Б. САВКІВ,
заслужений працівник промисловості України
Підтримуючи висловлену професором О. Пономаревим думку щодо неприпустимості подальшого зволікання впровадження української мови у всі сфери державного та суспільного життя країни, Відозву Регіонального форуму Національної єдності “Інформаційна безпека в умовах гібридної війни Росії проти України”, хочу висловити свої міркування. Вважаю, що Президент країни та прем’єр-міністр повинні негайно зобов’язати міністра внутрішніх справ у службових справах послуговуватися тільки українською, виступи народних депутатів у Верховній Раді дозволити тільки державною мовою, негайно розслідувати ганебну антинаціональну реорганізацію Національної телерадіокомпанії, виступи на телеекранах українофобів
В. Піховшека, Д. Джангірова, Г. Герман, трансляції антидержавних програм на каналах “Інтер”, News One, ZIK. Давно потрібно розібратися в доцільності існування таких клонів російських газет, як “Комсомольская правда в Украине”, “Советский спорт в Украине” тощо.
Вражає незадовільний стан з використанням української мови у спорті та фізкультурі. Навіть у радянський час в Україні виходила українськомовна “Спортивна газета”, яку залюбки виписували та читали. Замість неї зусиллями А. Франкова став виходити російськомовний “Футбол”, за ним з’явилися “Команда”, “Болельщик” тощо. В період проведення в Україні “Євро—2012” я вже виступав у “Слові Просвіти” (ч. 10 за 2012 р.) та в газеті “День” про негайну потребу відновлення гідного спортивного видання в Україні. Як приклад я нагадував, що тодішня бездержавна українська діаспора у післявоєнній Америці зуміла випускати повноцінні українськомовні “Спортивні вісті”.
Тривожить невживання української мови коментаторами спортивних подій, зокрема в оглядах популярних футбольних клубів та збірної. На круглих столах подекуди панує засилля мови недружелюбного сусіда, українською розмовляють переважно журналісти, а один з претендентів на провідного оглядача Денісов, що перебазувався з Донецька в Київ, взагалі не вважає за потрібне послуговуватися державною мовою.
Ніяк не можна зрозуміти, чому поважний, інтелігентний виходець із серця України В. Євтушенко, що після успішних виступів за київське “Динамо” догравав у Швеції та залишився на деякий час коментувати футбол, ніяк не може перейти на рідну мову. Чому інший відомий динамівець Й. Сабо, що в перші роки відновленої незалежності міг спілкуватися українською, потім її “забув”? Чому такі затяжні перепади в публічному вживанні рідної мови ще в одного динамівського ветерана О. Шовковського? Чому оригінальний чіткий коментатор, наш “сибірячок” Леоненко (з українським корінням, судячи з прізвища) не відважиться перейти на державну мову? Ніяк не можемо дочекатися українського слова від нашої спортивної гордості, та ще й з прізвищем великого Тараса, який обіцяв навчати своїх синів не тільки англійської чи італійської, а й рідної Шевченкової мови. Рішучий перехід спортивних авторитетів став би прикладом для наслідування, неоціненним внеском у культурне оновлення країни. Проілюструю на такому показовому прикладі: під час створення Інституту ім. Т. Шевченка в Харкові 1930 р. була організована виставка оригіналів його літературних та малярських творів, особистих речей, екскурсія, після якої один з відвідувачів, робітник заводу ім. Т. Шевченка, написав відгук: “Я малописьменний росіянин, до того просто читав “Кобзар”, та ознайомившись з виставкою, вирішив розмовляти тільки українською мовою, вивчати її”. У добру путь, визнані авторитети спортивної України!
