Поза кадром

Валерій ЗЕМНУХОВ,
майстер по дереву, м. Бердичів

Овідій: “…міняється все, а не гине”.
Далі вже не проїдеш, далі лише пішки.
Іду від шляху, від дороги, —
Крокую лугом назустріч світанковому туману.
Собі стежиною, стежиною, — швидко —
Долаю відстань до вибалку.
Зазвичай саме тут,
Поміж двома сусідськими городами
Проходить на луг череда.
І сьогодні буде як завжди,
Тільки дещо пізніше.
І що то за корови? Звідкіля таке різнобарв’я?
Мушу визнати, що виріс я у місті, —
Трапилась би замість мене інша людина,
Нехай і сільська, але з іншого села —
Вона також була б дуже здивована:
І ясножовтенька, і сіра,
І якот кава з молоком.
А ось ця — ну тобі чистий колір малини.
А у той взагалі важко повірити —
Майже салатовий!
Усі такі охайні, чистенькі.
Шкіра ніжношовкова.
Звідкіля таке кольорове добро?
Мабуть, цих корів завезли десь з Альпійських гір.
Просто якась запозичена казка.
Прошкую далі, — ще недалеко, вже зовсім скоро.
Туман чекати не буде, тому й поспішаю.
Несподівано відчуваю власну посмішку:
— Дуже добре, що синьої серед тих корів не було…
У такому випадку потрібно,
Потрібно було б подумати і про власний глузд.
Хоч коней синіх художники ой як полюбляють.
Та онде, попереду, справжні.
І хто це так зарання їх припнув?
Щоб зорієнтуватися у часі, озираюсь.
Туди, де осьось має визирнути, з’явитися сонце —
Ще хвилин п’ять, не більше.
А собі усвідомлюю: мабуть, ті коні,
Що стоять поодиноко у тумані,
Пасуться ще з ночі.
Захвилювались, зачувши мене, —
Іржання покотилося лугом,
У тому тонкому прошарку часу,
Коли зустрічаються, усе тонший,
Усе прозоріший туман
І перші сонячні промені…
Звертаю на обніжок —
Городами можна скоротити путь.
А там зліва на пагорбах дозріває жито —
Нива золотазолота.
І побігло по ній сонячне сяйво.
Колосся — хвилями, хвилями.
Точнісінько, як велика вода.
Пливе й пливе, але де тут берег?
Звісно, він є, лишень як колір…
Пильнуйдивись, як поллється через край,
Та з висоти — напевно, й луг, і тих коней —
Усе утопило б золотеньке…
Піднімаюсь вище, знов вище —
Вже прийшов.
Ось воно, “Городисько”!
А втім, його вже немає,
Так, лиш наймення.
Воно вже давно вросло у землю камінням,
А те каміння поросло високими травами.
Лежить, спочиває уламком крутобережжя.
Обмитий, обпечений, обвітрений,
Цей невеличкий мис,
Земля з давньою назвою — “Городисько” —
За довгі, довгі роки стала схожою
До великої ящірки.
Вона владно лежить на поверхні гори,
Охопивши лапами увесь мис:
— Усе це моє, не віддам, сторожую…
Стоїш обіч, а хвостик від тебе дужкою —
Вліво, вліво — метрів зо триста.
Й там він встромлюється в тулуб,
На котрому дуже добре вирізьблений хребет.
Обабіч чотири лапки.
І яка справжня довершеність — голова.
Вона майже нависає над схилом.
Усе таке ладне, пружне
Й здається, що та ящірка осьось
Стрибне через Гнилоп’ять.
Котра там на споді дивного мису
Тихесенько біжить
Вигинистим вузеньким плесом.
А там, потойбіч річки,
Знову широкий луг,
Поза котрим знову високий берег,
Що розкинувся широкою даленіючою нивою.
Дістаю фотокамеру, знімаю…
Я вже тут не вперше…
І щоразу щось не те, чогось не вистачає…
Тому їду знов і знов — улітку і взимку,
Їду у вечір та у світанкові тумани.
Вже ніби і є непогані світлини,
Та все мені мариться,
Що саме на цьому матеріалі
Зроблю свою найкращу.
Якась надумана спрага,
А ймовірніше прив’язаність до цієї місцини,
Доведена до абсурду…
Але сьогодні, тепер — кажу стоп:
Чи не обманююсь я?
Можливо, хочу відзняти те, чого давно вже немає?
Та уява в’їдливо бере верх.
Вона повнить високою,
Широкою водою розлогий луг.
За тим мені вже видається,
Як понад мисом починає ворушитись ящірка, —
Сиплеться камінням та глиною,
А з того виростають хліви та хатки.
Та вже димлять печі,
Димлять ті глиняні хатки
На дерев’яних основах.
Мої ніздрі голодним бажанням
Відчувають запах житнього хліба.
І люди — снує багато людей!
І всі вони у полотняних одежинах…
Оце картинка —
Ось воно справжнє Городисько!
І насамкінець пливуть, пливуть —
Снують на великій воді човники
Зодягнуті, як і люди, у полотно —
У полотняні вітрила.
І наповнені ті човники зерном
Та різними глеками.
І усе це, як за Трипільської доби…
Ось він, бажаний кадр,
За яким ти так довго ходив.
Просто бери та клацай…
Та знову щось не те,
Знову не встиг…
Тому що білібілісінькі чаплі,
Які саме і видавались човниками,
Швидко покинули межі камери —
Граційно полетіли у бік греблі.
Розчарування не відчуваю —
Прилетять колись інші чаплі.
І білі, і сірі. Їх тут багато.
Головне моє прагнення —
Вихопити з далекого минулого
Зворотну мить перевтілення —
Досягло свого апогею.
Я прожив тим декілька хвилин,
Які будуть зі мною години, дні, роки,
Скільки буду бачити сонце.