Юлія КУРТАШ-КАРП: «А справжніх левів у Львові ніколи не бракувало…»

Прочитавши поетичну книжку відомої сучасної письменниці Юлії Курташ-Карп “Уроки гравітації” (Львів: “Каменяр”, 2017), вирішив, уже не вперше, створити разом із Юлею поетично-філософське інтерв’ю.
Читайте, думайте, сперечайтеся з нами (можливо, з кожним із нас — зокрема), а можливо, із самими собою. Буду радий (перепрошую — будемо з Юлею раді), якщо задумаєтесь над “нестерпною легкістю буття”. Свого. Нашого. України.
“Немає значення,
чи я жила, чи ні…”
— То Ви, пані Юлю, не жили, коли писали свою “ Коротку історію часу”? Чи таки жили?
— …те, що майже не дихала, — це точно, бо переретрансльовувати Хокінгову “історію часу” чи перепроживати те, що він називає “світом в горіховій шкарлупці”, — вельми складно. І все, що лірик може протиставити фізику в цьому песимістичному дискурсі про вічне, — це дрібка поезії із шиллерівським натяком на те, що “там, де не очікують чуда, — годі шукати щасливця”. Я давно переконана: кожен із нас — часточка Великого Цілого, і час — це ми. Популярний нині нобелівський лауреат із астрофізики не відкрив для мене, по суті, нічого нового, а те, що світ — на межі і він — “невимовно брутальний”, — говорили іще давні греки. Але, як жінка, я проживаю чи перепроживаю всі ці “цивілізаційні вибрики часу” на більш тонкому гравітаційному полі, і різдвяна містерія народжень дає мені шанс ніколи не зникати, навіть із поля битви…
І хоч які б нові знаки часу ознаменовували собою бестселери — “їсти, молитися, кохати” — життєвий мейнстрим завжди шукатиме собі тиху гавань, щоб мислити, мріяти, писати. Книга — це також час: поміж сторінками — минуле, сучасне і майбутнє тривання.
Не я придумала: “Мислиш, значить — живеш…” А натхнення потребує вражень. Тож як тут — не жити!?

“І осінь, осінь —
о, та сама…
Де ми, мій світе,
тільки вдвох”
— Світ знає, що є ще Ви? І Ви — тільки вдвох зі світом?
— І так сталося, що на тій самій розхристаній паралелі є ще двійко закоханих в осінь. Але кому вони цікаві? Здається, так резюмувала колись Шимборська щодо шляхетності світу загалом. Проте наше життя — річ абсурдна: спершу треба прийняти бунт, а вже потім — любов. У цьому Камю не заперечиш. І це мене тішить як школярочку, яка, домучивши претензійну “Войну и мир”, різко встала зза парти зі словами: “Та про мене тут — ні слова, “господа хорошие”!
Кожен текст твориться із розуміння, що він — лише записка для “пляшкової пошти”, яку колись принесуть розбурхані хвилі до чийогось берега…

“Я вже сіла у місячний
човен, а самотність моя —
ані руш”
— Можливо, є сенс поговорити з самотністю?
— Творчість і є філософією самотності. Поезія — розмова з нами самими, трудна розмова. Бо кожен з нас є Сізіфом, який мріяв подолати гору, а не докотити камінь…
Я розкошувала в самотності ще змалечку. І всі мої “дитячі відкриття” були породжені цими благословенними хвилинами, коли мені ніхто не заважав розмовляти із засніженим садом чи бібліотечним духом. Я, на рівних, ставала до розмови навіть із супермісяцем, який не раз заступав собою вікно, коли мені хотілося добувати звуки зі старого фортепіано. Перш ніж “сісти у місячний човен”, я перепрочитала не одну казку — як притчу про нашу нерозкриту самість. Отак і визрів дорослий сюжет: “Казки про зачарованих красунь — приречені у логіці Декарта”. Насправді ж, людина страшенно загрузла в своєму житті, вона ніколи більше не залишається наодинці із собою. Мені і в страшному сні не могло наснитися, що житиму у бредберівській епосі “самозагорання паперу”. Звісно, це метафора, але яка ж вона безжальна у своїй правді! Інтелектуали б’ють на сполох, намагаючись хоч якось врятувати людство від “вірусу цифрового слабоумства”. Усі раптом заговорили “про освіту проти таланту”, про креативність і “майбутнє розуму”, про джерела самопізнання, наче і справді щось перевідкрили для себе — “немає більшої правди, аніж та, що всередині нас”.
Але здатність переносити самотність — ознака духовної зрілості… Мій життєвий досвід, “як сукня на виріст”: свідчить лише про те, що я, мабуть, була поганою дівчинкою у минулому житті.

“Любов не потребує
голови,
що форматує уселенський
докір”
— Зате серце це робить, можливо, форматує той докір?
— У моїй версії, пане Богдане, “закипає голова”, а у вашій — “закипає кров”. Якщо повністю прийняти те, що любов — це хімічна реакція, то всяка ферментація її і справді стимулює… Зрештою, поетика серця геть скомпрометована словоблудством однієї з політичних партій, але найприкріше навіть не те — деякі авангардові дослідники з мистецтвознавчих студій наважились озвучити вельми еротичну думку, що символ, яким так щедро обліплені всі ці заслинені “валентинки”, — зовсім і не серце, а жіноча сідничка. Отож у цій романтичній алхімічній історії нам, поетам, нічого і не залишається, як “божеволіти з довгими інтервалами жахливої розсудливості”. А це зізнання належить витонченому і містичному перу відчайдуха Едгара По, який, на щастя, нічого не відав про форматування флешки, але “не поамериканськи” переймався проблемами людської сутності і ще й, бідолаха, намагався заробити на життя своїм “карколомним” писанням…
“Бо день як день, він завше був невдячним.
Хоча ходив за мною крок
у крок”
— Невже у Вашому житті не було вдячних днів (дня)? Чи у Вас, чи у ліричного героя?
— Тезу про невдячний день я використовувала ще більш інтригуюче: “День — коханець, прийшов і пішов!” або: “Я — цариця ночі, ти — володар дня!” Дякувати Богу, ліричний герой обходиться без маріхуани… День жінці не належить: “Робота, халтура, квітник і городець\ І кухе, і кірхе, і кіндерів з два…” Але не все так погано у нашому королівстві: моя нова книга “Уроки гравітації” — саме про вдячність.

“Навіщо все це — зорі,
сміх, любов?
Навіщо все це — страх,
розпука, смерть?”
— То що міцніше: любов чи смерть? Дехто з великих вважає, що любов. А Ви як вважаєте?
— Усе, з чим я погоджуюсь у цьому одвічному дискурсі про любов і смерть, — це те, що боятися слід не смерті, а порожнього життя. Смерть — лише метаморфоза, а любов — субстанція тривання… Чи знає гусінь, що стане метеликом?! Про це ніхто і ніколи не довідається, навіть якщо випаде шанс пережити такий досвід. Я маю на увазі реінкарнацію. А сучасна нейробіологія привідкрила перед нами завісу про те, що кожна людина народжується зі своєю “карткою пам’яті”. Цією карткою є наші молекули ДНК, кожна з яких — надпотужне джерело інформації. Це такий собі своєрідний банк даних, у якому, окрім знань, накопичується і енергія нашого емоційного досвіду. Без любові немає нічого — навчає нас Святе Письмо. “Любіть тут і зараз!” — закликає сучасний філософ і психоаналітик Еріх Фромм, позаяк: “Любов — єдине розумне і задовільне питання про сенс людського існування”. І з цим неможливо не погодитись.

“Святі не плачуть. Плачуть лиш злочинці.
Поети. Блазні… й п’яні
гробарі”
— Чи часто Вам доводилося плакати? З якої, переважно, нагоди і за якої погоди (якщо пам’ятаєте)?
— Я не соромлюсь сліз. Навпаки — долаю ними пережите, наче очищаюсь від усього поганого. Скажу ще й таке: усі ці, так би мовити, “бабські сльози” (з огляду на стереотипи), себто — вся оця виплакана солона вода має далеко не нейтральне середовище, як звикла вода у природі: сльози розпачу, безнадії та образ, наче кислота — безжальна… Аби не завдавати психотерапевтам клопоту, плачу і сміюсь крізь сльози.
Хтось класно помітив: “У душі не буде райдуги, якщо в очах не було сліз”.

“Моїх бажань не спитий скіфський глек
не відкопають ні тепер,
ні потім…”
— А хтось бодай намагався його відкопати? Може, відкопав, але не зізнався?
— Своїх бажань потрібно боятись, панове, бо не всі вони спровоковані “ангелами во плоті”… Зрештою, у контексті бажань мені дуже близька думка француза Габріеля Марселя про те, що людину потрібно “розуміти не як істоту, а як бажання переступити через те, чим вона є, і, разом з тим, не є, через дійсність, у яку вона поміщена або втягнута. Але яка її не задовольняє, яка не співмірна з прагненнями, що вона себе з ними ототожнює.

“Заворожи мене,
скрипалю,
на ту єдиную струну…”
— І що — вдалося йому заворожити? Розкажіть, що Ви при цьому відчували?
— Не люблю, коли виривають із контексту, отже, продовжимо думку: “яка не обірветься з жалю, /перетривавши цю війну”. Кажуть, що нинішня війна — це поле битви між півкулями, не земними, а поміж великими півкулями людського мозку… У одній із них звучить щоденний моцартівський “Реквієм” за убієнними, у другій — “Ода радості” Бетховена. Навіть страшно подумати, що буде далі, хоча далі — космос із його музикою сфер, як потрясне “Адажіо” Аьбіноні….

“Світ і в часі безчестя
видається щасливим…”
— Наш світ щасливий, бо — в часі безчестя, чи, навпаки, завдяки людям, що слухають Бога, а отже, поважають інших людей, інші нації?
— Все не так просто… Взагалі, переконання, нібито ми народжені для щастя, є помилковим.
Артур Шопенгауер теж був великим песимістом. Він заспокоював свою душу грою на флейті і при цьому не забував нам нагадувати дві істотні речі. Перша: “Ми подібні до ягнят у полі, які бавляться на очах м’ясника…”. І друга — найболючіша сьогодні: “Людина, насправді, дика і жахлива тварина”. Тому світ здається щасливим лише тоді, коли ковзаєш по його опуклій поверхні: “Танці, музика, співи!/ Люди, нелюди, боти…” Чим далі, то більше переконуюсь у мудрості, що: “Людьми не народжуються, людей потрібно вишколювати”.

“Поезія, як штука
депресивна,
палахкотить зпоміж золи безсонь”
— Тільки? Чому?
— Пригадуєте, у Стуса: “Не знаю ким, дияволом чи Богом, дано мені покликати сумне…” Ні, депресії не треба боятись, вона лише змушує подумати про себе.

“Куди йдемо? І що
знайшли
в дорозі, вимощеній
бруком…”
— То куди йдемо — Ви, ми, нація українська? Тим паче, що нам довелося часто ходити не вимощеною дорогою.
— Бо відповідь на це питання вельми традиційна: добрими справами вимощена дорога до пекла. Але, як там у мене вже в іншому вірші написано: “Плач на валах і на руїнах Трої — чи вартий в Бога хоч сльози скупої?”, і далі: “Адна страна”, читайте — безпритульність,/війною причащає велелюдність без Маркіяна… І його вірша”. Хочеш не хочеш, але доводиться вірити в те, що кожен вірш — це не довершена покута. Я зрозуміла цю істину, коли готувала і проводила в тюрмі на Лонцького свій літературномистецький проект “Поміж зорями і хрестами” — суголосся подій на Майдані 2014го із масовими розстрілами української інтелігенції по тюрмах Західної України в червні 1941 року. У ту страшну лютневу ніч на 20, мені написався вірш, де я інтуїтивно продовжила думку Олександра Олеся: “О Нація, дужа і вічна як Бог!” / з твоїх поетичних вібрацій / історія світу верстає Пролог/ глобальних, стрімких трансформацій.”
Ми повертаємо собі украдену Європу, а ця імпреза потребує титанічних зусиль.
“Створивши жінку,
Бог створив і вірш”
— А чи без жінки міг би існувати вірш?
— Якщо Творець у когось і перевтілюється, то це — в поетів, таких, скажімо, як Георг Тракль. І ось цей хворобливий і витончений Тракль залишив на полях своїх поетичних зошитів цікаве нотабене: “Позабивати треба як собак усіх тих, що думають, буцімто жінка прагне лише чуттєвих насолод! Жінка прагне тільки своєї справедливості, як і кожен із нас”. Заради справедливості скажу: мабуть, Майстер створив жінку для відчуття гармонії у сприйнятті власного вірша, як творення світу. А потім, неймовірно перечулений, назвав цоколем, себто, її “черевичком” — основи, підвалини, на яких все і тримається.

“…коли Ви закохались
у Львів”
— І як то Вам вдалося — з першого погляду? Розкажіть?
— Мої екстравагантні капелюшки до вподоби моєму місту. Львів є Львів, і ми з ним — одна стихія: вільнодумна, гонорова, драпіжна…

“У тихій гавані моїх
дитячих мрій…”
— Про що мріялось у тій гавані дитині?
— Взимку, у цій тихій гавані із карпатськими видноколами, мені чомусь мріялось найбільше. А я була мрійницею… Але на ляльок у мене часу бракувало, бо в хаті було забагато книжок і дорослих таємниць. Мені подобалось змішувати фарби і бовтати їх разом з водою у “пеніцилінових пляшечках”, кидати туди манюсінькі камінці й придумувати “замовляння” до супермісяця. Так, це була власна, ніким ще ненаписана “сага про чудеса”. Згодом зрозуміла, що доростати до своїх мрій — дуже копітка справа… І у свої п’ять років зібралася про все це просто переповісти у татовому грубому конспекті, але мене вистачило лише на назву роману. У рочків сім — “народився в муках” мій перший вірш. І всі ці проби пера мене дуже виснажували… Слово в мені пробивалося наче через якісь важкі обмерзлі пласти прапам’яті, через надмірне співчуття і сльози, через спрагу до силаботонічного звуку, через страхи і втрати. А коли вже зовсім нападала малолітня хандра — брала до рук калейдоскоп і видивлялася її, свою мрію, через “танцюючі” кольорові скельця, які з неймовірною легкістю схоплювали сонце і ставали Вогнями рампи…
Уся ця алхімічна історія сотворення дівчинки і мрії підкріплена нині дипломом хімікааналітика, театральними пробами на професійній сцені, кінозамальовками і купкою книжок із віршувальним матеріалом для тих диваків, які не полетять на Марс і оживлятимуть рідні видноколи вдячними лунами колись прочитаних казок.

“Жінка, Ріка і Бог —
Трійця не через кому”
— А як? Прокоментуйте?
— О так, звучить майже як манихейська єресь, але строфи із вірша про голодомор не можуть звучати інакше, якщо йдеться про людське… Бог забезпечує наше і своє безсмертя через народження життя у лоні жінки. І епічна містерія Різдва саме про це. Ніхто ж не заперечує ні Духа Святого, ні Сина Божого, а лише виводить із тіні їх праматеринське начало. Зрештою, кома тут — у цьому рядку, теж не заради орфографії, а для емоційного підйому традиційно збереженої ієрархії. У наведених строфах із “Апокрифу родоводу” стільки болю за тим, що все в нашому світі склалося не так, як було задумано, стільки затамованого крику нерожденних і втоптаних у чорноземи, що в цьому межовому стані поетичного віщування із закапелків підсвідомого може вирватись ще й не таке: “Досі біжу по стерні/ зерня несу до хати,/ щось так тяжить у мені: — Боже, не смій умирати!”

“Мій рідний край, що зветься Україною, —
не вишиванки мічених
невдах…”
— Чи багато в Україні немічених невдах? А взагалі: Україну щойно, під час агресії, дещо пізнали в світі. Але, здається, на Заході не дуже вивчають історію в світовому обсязі. Чи не так?
— Мічений атом — найперша асоціація з Україною у постійно “стурбованого” Заходу. Мічений атом відрізняється від інших атомів своєю радіоактивністю і своєю вагою… Ця чорнобильська радіаційна хвиля “розбудила” наших мертвих, якщо хочете,.. а ті — гідність живих. Так визрівав Майдан. Ніхто в світі, і давно, не сприймав нас за супергероїв, не дивлячись на нашу княжу, козацьку чи вже нинішню історію. Але коди нації нікуди не зникали, а дедалі більш промовисто виступали на полотні як незнищенні енергії. Ці енергії не зносять фальші і цинізму. На читання історії у Заходу залишилось мало часу.

“Мій Львове, місто
сплячих левів
“місто дужих левів”
“місто добрих левів”
— То яких левів Львів є Львів? Котрі леви довели місто до статусу духовної столиці?
— Колись моя бабця любила навчати: “Ласкою лева виведеш з лісу”. Та ласкаві в нас, людоньки, леви — аж надто ласкаві: “Імені звіра доля боїться, леви, панове, — не жарт. Сплять собі мирно на порохівницях — львівський пантрують монмартр”.
Духовна столиця — справді амбітна річ, варта їх уваги поза вселенськими джунглями. Але навіть левам її треба вистраждати, вибороти, вимолити, відстояти. Сюди не приплетеш безталанних зайд, які у Львові лише полюбляли пити каву. А справжніх левів у Львові ніколи не бракувало, хіба що в місцевому цирку з ними відбуваються якісь метаморфози…
Данилокнязь, Іван Франко, Андрей Шептицький, Роман Шухевич, Йосип Сліпий, В’ячеслав Чорновіл, генерал Кульчицький, Василь Сліпак — усе це і не тільки — імена Христа у нашій з вами Галілеї…

“Танцює вічність
захмеліла мною…”
— Чи можете розповісти як саме танцює вічність під Вашим керівництвом? І чи танцюєте Ви, подружившись із вічністю? І що таке вічність — як Ви відчуваєте?
— Якось Мирослав Дочинець написав про Жінку: “…її псевдонім — Мрія, її вік — Бути завжди, її віросповідання — Пошук благодаті…” Ось такі вони — танці з вічністю — така собі “нестерпна легкість буття” в “егоїстичному драйві безсмертних”.

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК,
керівник пресцентру наукової журналістики ЗНЦ НАНУ і МОНУ, член НСПУ і НСЖУ, м. Львів

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment