У вінок пам’яті Петра Сороки на дев’ятини

5 червня відійшов у засвіти Петро Сорока, критик, поет, прозаїк, а серед іншого — ще й автор багатьох публікацій на сторінках тижневика “Слово Просвіти”. Ми спілкувалися електронною поштою, телефоном, зрідка — листовно. Зустрітися і поговорити віч-на-віч не випало. І вже не буде, не буде… Не хочу ніякого офіціозу в його некролозі, — офіціозу Петро Іванович не сприймав, любив світло і тишу.
Висловлюємо те, що не встигли сказати Петру Сороці навіч, — на його дев’я­тини. На шпальтах газети, яку він поважав.
У Бога мертвих немає…

Любов ГОЛОТА

Спорожніла без Петра земля…
Михайло ДЯЧЕНКО
Біль
Сумна звістка надійшла з отчого краю — перестало битися серце мого давнього й доброго друга Петра Сороки. Пішла від нас людина щира і працьовита. Талановитий науковець, оригінальний письменник, невтомний шукач істини. Його серце боліло людськими й національними болями.
Дорогий Петре! Знаю, що світла Твоя душа ще витає над рідним домом, над рідною Україною. Ти бачиш і чуєш, як тужать за Тобою діти та онуки, як важко й печально Твоїй дорогій Галі. Ми, Твої друзі, побратими, серцем і душею разом із ними у ці сумні, важкі хвилини.
Твоїй же душі, друже, — небесної благодаті, Господнього царства й ласки та уваги Господньої! Вічна й добра пам’ять про Тебе назавжди зостанеться у наших серцях.
Євген ДУДАР
з родиною та спільними нашими друзями

Земля Тобі пухом, Брате!
Щасливих людей в Україні дуже мало. Істинним щасливцем серед цих обраних був наш талановитий побратим, динамічний, харизматичний чоловік постійного інтелектуального пошуку Петро Сорока. Обраний матінкою Природою, обраний Богом, обраний читачами дослідник усього живого у флорі й фауні поет, прозаїк, учений, літературний критик. Філолог. Любомудр слова. Фанат справедливості й честі. Обдарований батьківською вродою, обраний любов’ю. Насамперед — справжній Син України.
Безборонним серцем він, як мало хто, відчував “красу Божого світу” і “аж захлинався від щастя”. Це коли “світ видавався йому раєм”. (Тут і далі цитати з творів П. Сороки. — Ред.). Та бувало й інакше. Тоді він згадував безневинну кров Батурина, семипалатинські атомні полігони, кримінальну орду нелюдів у радянській уніформі, гримаси й кривди української історії. Давньої й сьогочасної. І тоді, як його невигаданий герой “людина дощу”, Петро Сорока “ловив блискавки”. У скільки вольт проймав його той біль, важко уявити. На письмі ж з’явилися з того болю перлини.
Незаперечним є те, що не дотоптав він свого рясту, пішов завчасу, і те, що міг осягнути, проаналізувати, написати саме він, хто не шкодував ані здоров’я, ні часу на розшаровування себе, залишиться у нашій велелюдній літературній пустелі уже не поміченим, не прочитаним, не осмисленим.
Адже було в Сороки самобутнє безцінне вміння схоплювати деталі, бачити примруженим оком найпосутніше, часом трагічне, часом комічне в людях, геніальний стефаниківський лаконізм, їдка іронія, а то й сатиричний гротеск М. Коцюбинського, тому так вдавалися йому (не згірш як Григору Тютюннику) постаті з народу. А що вже письменницьку братію жалував своєю пильною увагою, то це професійне, доцентське: це був спосіб духовного існування. Реалізація інтелектуального потенціалу — для викладача святе. На жаль, для письменників якраз не завжди.
Я була глибоко зворушена рецензією Петра Сороки, опублікованою в “Слові Просвіти” торік на мою повість про Майдан (“Київ, вставай!”). Тим паче, що ми були незнайомі. Тим паче, що, як виявилося, тоді і в Петра, і в мене помирали мами… Уперше за 20 років написала довжелезного подячного листа авторові і негайно одержала відповідь. Виявилося, що “давно мріяв зі мною заприятелювати”. Навіть колись експромт-рецензію на мою збірку “встругнув”: “Йовенко світ подивувала: обличчя вітру змалювала!” (1975). Направду це мене ошелешило. Адже, враховуючи нашу різницю у віці, він мав це написати зеленим хлопчиськом!.. І тут Петро в телефонному режимі радісно вразив мене своєю самоіронією і абсолютним чуттям співрозмовника: “Ага, — сказав, — у 10 років!”
Це справді рідкісне філософське уміння: бачити трагічні й кумедні прояви життя, не педалюючи на жодному, не застрягаючи при нашому невротизмі часу ані в тій, ні в тій іпостасі. Умів іронізувати з епітафій (!), валіз Чемберлена чи Хрущова, з гомеричних пароксизмів людської глупоти (“Шедевр”), із власної дитячої велемовності. “Бог щось не додумав у цьому світі”, що так рано забрав у нас таку потрібну, не-за-мі-ни-му людину!
Він вірив у янголів. Вони мали сіяти живе, охороняти його. Адже він умів цінувати кожну мить свого закороткого життя — звідси його денники. Умів відчувати наближення невідворотного і, хоч як застерігали його друзі від небезпеки заглядання в прірву, відважився заздалегідь сказати прощальне подячне слово своїй долі, книжкам і лісу, своєму життю. Красі Божого світу, що була джерелом його радості. Мамі й батькові, коханій, навіть малим приятелям дитинства теляткам, що так лоскітливо лизали його пальці.
Земля пухом Тобі, Петре! Ти лишаєшся з нами у своїх книжках, а душі тих, хто любив тебе, про що ти й не здогадувався часом (бо любові завжди здається замало), наші сплакані душі зустрінуться з Тобою у Вічності.
Світлана ЙОВЕНКО

Той, хто крила має, відлітає
Петро Сорока. Він був особливий Птах. Білий з чорною ознакою — пером, що вічно кровоточило. Скільки слів, надто чужих — молодих, невідомих, кволих — він підняв на крило, дав їм небо. Сторож слів. Писар дня і ночі.
Якось я ночував у його тернопільському гнізді і разів шість засинав і прокидався під його шепіт. Тихо прочиняв він двері і підходив до постелі: “Ще мушу сказати тобі це, бо завтра, може, не встигну. Дня нам мало…” А коли я вже й повіки не піднімав, удавано сердито буркнув: “Спи вже”.
Спи, Петре.
Ти натомив не тільки руки й серце, а й крила. Янголи часом не встигають за нами, здавалося б, невтомними…
Тепер ви Вдома. Твій янгол многотрудний і твоя многочинна душа.
Там немає слів, цієї неподатливої, зрадливої глини. Там не треба читати й писати. Там, Петре, зустріне тебе Петро, котрий знає, що ти не завжди був скелею — частіше піском, камінцями для тих, хто йшов по тобі вгору до Слова. Там Верховний Писар сам розпише присудом твоє крило, вибілене гісопом. Там немає ні болістей, ні печалей, ні зітхань, ні натхнень, тільки ЖИТТЯ НЕСКІНЧЕННЕ.
Хіба не до цього ти йшов, плуганячи за собою Слово. Люблячи Його, служачи Йому, рятуючись Ним! Хіба не до цього йдемо і ми, тягнучи в небо свою борозну!
Залишаюся з останнім поклоном тобі за все недослухане, недомовлене і недомолене.
Бо днів нам мало…
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

Добра пам’ять людей
Важко говорити про дорогу Людину, Поета, Громадянина, з яким ще недавно спілкувалися, і якого вже немає на білому світі. Царство йому Небесне! Хай спочиває з Богом! А на Землі — добра пам’ять людей. З Петром Івановичем ми обмінялися книжками. Мої збірки пісень “Шкільні роки незабутні” та “Кобзарева пісня” він передав у музичну школу, щоб користувалися, за що я вдячна йому. А його “Духовний рубаят” і “Маленькі секрети щастя і успіху” — то настанови нам для земного життя. На віршики з його дитячої книжечки “Пригоди кота Патріка” я написала пісеньки. Сподіваюся, що незабаром буде видано збірку пісень для молодших школярів. Хай співають діти пісеньки Петра Сороки, який так любив життя!
Олена ГРИННИК

Книги як найцінніше
Сумно. Не хочеться вірити, що Петра Сороки вже немає серед нас живих, що я ніколи його не побачу. Обіцяв приїхати до Чернігова — не приїде. Кілька днів тому він надіслав мені до “Літературного Чернігова” рецензію Володимира Ворони на його книгу “Симфонія Петриківського лісу”, яка незабаром вийде у третьому числі журналу. Ми так і не зустрілися, але багато років листувалися. Його книги, які він мені надсилав (маю майже весь доробок), зберігаю як найцінніше. Я заглядаю до них повсякчас, коли мені важко. Хоч би про що він писав, хоч би у якому жанрі виступав — вірші чи денникова проза — все то поезія. Його магічне слово лягає на душу ніжно, проймає серце. І це не окремі твори, а цільна поема, в якій головний герой — душа Поета. В кожному рядку так багато світла, любові і тепла. І я про це йому не раз писав. Петро Сорока — великий лірик! Вічна пам’ять талановитій людині.
Михась ТКАЧ

Світлий був чоловік
Надіслав був мені свою “Симфонію Петриківського лісу” у відповідь на мою збірочку “Скликаю птаство” і написав: “Якщо Ви скликаєте птаство, то у Вашій зграї мусить бути Сорока…”). Світлий був чоловік. І талановитий.
Люцина ХВОРОСТ

Головний редактор “Тернопільського оглядача”
Він не вмів бути чужим ні для друзів, ні для недоброзичливців, тому що володів межовою щирістю. Ховали Петра Сороку 6 червня. Якось повз увагу преси (навіть з огляду на День журналіста, 6 червня) проминув той факт, що Петро Сорока був головним редактором чудового ілюстрованого журналу “Тернопільський оглядач”. Тішився, що мав нагоду творити щось інтригуюче, цікаве, попри рекламу (видання було комерційне). І це йому цілком вдалося. За короткий час (2008 рік) видання стало популярним у культурному просторі краю. Сповідність — провідний настрій статей цього культурологічного тижневика. Як визнав сам Петро Сорока, письменники приречені на привселюдну сповідь. Постійні рубрики мали такі митці слова, як Галина Пагутяк, Євген Баран; привертала увагу колонка головного редактора. Ось кілька фрагментів з передовиць Петра Сороки:
“Росія і фальсифікація — це майже синоніми. Вмикаєте телевізор — і у вашій кімнаті з’являється медоточивий і лицемірний москаль. Він зомбує вас, переконує, запускає в душу вірус, щоб той розірвав душу, а потім склав у тій конфігурації, в якій йому потрібно”.
“Мій життєвий досвід, набуті знання і прочитані книги дають мені підстави зробити висновок, що доля має дуалістичне дно: тут воля Божа накладається на волю людини. Не вірити в долю — означає не вірити у Творця. Будьмо мудрими і слухаймо голос душі, бо мудрого доля веде, а дурного волочить”.
“Ми намагаємося утверджувати любов і красу Божого світу, залишаючись в річищі Великого Стилю народної традиції”, — це про мету тижневика.
Справді, читати такий журнал завжди цікаво, бо правда, щирість і жива думка ніколи не приїдаються. На сторінках видання були представлені культурні постаті всієї України, а за різноманітністю матеріалів та їхнім рівнем журнал не поступався найрозрекламованішим виданням.
Петро Сорока любив журналістику, а ще любив футбол.
Леся БІЛИК

Дякую за вічне і велике!
Дякую за “…вічне і велике”, Петре! За дивовижні книги, з яких струменить духовне джерело мудрості. Зокрема і за незбагненний світ “Симфонії Петриківського лісу”. Не прочитала, прожила в цьому лісі разом з душею лісового янгола. Серцем доторкнулася до кожної деревини, пташини, травинки… Йшла слідом, мов тінь, щоб усе побачити, не проґавити жодної миті єднання душі з Божественною природою лісу, побути в гармонії зі світом, розчинитися в небесній блакиті над кронами дерев.
Змалку шукала відповіді на запитання: “Хто я? Створена Богом людська душа чи піщинка в земному царстві?” І раптом твоє:
Ми всі одно: птахи, дерева, люди.
Ми — світова душа, яка росте
І на землі, і в космосі — усюди,
Де лиш струмує світло золоте.
І добре це у лісі відчувати,
Де навіть водомірки — королі,
Де вміє кожне дерево сказати,
Яке це щастя — жити на землі.
Лише людині з тонким відчуттям світу, з люблячим серцем і світлою душею відкриваються глибини Всесвіту. “­Симфонія Петриківського лісу” — осяяння, яке дарував тобі Господь, щоб розповісти про “Переможну силу любові”, “Про потребу боротьби”, “Рідну красу”, про отой невидимий “Зв’язок” з природою, без якого людині не обійтись… Безмежно вдячна за дивовижну симфонію, яка наповнює душу світлом і вірою.
Твоя поезія, як молитва. До щему зворохобили душу слова:
Як замкнуться далі благовісні,
І за мною світ зітхне дощем,
Я хотів би стати в цьому лісі
Деревом, травою чи кущем.
Пророцтво притаманне обдарованим людям. Вічна і світла пам’ять тобі, Петре…
Тетяна ЛЕМЕШКО

Відлуння в душах
У цю страшну звістку не хотілося вірити, адже він ніколи не писав про якісь свої хвороби, а писав лише листи-відгуки на мої нові книги та ще, видно, на віддяку, присилав  свої, серед яких була і славнозвісна “Симфонія Петриківського лісу”. Все написане або підписане було таким нерозбірливим почерком, що доводилось просто-таки розшифровувати кожне слово. Не знаю чому, але навіть  ця “морока” приносила задоволення і радість. І ось Петро пішов від нас. Пішов, але ніколи не буде забутий. “Симфонія” його рідного лісу завжди лунатиме в наших душах.
Микола ТЮТЮННИК

Чоловіча мудрість
У листопаді 2015 року вийшла моя книжка лірики “Вздовж дарованих Божих днів”. Підписав і надіслав Петрові примірник. Десь подумки жевріла надія, що, може, якимось чином він відгукнеться. І хоч сподівана рецензія не з’явилась, Петро підтримав мене в інший спосіб, за що я йому вдячний. У січні 2016-го “Українська літературна газета” опублікувала рейтинги книжок, виданих минулого року і складених відомими літературознавцями, критиками, письменниками. Петро Сорока вчинив оригінально — на кожне з десяти місць він поставив по 2-3 назви. Моя книжка опинилась на 10-му місці поруч зі ще чиєюсь. Мені було дуже приємно. Уже цим фактом Петро засвідчив свій підхід до оцінювання художніх творів — намагання когось підтримати, когось не забути, комусь віддати належне. Це він. Можливо, не всім це подобалось. Від нього очікували гостроти, різкості, а він був не такий. І таким залишиться у пам’яті. Добрій пам’яті про нього. А вона, чиста, світла, не барячись, тут же вияскравлює нам мудрість цього чоловіка, який устиг за життя збагнути багато такого, до чого багатьом дорости навряд чи вдасться.
Василь КЛІЧАК

Перейдімо через біль
Сьогодні весь день думаю про дивовижну Галю — дружину Петра Сороки. Вони обоє мені перед очима: такі, як тоді, у єдину нашу зустріч минулого літа… Він — збентежений, говіркий, розчулений і неймовірно привітний. Вона — наповнена спокоєм і водночас такою ніжною і щемливою турботою-піклуванням про нього, що аж дух перехоплювало від мимовільної причетності до такого огрому ніжності…
Сьогодні за нього я спокійна. Там, де він зараз, йому добре: він писав про Перехід як про давно прийняту й усвідомлену неминучість і духовно був до нього готовий… Пригадую його погляд десь далеко за горизонт, понад карпатськими горами: примружений, такий, що бачив далеко, значно гостріше й далі за можливості людського ока. Він і в слові був неймовірно проникливим і глибоким. Тепер говорить із янголами… Там, кажуть, нема ні дня, ні ночі. Тож свої денники залишив для нас… І для Галі.
Галі важко… Важкими є дні, болючими вечори і ночі… Люба Галю! Перейдіть через цей біль, бо це теж своєрідний перехід. Петро з Вами. З Вами велике щастя життя поряд із ним і в його серці.
Петро Сорока з нами. Своїми майстерними, написаними філігранними мовою і стилем творами. І пам’яттю. Поки вона є — він з нами.
Марія ЧЕНДЕЙ-ТРЕЩАК

Вірю…
Він останній рік дуже спішив наспілкуватись-наклИкатись-нагадАтись… Відчував? Людина глибокої віри й розуміння сенсу життя, спішив виповісти головне. Прости, Петре, наші невчасні відповіді чи й мовчання. Прости, що не всі свої СПАСИБІ сказали — за твоє добре й чесне слово та підтримку. Тричі — прости. Лишаєш по собі велику й світлу пам’ять. Вірю: Бог уготував тобі райський чертог.
Наталка ПОКЛАД

Моє серце ятрить…
“Чим ближче небо,
тим важче слово”.*
Душі потреба
пізнати мову.

Донести людям,
кричати світу,
що в мене в грудях
словесні квіти.

Слово Петра Сороки надихало, зцілювало, давало наснагу! Його Слово було барвисте, соковите, ніжне… І як же я тепер без Вашого Слова, дорогий мій пане Петре?! Підтримуючого, лагідного, простого.
Я всім серцем любила Петра Сороку як письменника — цікавого і якісного. Захоплювалася ним як людиною доброю, світлою — Божою. Моє серце ятрить, а душа у розпачі!..
Юлія ТКАЧОВА
*Рядки з вірша Петра Сороки  15. 06. 2017

Слово пам’яті
Пам’ять — сльоза, як весняна роса, нею живемо вдень і вночі. Пам’ятаймо плугаря ниви слова-життя. Таки не повернути збіглу мить, не зупинити й не надолужити утраченого… Але наше глибшодумання наближає нас до розуміння незмінного імперативу життя: “Віра, надія, любов”.
Життя ж людини до свічки подібне, яка за сприятливих умов догоряє сповна, але в цьому тимчасовому світі все залежить “від часу й нагоди” (Екклезіаста 9:11б). Важливо не скільки людина прожила, а що зробила, чи життя її було доброчинне і доброчесне. Час не був його. Обставини підлою змовою зранили його ніжне, чуттєве, делікатне серце…
Його слово було в парі з думкою. Він жив словом — духовним життям. Ми черпаємо енергію духу від Бога, бо “Бог є дух…” (Євангеліє від Івана 4:23а), і набуваємо її ще й упродовж нашого життя, якщо воно не суперечить логіці буття. Він стверджував, що “Письменник відповідальний і за те, що пише, і за тих, до кого потрапляє його книжка” (“Дерево над водним потоком”). Творчість і мораль — посестри, близнята, які можуть жити тільки і тільки вкупі. Сутність його життя — бути собою, не зрадити себе, свою пам’ять. Він не зрадив, був собою і достойно доніс свій хрест.
Хто ж допише нам симфонію Петриківського лісу? Бачу, що сидить Петро Сорока на пеньку і в моїй пам’яті залишиться момент, як веде мелодію в його вусі оса… Кому ж тепер заспіває? Хто почує? Яке велике серце, дух життя потрібно мати, щоб відчути в речах, в живій природі душу (дух) життя:
Я такий милосердний стою у селі,
Що молюся за душу вівса,
І сідають на мене птахи і джмелі,
І співає на вухо оса (с. 247).
“Симфонія Петриківського лісу”
Вільний мудрець, який навчився володіти собою, а його розум, серце служать любові, бо ж досягти цього можна лише важкою щоденною працею. Розум його серця дзвонив правдою, пробуджував читачів до життя. Хто ж нам запалить свічку життя, слова правди?..
Я слово мовчазне в собі відчув,
Як у пітьмі запалену свічу,
………………………………………..
Я вірив, що краса його і міць
Порве заслони всіх земних границь (с. 195).

Живемо надією у вічності і правда провадить нас до вічності. Дух людини не щезає, не розчиняється у Всесвіті, а записується на Божих носіях, скрижалях пам’яті (Екклезіаста 12:7):
Бог мені безсмертя обіцяє
Без тривог,
без болю,
і без сліз (с. 227).
Богдан ДЯЧИШИН

Листування
Антоніна Царук: “Писати щоденник і давати його на читацький розгляд може собі дозволити тільки дуже цільна особистість, гранично чесна перед собою. Тонкий психолог, надчутливий до відтінків слова. Чия душа розчинена у словесному домі, як повітря — у кожній клітині сущого. Така Людина, як Ви. Не впевнена, що в майбутньому лицарів побільшає. Та чому б Богові не зробити щасливою безмежно віруючу людину? Бо вона щаслива вже тим, що знайшла своє істинне покликання? Щиро зичу Вам нових осяянь Петриківського лісу, а нам — радості від доторку до Ваших одкровень”.
Петро Сорока: “Антоніно, зворушили Ви мене своїм коментарем, таким глибоким, людяним, просвітлено-мудрим.
Щастя — ідеал людини і всі її зусилля спрямовані на те, щоб стати щасливою. Але втримати щастя понад людську спромогу.
Я все більше пересвідчуюся, що ми народжені для того, щоб пройти якусь страсну дорогу. Щось тягнеться за родом, щось за душею, щось уже за нашими земними вчинками. Але назагал це покрите таїною і ця розмова непроста і довга. Прошу Вас: заведіть щоденник”.
Реквієм
Нема вже сліз — виплакує їх ліс,
Росою плаче, наче святить кроки.
Летить над ним душа Петра Сороки,
Сьогодні він закінчив свій покіс.
І кожну гілку лісові потис,
Пішов та озирається щокроку…
Нема вже сліз — виплакує їх ліс,
Росою плаче, наче святить кроки.
Самотній місяць вийде на обкіс,
І гляне на тропу печальним оком,
Сріблиться в травах слід його глибокий,
Пливе труна – останній бенефіс,
Нема вже сліз – виплакує їх ліс.
Іван РЕДЧИЦЬ

“Перед незримим Вівтарем”
Із самого ранку в серце зайшли зашпори. Завжди терпко чути звістку про відхід людини в потойбіччя. Але — особливо, коли з цією людиною тебе пов’язують роки близького дружнього спілкування: обмін книгами, думками, листуванням, телефонними розмовами, врешті, Він переступав поріг і мого помешкання… І не важливо, що далеко не в усьому наші думки і погляди збігалися, але душам було легко і вільно, бо ми по-людськи розуміли один одного і однаково переймалися долею України, яка боліла нам завжди, але якою ми і гордилися.
Він — прекрасна, чесна Людина — цей унікальний неповторний письменник-серцезнавець світу людей і природи Петро Сорока. Неможливо ще усвідомити, що Його на землі не стало… Постав “Перед Незримим Вівтарем”, як назвав одну зі своїх книг, “…залишивши денник на столі І в останнім реченні три крапки…” Про що шумить і шумітиме відтепер безмежно любимий ним Петриківський ліс, де витає Його злетіла душа і душа Його Слова?!. Він завжди думав про Смерть, бо хто з нас не звертається до неї подумки… Але ЯК думав?! Наводячи один із рядків Стусового вірша: “Як добре те, що смерті не боюсь я”, наче відповідав йому:
Як добре те, що я боюся смерті,
Що серця біль ніколи не стиха,
Що білий світ, безсоннями роздертий,
Мене тривожить безвістю гріха,
Що незнастанно думаю про душу,
В якій страшні світи переплелись.
Як добре те, що я померти мушу,
Аби це все скінчилося колись.
Господи, нехай би жив і жив, аби скінчалися всі лиха і біди на Землі, яка приймає Його в свої обійми… Якось зателефонував мені і по-дитячому захоплено розповідав про вишні, що віз їх по дорозі додому і щасливився усвідомленням зрідненості їхньої і Його крові… в очах сонця. Я тоді надіслала Йому свою присвяту:
Хмари збігають прозоро-солоні.
Тіні життя — на чолі.
Вишні — з дороги додому — червоні
стоять на моєму столі.
Райдуг подвійних дугасті скрижалі —
Берви Сороки Петра.
Те, що найближче — все далі і далі…
І — підступає пора…
Вишні червоні, окроплені синню,
Голого сонця янтар,
Все, що тримається на волосині —
Темної Вічності дар.
Б’ють копитами розгнуздані коні…
Що воно, Боже, таке?
Вишні — з дороги додому — червоні
Вивільнень світло терпке…
От і вивільнив світло з усіх подоланих Ним темнот… І зійшов світлом у Небеса Господні, полишивши добру частку його на землі… і в подячливих серцях сотень тих, про кого писав, та тисяч і тисяч незрадливих Його читачів-шанувальників, серед яких — вдячна, скорботна і доки жива — пам’ятаюча я…
Тамара СЕВЕРЮК

Дорогий мій друже…
Олю, Олю, я боюся болю,
Я боюся глянути вперед.
Розкажи, як задобрити долю,
В тебе є, мабуть, якийсь секрет.
Петро Сорока
Не знала я секрету, дорогий Петре, а долю ще, мабуть, не задобрив ніхто. Неймовірно важко втрачати близьких друзів, але на все — воля Божа.
Прощай, мій друже. Петриківський ліс
Тобі услід шумить зеленим листям.
Сосна самотня не ховає сліз,
І чорний сум витає над обійстям.
“Де свище Овлур”, проростає жаль,
Шука зорю забута лісничівка.
Прощай, мій друже. Замолю печаль.
Небесний світ тепер Твоя домівка.
Ольга ЯВОРСЬКА

Ти був не від світу цього…
Ти любив дощ… А в день твого Переходу у Вічність — ясно світило сонце і довкола тебе було море квітів, серед яких ти був такий гарний, наче молодий на весіллі…
Коли я доторкнулася вустами до твого мертвого чола, воно було теплим (від сонячного сяйва), і мені здалося, що ти живий!..
Ти помер мученицькою смертю — в реанімації під цілодобовими крапельницями, що рівнозначно розп’яттю…
Завжди поспішав, кажучи: “Я хочу встигнути…” Ти був не від світу цього. І тому так рано пішов з нього.
Думаю, ті страждання, які ти витерпів тут, на землі, очистили тебе від усіх гріхів. Ти завжди був жертовним, щедрим, милостивим. Тож вірю, що Господь прийме твою душу в Свої обителі, де янголи співають: “Алилуя…”
Людмила ЛИТВИНЧУК

Жезл і посох
Людина проходить дорогами життя, тримаючи жезл і посох. І душа ніколи не забуває про них. Навіть кружеляючи птахом болю у засвітному вирії. Бо вмирає лише тіло. А вона, покинувши оболонку, прошкує далі. Бо там, як і раніше, чекає невмирущість праці, котра облагороджує у Богом відведеному куточку неба. І нагадуватиме нам, що за непрогляддю роботи ми мусимо не забувати про ЖЕЗЛ та ПОСОХ.
Ігор ФАРИНА

Світлій пам’яті гранослова
Петра Сороки

Червневий Петриківський ліс притих.
В німій журбі схилили крони листя.
Не йметься віри тій жорстокій вісті,
Що, як удар підступний, — просто в дих:

Пішов за обрій добрий Чоловік.
Усіх любив, життю співав осанну;
Поклав турботно, наче лік у рану,
У вічне Слово свій талант і вік.

Пройнятий болем рідної землі,
Він розумів стук посоха і жезла;
Вдихав життя в забуте, та не щезле, —
Являв зірниці, що були в імлі…

Добром хай світять в пам’яті родини
Труди високі славної Людини!

Василь САВЧУК,
м. Бережани
Продовження теми читайте на стор 8-9

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment