Скрипка, Федеріко і боса розхристана яблуня

“Дівча співало в церковнім хорі”. Був за дореволюційних часів такий знаменитий вірш. А ось на веранді, що теж стала доволі відомою в ті часи на рубежі срібного дев’ятнадцятого і свинцевого двадцятого століть, завдяки “п’ятницям” українського та й світового класика літератури, тендітно грала скрипка у руках зовсім юної дівчинки, яка надзвичайно подорослому виструнчувала ноти Чайковського — “Пори року”…
Це була одна з родзинок презентації книги Валентини Громової “Автобіографія душі”, яка нарешті відбулася в Чернігівському літературномеморіальному музеї Михайла Коцюбинського.
Зізнаюся, з неабиякою іронією сприймаю шедеври римовиробництва більшості сучасників. Свої, звісно, теж. Отак і на цю зустріч ішов, згадуючи сімдесяті роки минулого століття. Коли на Всеукраїнських семінарах молодих літераторів в Ірпені, якими керували тоді такі молоді, але авторитетні майстри слова, як наш земляк Володимир Дрозд, його завзятожартівливий опонент Володимир Яворівський, ще далеко не академік НАН України Микола Жулинський — ми, юні підмайстри, доброзичливо, а чи й дошкульно виділяли хто поетів, а хто поетиць.
Зрозуміло, що з тих пір, як чоловіки зневажили себе, принизивши жінок до рівноправності (особливо в тяганні рейок, асфальтобетонних роботах і водінні трактора), питання гендерної рівності постає дедалі гостріше. Дивно, що ним анітрохи не переймалася та сама Леся Українка, яка без ґвалту й крику розмістилася на Олімпі красного письменства поряд з Тарасом Шевченком та Іваном Франком.
Валентина Громова теж вражає. Насамперед тим, що багато років приховувала від спраглого читацького загалу (фейсбук до заліку не личить!) справжнісінькі перлини поезії. Дяка Богу, вони таки оприлюднені у згаданій збірці.
Єдине, що в ній не зовсім доречне, а може, навіть штучне — сама назва. Яка, до дідька, “Автобіографія…”? Та це ж самовиверження, самозаймання, самопожертва душі, — і аж ніяк не оте іншомовне слово.
Та коли вже зайшло про Слово, то зауважимо, що з античних часів це була насамперед поезія.
У ході обговорення талановитої книги, до незаперечних здобутків якої ще повернемося, виникла невеличка полеміка між вельмишановною завідувачкою кафедри мов і методики їх викладання Національного університету “Чернігівський колегіум” Оленою(?) Мамчич та автором цих рядків. Науковець стверджувала, що поезія — це образ і рима. Я заперечив, що головне криється в образі і думці, а рими — це, власне, щось на кшталт цвяхів, якими фіксують певну мовну конструкцію. Невимушено ставилися до тонкощів римування Тарас Шевченко, Павло Тичина, а коли взяти “Автобіографію…” Валентини Громової, то й тут бачимо вільне, розкуте відчуття розмірів чи там словесних докінчень.
Одначе, пані доцент навела майже невідпорний аргумент — у художньому образі може критися, хай завуальовано, але глибока думка! Процитувала на підтвердження дещо з Сергія Єсеніна. І змусила мене глибоко замислитись та, власне, визнати її правоту. Хоча й наштовхнула на жартівливу думку — у знаменитих рядках Федеріко Гарсіа Лорки: “А стегна її метались, мов спіймані ті форелі…” проявляються зовсім не інтелектуальні вправи…
Про вірші моєї давньої колеги в царині друкованого слова (з’ясувалося в ході презентації, що вона вступала до Спілки журналістів України 1985 року, а я — 1981го) скажу коротко і ясно. Її творчість є втіленням жіночності. Акварельні, найніжніші відтінки, які осягаються глибокими сприйняттями навколишнього світу, відчутими крізь призму опанованого часу.
Цитувати Валентину Громову можна нескінченно. Не втримаюсь від спокуси навести кілька коротеньких віршів.
“І плетуть павуки смуток. Гасне день. Нітелень. У сутінках”.
“І чорний, мов погорілець, листок на березовій гілці. Згоріла осінь дотла. Була а чи не була?”
Проте остаточно мене добив у дискусії про співвідношення образудумкирими простенький катрен.
Відлетіли на південь далекий
Довгоногі мої лелеки.
На розхристаній босій яблуні
Червоніє останнє яблуко.
Хоча, між іншим, суперечка таки не згасла. По завершенні презентації пощастило поспілкуватися з головою обласної організації НСПУ Ганною АрсеничБаран та колишнім Генеральним консулом України в Петербурзі професором Миколою Рудьком. Поділився думкою, що рівня отієї української яблуні намагався сягнути в кращих своїх творах (ну, наприклад, “Люблю тебе, всю в зеленім…”) вже згаданий Лорка. Але це йому не зовсім вдалося.
Серйозних контраргументів так і не почув.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment