Василь Стус

Дмитро ПАВЛИЧКО

Закінчення.
Поч. у ч. 22, 23 за 2018 р.

ІІ
“Веселий цвинтар” — третя книжка поезій Василя Стуса. Центральна з точки зору філософської основи всієї творчості поета. Тут майже в кожному вірші виступає смерть як образ і зброя тоталітарної радянської дійсності. Людина — ніщота. Людське життя розтоптане, переляк обертається в щоденну звичку говорити неправду й вірити брехні. Людина боїться не тільки своєї національної пам’яті, а й життя, наповненого страхом за не так сказане слово в юрбі демонстрацій під портретами Леніна й Сталіна. Людина мертвіє духом, позбавлена любові й ненависті, обертається в живого трупа.
У “Веселому цвинтарі” належить уважно читати філософську поему “Ця п’єса почалася вже давно”. Тут автор перевтілюється в безумного Йоріка з трагедії Шекспіра “Маґбет”, в людину з номером сто тридцять п’ятим, яка не має прізвища, грає божевільного і вважає себе щасливою. В цій безкінечній п’єсі найголовніша особа — суфлер. На перший погляд актор, що змушений грати божевільного Йоріка, — це образ безвольного, керованого сталінським режимом раба, але Василь Стус підкреслює, що ця п’єса не має початку і не має кінця. Отже, це вже не п’єса Шекспіра, а твір якоїсь вищої, позаземної людиновбивчої сили. Це вже не тільки країна божевільних акторів, а й зовсім модерний світ, де сонце піднімають “краном баштовим”, у лабораторіях вивчають росу, а лицедії співають, як жайворонки.
“Ця п’єса почалася вже давно” — геніальний твір Василя Стуса про те, що комунізмом заражене людство ніколи не визволиться зпід жорстокої влади вождів — суфлерів.
У книжці “Веселий цвинтар” появляється геніальне Стусове порівняння двох смертей.
У тридцять літ ти тільки народився,
аби збагнути: мертвий ти єси
у мертвім світі. І нема нікого
окруж. Ти тільки сам. І — мрець єси,
Хіба що так: недозволенний простір
живого духу кличе самосмерть
подобою життя. Це — на початку.
А далі вже — й убійництвом. Проте
природа розправляється простіше.
Бо плоть твоя сплюндрована до тебе.
І дух тобі спотворено давно.
Поневажаю індивідуальність —
Справіковий набуток лихоліть.
Отож бреди назад. І скільки сили
простуй назад. Бо тільки там життя —
ще до народження. Із світу імітацій —
вповзи у кожну з вимінених шкур.
Простуй назад — в народження
вертайся,
Де щастя глупства, смороду і тьми,
і там витворюй рай. Там так і треба:
людина має спати — отже, спить,
белькочучи якісь слова спросоння.
Земля укрилась панцерем, немов
стара, давно оглухла черепаха,
а ти на ній, мов кузочка мала,
що творить сталий світ на збіглій хвилі.
Нівроку відмолоджується смерть.
Природна смерть, яка “розправляється” з людиною простіше, “відмолоджується”, отже, стає запереченням смерті силуваної, тотально діючої в мертвім світі владної диктатури. Вся книжка “Веселий цвинтар” — це власне за змістом серія картин вмираючої, розгромленої релігійної і патріотичної духовності народів, з яких імперська Москва формує єдиний радянський, російськомовний народ. Одначе у поезіях Стуса нема протестної патетики, а вся могутність його слова в багатозначних метафорах і спокійно намальованих образах живих трупів.
Я бачу Василя Стуса, автора численних філософських поетичних творів, коріння яких можна відшукати в діалогах Вергілія, Данте та інших геніальних поетів з Богом. Але найзагадковіша частина його творінь — це утвердження Бога як початку світу й буття людської духовності на землі. Стус добре знає, як розмовляв з Богом Тарас Шевченко: то заперечував Його існування, то молився до Нього, просив “єдиномислія”, мудрого людського суспільного закону. Стус також писав: “Немає Бога на оцій землі… ПанБог помер”. Є в нього так само твір з дуже сильною напругою написаний “Бажання жити — тількино на дні”. Це звернення поета до самого себе, розчарованої людини, гордий дух якої не має підтримки ні від людей, ні від своєї України, а тому
Не може вирватися із облуди,
бо білий світ — лиш десь, і щось,
і хтось.
Колись Ісусом мудрий був Іуда
І став Іудою Ісус Христос.
А прозирни за перші припочатки,
де все було незаймане, як твердь,
по той бік всіх бажань, не мавши гадки,
що то таке — життя, а що то — смерть.
Невтомна думка Василя Стуса про свою смерть, якої він не боїться, дає право і силу йому дедалі глибше й глибше розуміти й любити життя. Він оспівує свою кончину як правду життя, що вивищується над брехнею невільницького, рабського існування. Смерть входить у душу поета як “всевельможна ніч”. У поезіях Стуса діє “вельможна печаль”, “усевельможна смерть”. Про себе він пише:
…небавом ти кінець наблизиш свій
і твердо станеш. Бо немає сил
терпіти, щоб талан твій став комусь
за власність. Бо нема для тебе сили,
якій ти б міг коритися.
Мушу згадати у “Палімпсестах” два вірші “А” і “Б”. Це посланнясповіді, в яких автор у двох віршахблизнюках порізному говорить про одне і те саме своє страждання. У вірші “А” поет звертається до жінкидолі.
А спробуй засягнути до крайчасу,
за прапервні, і все почати знов
первослідом. О щоб то нам пряміти,
вертаючись у смерть! О щоб то йти
узбіччям долі в верховіття крику,
яким прорвався долі першотвір
і збурив певність німоти і тліну?
О ті нестерпні виходи за грань
привсюдності! О ті наломи ляку,
та невситима згага самовтечі,
жага згоряння, спалення, автодафе.
У вірші “Б” звертається він до тієї самої жінкидолі.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
моя свічо пекельна. У біді,
вже напівмертвий, я в тобі єдиній
собі вертаю певність, що живий
і жив, і житиму, щоб пам’ятати
нещастя щасть і злигоднів розкоші,
як молодість утрачену свою,
жоно моя загублена. Тобою
я запізнав тяжкий, смертельний гріх
самоутрати — знищення. Тобою
я знищив час…
А після прочитання цих двох поезій я кажу собі: читай же далі. Тут мусить бути висновок якийсь.
Ще кілька літ і увірветься в’язь.
Забутий світ увійде в сни діточі,
і всі назнаменовання пророчі
захочуть окошитися на нас.
Червона балка випливе з імли
тяжкою безголосою бідою.
Не дляйся, враз пускайся за водою,
допоки в душу зашпори зайшли.
Дзьобатий сірий фенікс у човні —
це Той, кому ти кластимеш поклони,
аби похмурі прийняли затони
тебе, як гостя на довічні дні.
Блажен, кому немає вороття,
кого вже хвиля пойняла студена.
Пади і пий із річки небуття,
у смерть свої розкидавши рамена.
А все тоте, що виснив у житті —
як рить, проб’ється на плиті могильній.
Бо ти єси тепер довіку вільний —
як сирота — в своєму всебутті.
Є ще два віршіблизнюки у Василя Стуса, у тій же, мабуть, найкращій з точки зору поетичної майстерності книжці “Палімпсести”. Рядок з рядка виринає, здається, не людина, а мова прагне сама себе побачити в не зовсім однакових і в не зовсім різних звукових повтореннях. Це два вірші про трагедію людини, яка відчуває, що надходить прощавання з життям, і хоче врятуватися дотиком до яблуневого цвіту, до неба своєї і чужої України. Все, що геній Стуса написав про Бога — творця вічності і Бога, розіп’ятого на хресті, увійде в найвищі зразки світової, філософської лірики. А ці два твори його про чужу і кохану Україну повторюватимуть у віках нові покоління українського народу. На Стусових яблуневих квітах горять мої сльози.

* * *
А
Ще вруняться кручі дніпрові могучі,
ще річки синіє збурунена гладь,
та вже забігає, вперед забігає
твій день, твій останній, попереду — падь.

Ще в зелені роки, ще небо глибоке,
ще дівчина кожна, мов річка, пливе,
та вже закінчились прекрасні мороки,
твій човен самотній без весел пливе.

Сичать пароплави, гудуть паровози
і аероплани видовжують слід,
чіпляйся за кручу, як яблуня біла,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.

Дорога дороги, долина долини,
надія надії урвалась — і край.
Прощай, Україно, моя Україно,
чужа Україно, щаслива бувай.

* * *
Б
Ще вруняться горді Славутові кручі
ще синіє річки збурунена гладь,
та вже проминає, навік проминає
твій час, твій останній, попереду — падь.
Ще небо глибоке і сонце високе,
аж серце замало грудей не пірве,
та вже закінчились прекрасні мороки,
бо передчування у безвість зове.
Розкрилені висі твої пронеслися,
попереду — прірва — і ока не мруж,
ледьледь нагодився — і вже заподівся
старий побратим твій, товариш і муж.
Ще дибляться д’горі піднесені кручі,
та глянь, у ногах обривається світ,
чіпляйся за кручу, як терен колючий,
чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
За обрієм обрій, за далями — далі,
допоки напруглий не видметься світ,
і гробнуть тополі в тягучій печалі,
прощайте, облиці! Кохані, привіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний,
кучериться щедро багряний розмай,
прощай, Україно, моя Україно,
кохана Вкраїно, щаслива бувай.
Василь Стус облагороднює свою самопожертву, але крізь його “розкоші” усвідомлення свого морального обов’язку — не впасти, не здатися ворогові, пробивається жаль, звичайний похоронний жаль над своєю могилою.
Характерною ознакою поезії Василя Стуса є його звертання до “лукавої ночі”, щоб заколисала його. Та не тільки до ночі звертається він. Він розмовляє, звертаючись до себе, до своєї пам’яті, до свого друга, до своєї душі, до Бога свого народу й до Бога, творця світу й часу, до свого самознищення, до космосу, до квітки кульбаби, до Полтавщини, до Києва та до України. Але якраз до України звертається не як до матері, а до матері своєї звертається, як до Богородиці. Він чи не єдиний з українських поетів, який мав право саме так возвеличити жінку, що народила його.
Василь Стус назавжди поріднився з Україною в смерті своїй. То була триваюча, кликана й усвідомлена поетом смерть, як найважливіша й вічна частина його життя. “Як добре те, що смерті не боюсь”, — писав ув’язнений, катований поет. Своє життя після свого уявного (в муках переживаного) скону він описує, набувши здатність відчувати в собі “напівпам’ятного, напівзабутого” Бога. Цей Бог не є сутністю, яка захищає, рятує від злигоднів людину початку і кінця світу. Це — творець вічності, з яким поет живе удвох. “Я з ним удвох живу, — сповідається він, — а той Бог “прагне, рятуючи, донищити мене, аби на протязі, на буряних вітрах я вийшов сам із себе, наче шабля виходить з піхов”. Поезія Василя Стуса — це не покаянні псалми перед християнським Богом. Стус розмовляє з Богомтворцем часу і найважливіших людських духовних потреб.
Я непомітно перейшов межу
самого себе. І лежу на споді
вітчизни, пам’яті, жаги, свободи,
не знаючи, що Богові скажу
за цю міграцію душі і тіла.
Обгасли зорі. Лиш одна світила
перед утратою усіх прощань.
Ані кінця тобі, ані початку.
Отож і все: тікай — і без оглядки,
а чи понівечений знов постань,
посивілий, поділений, схололий,
рабований і мертвим і живцем.
Не смій померти! Стань перед кінцем
цього кривавого прокляття — долі.
Наприостанку в себе повернись,
щоб повернуть немилосердне лезо
цих напасних і злигодних поезій,
а вже тоді — хоч і за вітром війсь.

“Не смій померти!” — це означає не смій скоритися катамубивцям, нагострюй леза своїх віршів, безсмертним будь! Але Богові християнському не як прохач, а як свідома своєї нездоланності людина, поет молиться посвоєму, демонструє своє непослушенство.
Упасти Господові в ноги
і відмолити всі гріхи,
і попалити всі дороги,
і загубити всі шляхи.
Не діжде проклятий, не діжде.
Я стану з Господом на прю!
Перечекаю ніч і вижду
чи вирву з посмерку зорю
і почіплю її на небо:
хай світить бісова, як слід!
Бо тільки так, бо так і треба
виховувати людський рід.
Я на зорю не обернуся.
Я, може, завтра пропаду,
та, може, з правнуків діждуся
хто піде й піде по сліду,
і розпізнає серед снігу,
серед глибокого мій хрест.
І, може, зіб’є з нього кригу,
аби померлий, я воскрес!
І пробудився жити знову,
щоб стати з Господом на прю,
і не поранню — вечорову
чіплять над обрієм зорю.
Ніхто з поетів світової слави не наважувався так написати свій заповіт, наче розмову з Боголюдиною, як це зробив Стус, мріючи про своїх правнуків, земних дітей, які в снігах зіб’ють з його хреста кригу, щоб він воскрес. Свою “криваву, прокляту” долю вбачає поет в історії життя, смерті й торжества Христового.
Василь Стус почувався розп’ятим, убитим, але й живим. Це не було перебільшенням своєї значимості. В ньому пульсувала правда його хресних страждань за визволення Людиною пригнобленої Людини. Його ворогом був людиноненависницький світогляд земних володарів — царів, засновників тоталітарних імперій, будованих на кістках і крові поневолених народів. Крізь горе своє Василь Стус бачив сталінськомосковський і гітлерівськонімецьких фашизм і писав для них смертний вирок.
Не буду заперечувати К. Москальцеві, який науково довів, що Василь Стус “сягає тих сфер буття, які є джерелом релігійного досвіду”. Але не можу погодитися з тим його твердженням, що оправдовує “злість” Василя Стуса на “Енеїду” Котляревського: “Це зло, — пише К. Москалець, — не безпідставне, адже парадигмою Стусового шляху як “людини долі” є Еней “правдивої” Вергілієвої поеми”. Я думаю, Еней у Вергілія — це син богині Венери, батько троянців, народу, знищеного ворогамигреками. Еней у Котляревського — земний, усміхнений воїн українського козацтва. Ти маєш право їх порівнювати, але “злитися” на Енея, борця за свободу української нації, тобі не личить.
Мене бентежить питання, як бути нам, нинішнім і завтрашнім читачам Василя Стуса з тим його моральним настановленням, що смерть за свободу є найвищим людським подвигом.
Згадую свою молодість. Побувши два з половиною місяці в УПА, вигнаний з війська через своє малоліття, я ночами зустрічався з хлопцями з нашого села, моїми ровесниками, бойовиками СБ, просив їх, щоб дали мені зброю, бо “хочу з вами бути”. Вони затуляли мені уста. “Ти мусиш бути собою. Ти — поет. Ми маємо загинути. Це наша доля. А ти повинен жити, повинен діяти за всіх найгірших обставин життя свого народу як син його”.
Мені пощастило. Я бачив Василя Стуса, початкуючого поета, радив йому жити, берегти свій талант. А тепер я прошу в нього пробачення за мої боязливі слова. Мені доводилось падати, але я завжди вставав, керував своєю долею.
І Василь Стус керував своєю долею, але не впав жодного разу. Він переміг московську, сталінську, імперію. Україна як держава оживає, але наш народ століттями гноблений, топтаний, ділений ще досі, досі не весь визволився зпід кремлівської кормиги. Яким чином тих визволяти, що тепер, у часах війни з Москвою оглядаються на Росію і ждуть миру. А з Росії, керованої сталінськими чекістами, ніколи не буде миру! Чи сказати їм, що в них своя рабська доля, хай живуть так, як уміють, чи прикласти до сучасного життя мого народу смертельний і воскрешаючий вогонь правди Василя Стуса? Думаю, нам, українцям, належить вивчити поетичний геній, посталий на найвищих зразках пізнавання античної та європейської філософської поезії. Ми повинні знати в деталях, як понад усе, понад небеса піднявся Василь Стус, син, мученик і дух України, благословляючи своєю смертю її віковічність. Плоть Василя Стуса замордували московськоімперські кати, але житиме вічно його заряджений національною скорботою світовий дух Правди.

Лютийберезень 2018 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment