Виставка професора Жука в Києві

Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ,
письменник, журналіст
У виставковій залі Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури відбулася виставка вибраних робіт українського архітектора з Канади, що мала назву “Творчий шлях Радослава Жука”.
На експонованих у НАОМА світлинах реалізованих творів сакральної архітектури (переважно українські церкви, побудовані за його проектами в США і в Канаді) глядач мав змогу побачити різні за стилем храми.
Виставка була насамперед адресована молодшим поколінням українських архітекторів, яким є чого повчитися у професора з Канади, який нині вже має в Україні своїх послідовників.
Радослав Жук народився на західній частині українського етнічного ареалу (місто Любачів, яке 1945 року опинилося у ме­жах польської держави), середню та вищу освіту здобував на чужині. Поєднання західної освіти та української генетичної пам’яті дало подиву гідний результат, який дозволив Радославу Жуку стати одним зі знакових архітекторів другої половини XX—початку XXI століть.
Виставка задумувалася не як презентація автора, бо він давно має утверджене у світі ім’я. І в Україні також. Митець — автор унікальної церкви Різдва Богородиці у Сихівському районі міста Львова, світлини якої демонстрували на київській виставці. І хоч лише фахівці можуть назвати ім’я автора цієї споруди, проте практично кожний львів’янин, коли запитаєте його про найкращі сучасні церкви, серед них назве “папську” церкву на Сихові. Так вона зветься у народі, бо 2001 року там відбулася історична зустріч папи Івана Павла ІІ з молоддю, а перед храмом встановлено подарований Лео Молом пам’ятник Папі. Тож закономірно, що Радослав Жук за цей проект був нагороджений 2011 року Державною премією України в галузі архітектури.
Поряд з втіленими у споруди на київській виставці Р. Жука були представлені й три “українські проекти”, які так і не були реалізовані. А чи коли-небудь будуть втілені — невідомо. Якщо ні, то проекти, які збережуться в архівах, будуть докором київським манкуртам кінця XX—початку XXI століть. Ідеться про проекти розширення Національного художнього музею України. Перший датований 1993 роком, другий — 1994, а третій — 2006 роком, коли багатьом здавалося, що держава нарешті повернулася обличчям до національної культури.
Радослав Жук пов’язаний з Україною ще з далекого 1990 року. Від того часу він активно співпрацює з Національною академією образотворчого мистецтва та архітектури. Ще на початку 1990-х був удостоєний звання почесного доктора цієї Академії, а від 2004-го — почесний її професор.
Як було сказано на відкритті виставки, на яке прибув ректор Академії Андрій Чебикін, професори архітектурних кафедр, почесний професор найпрестижніших світових університетів, Р. Жук тривалий час був в Академії головою державної екзаменаційної комісії для дипломних проектів на факультеті архітектури.
Професор пояснив, що визначна архітектура втілює в собі дух географічного положення, внутрішнього характеру людей, яким вона служить, і найбільш передових ідей і технологічних можливостей людства. Така архітектура не може бути безособовою і стерильною, як і не може бути відверто еклектичною. Вона повинна втілювати зміст певної культурної традиції, але у свіжій, винахідливій та доречній формі.
За словами професора, “тисячолітня історія української архітектури дотримується сучасних стилістичних тенденцій, але в унікальній українській манері. Великі візантійські, ренесансові або барокові будівлі проявляються як чітко українські, незважаючи на велику різноманітність методів їх будівництва, об’ємних форм або видів обробки.
Тому постає завдання творити архітектуру, яка відповідає певному культурному темпераменту і традиції, але водночас виражає дане географічне положення і динамізм сучасного світового духу”.