Код Павла Тичини

Ростислав МУСІЄНКО,
лауреат премії імені Михайла Коцюбинського, член Національних спілок письменників та журналістів України

У квітучу травневу пору 20річний Павло Тичина написав вірша, який підніс юного українця до вершин світової любовної лірики. Пригадаймо перші рядки:
Ви знаєте, як липа шелестить
У місячні весняні ночі? —
Кохана спить, кохана спить,
Піди збуди, цілуй їй очі.
Кохана спить…
“Ну що б, здавалося, слова, — сказав Тарас Шевченко. — Слова та голос — більш нічого… А серце б’ється — ожива, Як їх почує!” Він знав, що говорив. Оскільки слова, що прийшли справжньому майстру згори, перетворюють банальний нібито набір знаків та звуків на цілком певний, нерідко генетичнодоленосний код. У випадку з чи не першим проривом молодого Тичини до справді космічних висот літератури йдеться про спробу розшифрувати вічну загадку любові, взаємин двох, роду і, зрештою, народу. Та коли говорити про долю останнього, а за великим рахунком, прийдешнє нації, то набагато значніше та грізніше кодування закладене у вірші “На майдані…”. Добре відомому ще зі шкільної лави цілим поколінням, яким настирливо втовкмачували, що то є справжнісінький гімн більшовицькому перевороту, пізніше названому революцією. Насправді все набагато складніше. І навіть саме поняття майдану, яке через століття після тодішніх подій набуло набагато інших і не завжди очевидних ознак, наштовхує на поглиблені роздуми.
Ключ до них мені особисто дав прекрасний історик, професор Володимир Дятлов. Знавець й дослідник Реформації часів Лютера і Кальвіна, яка докорінно змінила тенденції розвитку Європи, вивела її на шлях від середньовіччя до сучасної цивілізації, під час обговорення спільно створеної телепередачі на цю тему провів несподівану паралель і раптом поцікавився, — а чому ж, коли “на майдані коло церкви революція іде”, отаманом усі гукнули чабана? Адже то людина, яка звикла просто поганяти мекаючу отару. А в цій справі неминучу малограмотність компенсує батіг чи палиця.
Тоді як той же засновник протестантства (до речі, визначальну роль у творенні державності США відіграли якраз представники цієї конфесії) священик Мартін Лютер був одним із найерудованіших людей своєї епохи і, зокрема, переклав Біблію рідною мовою…
Після цієї зауваги доктора історичних наук захотілося пильно перечитати, рядок за рядком, з учнівського обов’язку колись завчений і такий зрозумілий, здавалося б, вірш. Отже, чабан став отаманом, і ось уже популістське гасло: “Прощавайте, ждіте волі, — гей, на коні, всі у путь!”
Тобто, не до плуга, а кудись у світле майбутнє — з тими, хто вже на коні. Решта хай почекає. Між іншим, Павло Григорович, на відміну від чабана людина високоосвічена, прекрасно знав рядки Кобзаря: “Добра не жди, не жди сподіваної волі…”
А далі “На майдані коло церкви посмутились матері: та світи ж ти їм дорогу ясен місяць угорі!”
Так, материнське серце гостро віщує майбутнє лихо. Особливо, що дорогу має вказувати не обожнюване нашими предками Сонце, а нічне світило. Котре нерідко пов’язують з усілякими моторошними легендами, вовкулаками, перевертнями…
Класичне для творчої манери Тичини завершення, яке школярів навіть підштовхувало до іронічних пародій, звучить тепер взагалі вбивчо. Вчитаймося в карбовані, мов цвяхи вбиті слова.
“На майдані пил спадає”.
Отже, люди обирали погоничаотамана, запилюживши очі?
“Замовкає річ…” 1918 року, коли це писалося, більшовицька цензура вже лютувала. Хоча Головліт було офіційно створено лише 1922го, то вже було деюре після аж надто промовистих фактів.
“Вечір. Ніч”. Все. Наступає пітьма терору, Голодоморів, війн — до Чорнобиля включно.
…Звичайно, знайдуться мічені рудиментами совкових стереотипів люди, які заволають — та що за вигадки! Поет прославляв революцію і її поводирів!
Можливо, в журналіста, ще й письменникафантаста, і справді розгулялася уява. Хоча поводирі потрібні насамперед сліпим… Але є незаперечний доказ, що геніальний поет прекрасно розумів сутність трагедії, яка лише розпочиналася. Це вірш, написаний того ж таки 1918 року. Але всіляко, у противагу “На майдані…”, замовчувався радянською пропагандою і відомий переважно фахівцям — познайомився з ним завдяки знову ж професору Володимиру Дятлову. І тут уже позиція Павла Тичини очевидна. Істотно, наш земляк неявно використовує ще й біблійний мотив нареченоїнареченого, але в діаметрально протилежному сумнозвісній (і розрекламованій більшовиками) поемі Олександра Блока “Дванадцять” сенсі.
Одчиняйте двері — Наречена йде! Одчиняйте двері — Голуба блакить!
Очі, серце і хорали Стали, Ждуть… Одчинились двері — Горобина ніч!
Одчинились двері — Всі шляхи в крові! Незриданними сльозами
Тьмами Дощ…
Що вже додати після цих трьох крапок?
Доповнення є, і доволі сутнісне. Вкотре переконуємося, що в часи соціальних катаклізмів, суспільних потрясінь надзвичайної ваги набуває не лише Слово, а й здатність громади розуміти його носіїв і відділяти зерна від полови. Хтось, аж надто швидкий на поверховий розум, скаже банальне — таж поет пристосовувався до тодішніх обставин, як і, наприклад, теперішні телеведучі. Яка різниця?
Різниця величезна.
Павло Тичина завів в оману невігласівбільшовиків. Бо що Лєнін, котрий склав екстерном іспити в Казанському університеті, маючи татусягенерала, “попєчітєля” навчальних закладів, що його вірний послідовник — недовчений семінарист Сталін, до ерудитів не належали. Змусив їх, та й наступних малописьменних вождів Хрущова і Брежнєва, величезними накладами поширювати його послання і живим, і ще ненародженим — як тут не згадати знову Тараса.
А от сучасні прислужники олігархів практично з усіх телеканалів намагаються в силу своїх дрібних, але чіпких здібностей одурити весь народ, всіляко шифруючи й заплутуючи очевидні речі в буцімто демократичних дискусіяхбалаканинах. “Скотома” — латинський термін, який можна в деякому наближенні перекласти як “потьмарення” — доволі точно позначає тих, хто хоче перетворити українців на біомасу і, зрештою, на худобу. Сміються й тішаться всілякі г… — що з малої, що з великої літери — зі слухняного (від слова “слухати”!) бидла, нав’язуючи нам замовнозбочену картину світу. В інтересах їх залаштункових (вони ж кінцеві бенефіціари) володарівінтернаціоналістів.
Я не обмовився. Саме інтернаціоналістів. Бо Маркс, прорікши у своїй наскрізь фейковій теорії, що пролетарі не мають Вітчизни, не вперше і не востаннє збрехав. Насправді не мають батьківщини олігархи — вони прагнуть мати, у найгрубішому сенсі, території для визиску і натовп, котрий їх обслуговує.
І вже дуже близькі до такого втішного їм стану плюндровані чорноземи, знищувані ліси, загиджені води нашої України.
“На рідній, не своїй землі Тебе не буде, свинопаса,
А буде доларова маса, І будуть зайди на землі”.
То невже збувається сумний прогноз одного з чернігівських поетів?
“Вечір. Ніч”.
Та ні, не дочекаєтесь! Оскільки, згідно з законами, ухваленими не нардепами, а існуючими в Космосі, ранок настане за будьяких умов.
І це передбачив Павло Тичина, один із небагатьох в історії людства, кому слова приходили згори.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment