Сповідь Маминій Вишні

Ярема ГОЯН,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України

Продовження. Поч. у ч. 22, 23 за 2018 р.

Прощалися, і я з сумом казав про це Анатолієві Пашкевичу і щиросердно признався, що його схвильований спомин вогнистим карбом ліг на душу, і просив записати все мовлене і пережите та написати книжку новел, як приходять на світ пісні, які полюбив народ і прийняв за свої, а носить їх під серцем Україна.
Пропозиція ця вразила Анатолія Максимовича. Він замислився і забідкався, що ніколи не пробував пера у жанрі новели, хоча про переболене міг би написати багато. А тут ще й буденщина таким тягарем на плечі впала, ніби темної ночі корабель морем блукає, а довкола ні вогника, ні зіроньки в небі.
Я розумів, звідки падає тінь цієї виболеної туги. Не стало побратима, з яким ріднила українська сестриця-пісня, обір­валася мелодія на півслові. Летіли разом у пісенному небі над Україною і творили диво, а коли в друга заболіло перебите крило, Анатолій Пашкевич підтримував його в польоті з останніх сил і посилав на підмогу живе слово. Телефонував з Луцька по кілька разів на день і завжди зі світлим спомином чи доброю новиною, як з цілющим бальзамом для хворого серця, що знемагало під тягарем земних тривог: “Кріпіться, Дмитре Омеляновичу, ми з вами ще напишемо море пісень”. Сумно, що в тому морі висихала вже остання крапля…
Була в Анатолія Пашкевича ще одна гризота: творцеві й художньому керівникові Волинського народного хору не давали жити бюрократи від культури, оті комарики над болотом, які можуть закусати й орла. Гнули до землі талант, ламали горду поставу художника, забивали в землю великодержавним кулаком українську пісню. Комарики підточували крила, болотяна мошкара заїдала митця, і я це відчував по настрою Анатолія Пашкевича. Згадав, як три роки тому газета “Радянська Україна” (“Демократична Україна”), де я завідував відділом культури, виступила на захист його таланту, який складає духовне багатство України. А дні були тривожні: квітував травень, а в Чорнобилі клекотав смертю четвертий реактор, радіація вражала не лише тіло, а й душі. Чиновники продовжували діяти, як у часи диктаторського режиму,— сіпали художника за шнурочок, мов маріонетку, свіжі вітри демократії віяли не для них. Правда, після виступу газети комарики стали обережніші, але затаєне зло й далі висіло над болотом.
А життя тривало — співав Волинський народний хор, писалися нові пісні, і поміж клопотами творилася ця книжка.
Одного пізнього вечора, коли в сусідніх будинках уже й не світилися вікна, пролунав міжміський дзвінок. Телефонував з Луцька Анатолій Пашкевич. Голос бадьорий і схвильований, він щойно завершив новелу “Мамина вишня” як заспів до книжки, лежать перед ним її зболені сторінки.
Він почав читати новелу, і голос його затремтів, і бідне повоєнне дитинство у веселих церковних дзвонах дивилося здалеку, і заплакала стара вишня коло хати, і застогнала калина на могилі в маминому узголів’ї, і до хати зі слова і музики сина входив образ і голос матері.
Зійшов перший паросток книжки, і я сказав про це авторові і побажав йому нових новел, красивих і сердечних, як і його пісні.
Відтепер телефон часто дзвонив у вечірню пору, інколи, мабуть, уже після концерту, і я слухав нову новелу і тішився, що композитор і творець народних хорів на Україні відкриває в собі письменницький талант і що квітне слово, дане в години прощання з другом.
Ось так писалася ця книжка, піднявшись над буднями і суєтою, вийшовши з любові й болю, виросла тихо, як мамина вишня, якій потрібна рідна земля і небо України.
І тихо-тихо, як сонце сходить у небі, увійшла в книжку мати і освітила її.
“Над землею сходило сонце.
З хати вийшла сива, як світ, мати. Ступила на подвір’я, і сонце простягнуло до неї золоті промені. Вона стояла у них, як свята Божа Матір.
Відтак ступила за ворота.
— Не йдіть, — сумно заскрипіла груша.
— Не йдіть, — озвалася тугою хата.
— Пора вже мені,— відповіла мати.
Перехрестилася, вклонилася хаті з грушею і пішла.
Луги стелилися килимами.
Поля зерном осипали.
Трави ноги цілували.
Ліси співали реквієм, а промені освітлювали їй останню дорогу.
Над нею пролітали журавлі і несли на крилах голосну тугу в далину, за обрій, де заходило сонце, куди прямувала сива мати.
Сонце сховалося, і промені згасли.
Розірвалося небо останнім журавлиним криком.
Земля плакала полиновими росами, а небо ще довго гойдало відлуння останнього крику”.
Слова, як пісня, виспівані з синівської любові й туги. Мама молитвами врятувала сина від фашистських бомб на беззахисному кораблі в морі й врятувала пісню для України. Мама і батько продали в голодні повоєнні роки останню корову і, терплячи нужду, купили синові баян, і з їхньої селянської жертовності зійшла пісня для України. Мати перелила в сина свої пісні і, побачивши якось нову пісню про страждальця-дуба, сказала Анатолієві стиха: “Ти про людей пиши, про їхні долі”. А син, як у дитинстві, мовив лагідно: “Він для мене, як живий, і доля у нього важка, мамо, лиховісна”.
Ой, важка доля, важка й лиховісна — і в дуба-велетня, який пережив віки, та впав у наші дні від пили й сокири безбатченків; і в стародавнього замку, поруйнованого не чужоземним завойовником, а землячками, які нишком від народу загарбують для власного багатства свій край; і в берізки з вирваним коренем; і в сплюндрованих рік та зелених долин; і в славного Чигирина, під козацьке серце якого намагалися встромити атомну станцію; і в окраси садків українських — маминої вишні, яка сохне і в’яне від радіації і сірчанокислих дощів; і в занедбаного степу, де гриміли копита козацьких полків і на очах матерів падали сини-солдати.
Усе це доля ваша, Україно-мати, бо і найменша ростиночка на вашому полі, і запашні чебреці, і любисток, і калина в лузі, і чари Світязю, і вишнева білоцвітна пелюстка, і ніченька-чарівниченька з диригентом-місяцем між зорями поєднані з людиною — вічним дитям природи і новітнім губителем її. І вся ця краса земного раю виспівана в музиці Анатолія Пашкевича та вималювана в його по-синівськи ніжному письменницькому слові, а весь біль за врятування цього потоптаного раю гнівно гримить-рокоче в його піснях і думах, плаче реквіємом, а серце кричить стогоном: “Я стояв на березі і питав у далини: “Хто й за що послав тобі таку долю, земле моя?”
Українець без вишні — як сирота без мами.
Вишня проросла біля могили матері Поета, в головах її, проросла сама по собі, вишня ходить за нами, як жива, і прийшла від рідної хати, а може, з синової пісні.
Вишня з самого дитинства цвіте в нашій долі з Шевченкового садка вишневого коло хати, бо хоч і народилася в казематі, а силу має небесну, проростає крізь віки во славу України.
Сходить у вишневому саду України книжка-сповідь “Мамина вишня” і в парі з піснею йде між люди. І чути, як у слові й музиці б’ються серця матерів і синів, світять пречисті пелюстки, як білі сторінки поезій і нотних аркушів, лунає голос роду і народу на цілий світ.

Концертний піджак Анатолія Пашкевича
Цвіло четверте літо воскреслої Соборної України, щедрими врожаями вишень-черешень усміхалися до сонця сади.
Щасливий вишневий усміх освітив у соборному зеніті літа і нашу “Веселку” — завітав у гості Анатолій Пашкевич.
Прийшов веселий, красивий, романтично піднесений і святково урочистий. Такий, нам здавалося, як щойно з концерту під небесними зорями в селі Шевченковому на Черкащині перед тисячами людей з Державним Черкаським заслуженим українським народним хором. Поспішав прямо із зоряного концерту в селі Тарасового краю до “Веселки”, бо тут його чекала радість — вийшла вимріяна-виписана душею книжка новел-пісень “Мамина вишня”, квітучо-поетично ілюстрована художницею Ольгою Юдіною, і так хотілося швидше її побачити і пригорнути до грудей. І ми всією веселковою родиною щасливо відчули, як рідний наш Анатолій Пашкевич на пісенних крилах слова й мелодії приніс у “Веселку” думу Тараса і думу людей, яких огортало на концертах крило Шевченківської “Просвіти”, і цією радісною хвилею заповнював наш дім разом із побратимом просвітянин Микола Цимбалюк.
Святість народження пісні-книжки “Мамина вишня” розквітала у “Веселці”, душею особливо співалося спільно з автором Анатолієм Пашкевичем його пісень, а з ними і народну-козацьку “Ой у лузі та ще й при березі червона калина…”, і вона щиро промовляла до нас зі сторінок книжки, яку любовно розгорнув дорогий пісенний князь:
“…Того дня у нас був особливий концерт. Їхали ми в село Шевченкове до земляків Тараса Григоровича. І чим ближче під’їжджали, тим більше хвилювалися: колись оцими шляхами, по оцій землі ходив Тарас Григорович.
Зупинилися при в’їзді до села.
Розчервоніле сонце натомилося за день і прилягло край поля. З городу від крайньої хати здивовано виглядали золотаві соняхи.
Вивантажили ми ящики з реквізитом, переодяглися в українське народне вбрання й рушили до села. У надвечірню тишу злетіла ширококрила пісня:
Ой у лузі та ще й при березі
Червона калина…
Йшли селом, а дорога була встелена квітами. Люди виходили з дворів, приєднувалися до нас і підхоплювали пісню:
Породила молода дівчина
Хорошого сина…
Дедалі більше і більше вливалося людських голосів. Старенькі стояли біля воріт, низько вклонялися, хрестилися, витирали краєчком хустини сльози, слухаючи пісню, згадували молоді літа і стелили шлях квітами, пісня лунала ще гучніше.
Пісня здіймалася над селом і летіла далеко у світ сивою горлицею, несучи на крилах любов і печаль.
Прийшли до пам’ятника Тарасові. Співали “Заповіт”, “Реве та стогне Дніпр широкий”, “Думу про землю черкаську”, а коли стемніло, у невеличкому Будинку культури почався концерт. Надворі залишилося багато людей, що не вмістилися в залі, і для них, уже при місяці, під зорями, ми давали його вдруге.
На природі пісні набирали якоїсь особливої сили, бо ж народжувалися вони під зорями, в полі, на вулиці, на скрипучих чумацьких возах, у козацьких походах і звучали проникливо, будили в людському серці святу любов до рідної землі, до свого краю, до народу.
Проводжали нас на околицю. Дякували, просили ще приїздити.
Натомлені хлопці і дівчата сідали в автобус і, прихилившись одне до одного, одразу засинали. А місяць супроводжував нас, минаючи яри, переліски і світив дорогу аж до самих Черкас.
Письменник Микола Негода був тоді з нами і написав нарис, але в газеті помістили лише невеличку інформацію з кількох рядків, що в селі Шевченковому відбувся концерт Черкаського заслуженого українського народного хору”.
Що ж, саме така гірка доля судилася віками українцям за українство, як і у виспіваного народною піснею “хорошого сина”, якого породила молода дівчина-мати в зеленій діброві, “та й не дала тому козакові ні щастя, ні долі”. Гірка доля не обминула ні Анатолія Пашкевича, ні створених ним хорів на Волині, ні хорового ансамблю “Льонок” у Житомирі, ні Черкаського українського народного хору, якому він віддав вісімнадцять років життя і здобув йому славу, виступав у тяжких умовах по найдальших закутинах СРСР, але в Європу і великі капіталістичні країни не пустили жодного разу. І про цю нелегку долю святою душею національного лицаря в битві за істинне українство і високу славу пісенного мистецтва рідного народу промовляли в книжці “Мамина вишня” і талановите новелістичне слово, і предивної, якоїсь небесно-земної краси музичне письмо, властиві тільки їхньому творцеві й володарю Анатолію Пашкевичу. І тепер вони, зріднені душами, виповідали-виспівували свою вічну божественну любов.
Соборною любов’ю до України її синів Василя Симоненка і Анатолія Пашкевича розгортала пречисті крила пісня “Виростеш ти, сину” і злинула з білих сторінок веселкової книжки в очароване українством-волею літо, і в зеніті-серцевині літа сягнула веселки-дуги між небесами і землею, і співала на весь світ про споконвіків освячену в небі святу, заповітну любов до Матері:
Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,
Виростуть з тобою приспані тривоги.

За тобою завше будуть мандрувати
Очі материнські і білява хата.

А якщо впадеш ти на чужому полі,
Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,
Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна вибрать друга і по духу брата,
Та не можна рідну матір вибирати.

Можна все на світі вибирати, сину,
Вибрати не можна тільки Батьківщину.
І згадалося в цю урочу хвилю воскресної пісні сповідальне зізнання славетної Раїси Кириченко, що святої миті співу в Україні чи в далеких світах усе бачить за головами, хоча б і тисяч людей, як мовби з небес їй світить мрійливий образ мами, яка тихо шепче рідною мовою заповітне слово, мов молитву: “Ти, Раєчко, співай пісні про людей, бо для людей співаєш”. І цю священну мамину науку дочка берегла все життя, як із дитинства сповідь і молитву, і ніяка чужа сила не змогла похитнути святості полтавки, Героя України, яка домоглася про побудову церкви і школи в її родинному селі Корещині.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment