— Що за часопис?
— “Слово Просвіти”, Миколо Федоровичу. Інтерв’ю сина читаю.
— Нумо, мені трохи почитай.
— Там велике інтерв’ю.
— Я не поспішаю.
— Кілька цитат.
— “Якщо я написав історію, якщо уявляю, як її треба розповідати, то що мені заважає її розповісти? Але робити це колегіально.
У руках деяких режисерів п’єса роздвоюється.
Глядач, який знає текст, розумітиме, що текст живе своїм життям, а те, що ми бачимо візуально, своїм.
У талановитих режисерів ці два життя ще якось узгоджуються, а в не дуже талановитих живуть у зовсім різних вимірах.
У мене було конкретне завдання. Я не звертався до танців, до світлоефектів. І до чого точно не звертався, то це до пластичного театру. Це не людська поведінка, не людські рухи, не людські обличчя. Театр мають робити люди для людей і про людей. Звичайно, не перетворювати театр на документалістику. Але мусить бути певна психологічна й психофізіологічна достовірність.
Життя — це гра. Гра жорстока й цинічна. Якщо ми проаналізуємо головного героя, то зрозуміємо головну думку. В усі часи приходила якась молода чи не дуже молода людина і говорила, що вона все змінить. Саме таким є Харитон Дальній, який пропонує нове життя й вірить у те, що говорить.
Вистава “Кафе Республіка” про вибір між фізичною насолодою та служінням певним вищим ідеалам — моральним, політичним, ідеологічним”.
— Тут ще багато.
— Добре, біжи на виставу. Потім дочитаєш!
Почитаємо, Миколо Федоровичу!
