Степан ВОВКАНИЧ,
д.е.н., професор, Інститут регіональних досліджень НАН України
Закінчення. Поч. у ч. 24 за 2018 р.
Складова творення держави, гідної людини, нації і цивілізованого людства, передбачає не лише належні умови праці, зарплати, відпочинку, захисту тощо, а й адекватне запозичення і впровадження передового світового досвіду, властивого розвиненим демократичним країнам, де це відпрацьовано давно і забуто, що колись складало їхню націдею. Отже, з’єднуються три стратегічні напрями державотворення: зміцнення єдності народу (територіально-просторової, когнітивно-творчої, патріотично-синергійної тощо), розвиток національної ідентичності (мовно-інформаційної, ментально-культурної та ін.) і досягнення світових життєвих стандартів (умови праці, рівень її оплати, соціальний захист, медичне забезпечення, відпочинок, спорт і т. ін.) через запозичення інсайдерської інформації і передового досвіду цивілізаційного поступу. Водночас виокремлюємо також Малу національну ідею: “Знання, інформація і рух (чин, дія)” як робочий інструментарій вирішення тих чи тих складових Великої. Мала ідея — це поточне, часто тактичне гасло. Мала як частина Великої стратегічної національної ідеї спрямовує за умов глобалізації продуцентів лідерської інтелектуальної власності, творчу енергію наукової молоді на інтенсивне використання нових знань, досягнень науки, інтелектуально-інноваційних чинників створення модерної національної держави, економіки знань, збільшення інвестицій у розвиток людини, її культури та інтелектуального капіталу; побудову інформаційного, громадянського й правового суспільства, збереження генофонду українського народу, тяглості його розвитку в плані безперервного досягнення високої освіченості, креативності, духовності та моралі; зрештою, пізнання навколишнього світу за допомогою рідного слова. Спочатку було Слово (Logos), думка, ідея як знаннєво-інтелектуальна (духовно-інформаційна) основа об’єднання людей у свідому спільноту для співпраці та творення своєї держави.
Мета сьогоднішніх складових УНІ — це соборно-сконсолідована нація як повноцінне, самодостатнє соціально-економічне, етнокультурне, політико-правове, філософсько-історичне середовище в системі національного інформаційного простору, який не гнітить, не розмиває тотожність народу; в ньому повнокровно функціонує традиційна система передачі знань від покоління до покоління, а отже виховується національно свідома, цілісна людина і ковітальна спільнота. Тобто спільнота, об’єднана національною ідеєю, самоідентифікована і здатна відроджуватися завдяки цій ідеї як синтезу державницьких, духовно-моральних та інших цінностей, зеленій ідеології, соціогуманістичній політиці, які підживлюють це середовище, розширяючи його до масштабу європейського чи світового просторів.
Духовно-інформаційна мобільність і людини, і нації
В Україні російський загарбник воює не за Донбас. Він завжди і насамперед розстрілював слово і продуцентів знань, носіїв національної свідомості. Знищуючи духовно-інтелектуальну еліту України, російська імперія (царська, біла, червона, атеїстична, православна, федеративна) завжди мала за мету знеособлення людини і знедержавлення нації. Це вона цинічно робила у жорстоко-злочинний спосіб пригнічення, уповільнення, а відтак припинення їх духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) як домінанти соціального руху інформації (знань, досвіду), як чинника самодостатності та конкурентоспроможності нації, захисту її інформаційного простору, збереження мови, культури, традицій, національної ідентичності та набуття імунітету (опірності) денаціоналізації. ДІМ для українства — це не лише архіважлива суспільна конструкція зв’язку поколінь, механізм збереження історичної пам’яті, а перманентний, природний і вільний суспільний процес передавання сучасниками наступному поколінню традиційної інформації (знань, досвіду), яку вони успадкували від своїх попередників, зберегли та творчо примножили (приростили на якусь величину ∆І) не лише для збереження своєї етнонаціональної ідентичності (тяглості, спадковості розвитку), а й для того, аби не опинитися на узбіччі науково-технічного, технологічного, соціально-економічного чи будь-якого іншого прогресу як цивілізаційного планетарного явища. Показник ∆І характеризує рівень творчого потенціалу еліти, інші креативні якості.
Інформаційний рух людина (громада, суспільство) здійснює шляхом традиційного передавання досвіду, навичок “по вертикалі” (від покоління до покоління) як нематеріальний трансферт і творче генерування нових знань “по горизонталі”, здобутих на рівні одного покоління (чи особистості). Якщо в першому випадку домінантна роль належить сім’ї, школі, вишам, то у другому — науці, проектно-конструкторським організаціям, інноваційній, творчо-пошуковій активності й раціоналізаторсько-винахідницькій діяльності. Потенціал (сила, дії, чин, ефект) знань від двох попередніх векторів соціалізується як рівнодійна, побудована на основі їх інтегрування “по діагоналі”, що відображає середовищеспроможність нації, її конкурентоспроможність у певних сферах діяльності. І знаннєвомістка “вертикаль” спадковості (консерватизму, традиціоналізму) розвитку, і модерна наукомістка “горизонталь” креативної інноваційної діяльності потребують відповідного правового забезпечення, аби прогрес відбувався з урахуванням двох основоположних складових (традицій і новацій), оптимальне поєднання, тобто гармонізація яких забезпечує тяглість (спадковість) і модерність (інноваційність) поступу.
Щодо третього вектора “по діагоналі”, то він комплексно, у “знятому” вигляді відображає комфортні умови, необхідні для оптимізації середовищеспроможності людини (нації) зберігати розмаїття форм своєї ідентичності й утримувати передові (а можливо, і лідерські) позиції в динамічних процесах сучасного розвитку людства на рівні високих нанотехнологій, нових ідеологій, “зелених” екологій та інших сфер діяльності. Ці умови стають чинниками зеленого дизайну, за якого інформаційний чи будь-який інший простір у контексті УНІ не пригнічує середовище, а співвідношення використання традиційної та інноваційної інформації — адекватне потребам розвитку людини, громади і корінного (автохтонного) народу. Цьому має сприяти соціогуманістична сила міжнародного права, сила бінарного захисту прав і людини, і нації, — дієва не лише для сильних світу цього, а й здатна зберегти державницький дім (рідну хату, за Андреєм Шептицьким) кожної ослабленої нації. За сутнісним наповненням “Дім” нації найбільше спроможний піднести нас до геніального Шевченкового захисного розуміння національної ідеї — “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”, до усвідомлення необхідності розвивати освіту, науку, духовно-інтелектуальний потенціал народу, його правосуб’єктність, аби у нас і “мудрість була своя”, і спроможність, за Франком, “о власній силі вперед йти”.
Тобто треба задуматися не тільки над тим, що взяти зі світової скарбниці знань (бо завжди вони будуть секонд-хендівськими) для свого розвитку, а й чим оригінальним, ексклюзивно-інсайдерським збагатити інформаційний тезаурус людства, аби не бути “тяглом в поїздах їх бистроїздних”, вічним бідним родичем. Тобто працювати на випередження, творити і володіти лідерською інформацією, передовим досвідом у різних сферах діяльності, а не бути “малими і неприготованими” до суспільних транзитів, змін і викликів. Доконечно потрібна, хочемо того чи ні, нова парадигма буття нації. Україні треба сповідувати концепцію сталого (Ріо+20) і збереження тяглості (спадковості, непереривності) розвитку, особливо ослаблених націй, зокрема і української, з акцентом не лише на екологію, економіку, а й на соціогуманістичні цінності як духовно-моральні, консолідуючі імперативи збереження середовищеспроможності нації за складних умов і нових викликів. Можна пафосно стверджувати про права сильного, але конституційно-правові рішення не повинні ігнорувати насущні соціогуманістичні проблеми ослаблених. Принаймні у цьому контексті українська освіта, мова, культурні традиції, духовність нації негайно потребують червонокнижного (аналогічно з загрозами зникаючій флорі та фауні) соціогуманістичного захисту як духовний ексклюзив нації, як фундамент її внутрішньої консолідації та інтеграції в світове розмаїття культур. І ці аргументи маємо використовувати в протистоянні сусідів впровадженню Закону України “Про освіту”, декомунізацію тощо.
Попри те, вже нині очевидно, що візія майбуття України не в ентропії (невизначеності спільноти, хаосі, безпорядку, маргіналізації та її креолізації), а в негентропії, тобто в гармонізації: а) національних інтересів та загальновизнаних фундаментальних принципів свободи, соціального і економічного добробуту, захисту прав і людини, і нації; б) неоліберальної (у центрі — людина, вільна ринкова економіка) і соціогуманістично-націоналістичної (акцент на розвиток нації і виховання патріотичної любові до батьківщини) ідеологій. Допоки підневільною є нація, не може бути вільною людина, що ідентифікує себе з цією нацією. Безлад починається з хаосу в головах спільноти. Національна стратегія починається з утвердження національної Ідеї. Час не давати себе бити націоналізмом минулого сторіччя як ідеологією поневоленої нації, а реалізовувати доктрину вільної людини і модерної нації, які всупереч ослабленню поневолювачами вибороли державну незалежність і стали на шлях самостійного розвитку, побудови інноваційної його моделі, духовного відродження та збереження національної ідентичності, економічного націоналізму і конкурентоспроможності. Шлях досягнення мети один: на основі гармонійного поєднання цих чи дотичних до них ідеологій створити нову парадигму суспільного розвитку — соціогуманістичну, яка комплексно і паритетно захищала б людину і націю як когнітивно необхідне мовно-інформаційне, звукове, візуальне, водночас природно-ексклюзивне середовище (тло, а відтак простір), де можна було б зберегти та розвивати свою національну ідентичність, ментальність, культуру, промисловість, народні промисли, торгівлю та інші сфери в умовах глобалізації. В Україні зодноріднення глобалізацією посилюється специфікою залишкового постімперського синдрому, покриттям її просторів сучасними “дезами”.
Соціогуманістична парадигма — фундаментальне поняття, а введений у науковий обіг дискурс “соціогуманістичний” віддзеркалює бінарну парадигмальну сутність збереження автентичності українців, котра полягає в паритетному підході до гармонізації прав і людини, і нації; потребу їх оберігання за допомогою створення адекватного, сприятливого для розвитку середовища, в його якнайширшому інформаційно-мовному, світоглядному, національно-патріотичному, державотворчому, врешті, геополітичному, геостратегічному вимірі. Масштабність такого виміру диктує якнайшвидше надання цій бінарності статусу світового морально-правового імперативу, а відтак міжнародної юрисдикції. Конче потрібне правове зміцнення соціогуманістичного забезпечення міжнародних відносин, адже у світі відбувається не лише експлуатація людини людиною, а й нації (націй) нацією. Водночас якщо світове співтовариство ухвалило Декларацію прав людини, то Декларації прав народів досі немає. Соціогуманізм у нашому розумінні — це новий, достойний ХХІ століття справді гуманний порядок міжнародних відносин у цивілізованому світі, який не девальвує поняття “гуманний” і не ототожнює вислови “людський” і “людяний”. Рівно ж — зблизить комплексний розгляд феномену відповідальності не тільки людини перед людиною в сім’ях, трудових колективах, громадських організаціях та суспільних інституціях, а і нації перед нацією в планетарно-міжнародному вимірах. Поставить в основу оновленого світопорядку не поділ і впливи сильних світу цього, а силу колективного розуму вільних людей і рівноправних націй, право їх вибору вільної інтеграції та співпраці.
Розробляючи таку концепцію передовсім на культурологічній основі, в постколоніальному просторі, маємо твердо пам’ятати мудрі соціогуманістичні настанови Махатми Ганді своїй нації: я повинен залишати всі вікна і двері відчиненими, я за те, аби звідусіль усі культури світу припливали до мого порогу, але нічого не може бути таким, що збиватиме мене з ніг і повінь заливатиме мій дім. Пам’ятаючи це, ми умислюємося в українську Ідею як консолідуючий націю інтегральний чинник, надавши їй соціогуманістичниого імперативу як ідеї “сім’ї” у міжнародних відносинах (за якою до найслабших ставляться з найбільшою любов’ю, а голоси сильних світу не мають морального права залишити безголосими постколоніальні народи). Саме її Папа Іван Павло ІІ переніс у третє тисячоліття, у національну і соціальну площину цілих народів та народностей, які прагнуть стати чи вже стали на шлях повернення до своїх духовних витоків. Світ над цією ініціативою Папи на сесії ООН, проведеною з приводу святкування її п’ятдесятиріччя, не застановився. Однак ця рефлексія притаманна сузір’ю великих соціогуманістів минулого. Серед них — Вацлав Гавел, який пропагував “силу безсилих” як чинник, вартий уваги у міжнародній політиці. Влада безвладних конче потрібна, якщо ми хочемо збудувати громадянське суспільство. Гавел десь тут успадкував традиції, закладені ще Масариком. Узагальнивши їхні погляди, препарувавши їх до українських реалій, можна зазначити, як це зробив Понтифік під час пастирського візиту до Києва, згадуючи Володимира Мономаха: “Не дайте сильним світу цього запропастити людину”. Проте, на жаль, занепадають нації, їхні мови й традиції. Оберігаючи і людину, і націю, бережемо світ. Дипломати, вчені гуманітарії мають ширше адаптувати рефлексії Ґедройця, Куреня, Бзежинського щодо польсько-українських відносин. Ми в змозі усвідомити заклик Папи Івана Павла ІІ і опертися в наших сусідських взаєминах на мудрість каяття — “прощаємо, і просимо вибачення” — як державно-непорушне, щиро-співчутливе та соціогуманістичне, а не відкривати “другий фронт” гібридної війни.
Лише соціогуманістична концепція, помножена на євроатлантичний захист і власні сили допоможе всеукраїнській меті: розбудувати свою новітню державу як дім нації (її “рідну хату”) на спільних духовно-культурних цінностях, патріотичних почуваннях та інтелектуальних кодах українського народу, на традиціях, нормах і правилах, притаманних його спільноті; на інноваційних засадах модернізації національної економіки, її перепрофілювання, модернізації та реструктуризації відповідно до сучасних завдань і формувань її нових укладів, підвищення рівня людського розвитку тощо. У цьому ракурсі потенціал Національної Ідеї бачиться як фундамент ідеології структурування української спільноти в потужну соціально-економічно розвинуту націю, в європейську демократичну державу, що шанує національні традиції, протистоїть процесам зодноріднення і зберігає автентичність українства. Нам, аби впевнено дивиться у майбутнє, треба не тільки запозичувати, а й ділитися зі світом власними прогресивними інноваціями та світоглядними концепціями, доносячи до нього нові виклики нашій Національної Ідеї, національному самовизначенню. Найбільша армія в Європі упродовж віків випробовувала нас на здатність відстояти свій суверенітет, а ми засипали прірву, вириту нею між історичним нашим небуттям і державною суб’єктністю. Ми не мали права на вивчення в школі ні власної історії, ні на утвердження у виробництві економічного націоналізму. Не здурімося філософією регіональних дрозофіл, що в позі над томом Канта маніакально шукали і шукають красу Всесвіту в “русском мірє”. Аби їм знову не тікати з найвищого державного крісла, не кидати неньку в тяжку годину, не закликати її ворога ввести війська для підтримання своєї влади, маємо слушну і коротку раду видатного українського поета родом із Донеччини: “Любіть Україну!”. Самовіддано на неї працюймо, умислімося в її Національну Ідею і “вічні ми будемо з нею!”
