Дарина НАЗАРЕНКО
Полтавське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка спільно із соціокультурним відділом обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І. П. Котляревського провело презентацію мемуарів видатного педагога, літературознавця, діячки Української революції 1917—21 років Софії Русової. Видання книги стало можливим завдяки фінансовій підтримці Товариства української мови у США, зокрема пані Віри та пана Богдана Боднаруків із Чикаго. На захід зійшлися старшокласники полтавських шкіл, активісти ОУН і “Союзу українок”, студенти Полтавського національного педагогічного університету ім. В. Г. Короленка та факультетів культури і мистецтв й іноземних мов Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка (обидва факультети тимчасово працюють у Полтаві — до визволення Донбасу від російських окупантів).
“Нація народжується біля дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національно свідома дитина”.
Софія Русова
Голова Полтавського ОО ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка Микола Кульчинський розповів, як виникла ідея перевидати “Мемуари” Софії Русової, які півтора десятиліття тому підготував і видав професор, доктор історичних наук Володимир Сергійчук (він надав дозвіл на перевидання). Перший заступник голови ПОО ВУТ “Просвіта” Олег Пустовгар подав слушну ідею — найменувати Полтавську школуінтернат ім. Крупської на честь видатної діячки української педагогіки, чиї ідеї не втратили своєї актуальності і є значним внеском у скарбницю світової педагогічної думки. Щоб обґрунтувати цю ідею, Микола Кульчинський пішов у бібліотеку педагогічного університету і заглибився в читання статей про родину Русових. Особливо вразили його мемуари Софії Русової.
“Значення цих мемуарів величезне. Вони написані надзвичайно проникливо, щиро. Ми ніби занурюємося у той час, живемо одним життям із Софією Русовою, Ліндфорс у дівоцтві. Вона одержала аристократичне виховання. Але це не було вихованням родової пихи, як у більшості російських аристократів, котрі до свого ближнього ставилися як до бидла, а культура стала для них зовнішньою оболонкою, не витворювала їхні душі. За це вони і поплатилися. А виховання, яке одержала Софія Ліндфорс, донька шведа і француженки, було вихованням шляхетності душі, поваги до людини, допомоги слабшому. Це не хизування своєю вищістю, а намагання слабшу, менш освічену і менш розвинуту особистість підняти до свого рівня. До речі, це було властивим для всієї української інтелігенції, діяльність якої і наблизила епоху Визвольних змагань”, — підкреслив Микола Кульчинський.
Вона могла б стати талановитою піаністкою — тіткапіаністка Наталя Жерве, учениця Ліста, пропонувала їй вступати до Петербурзької консерваторії. Та ось що читаємо у мемуарах: “Музика… консерваторія… — самі ці слова хвилювали мене, я так любила свій фортеп’ян, опанувати ним цілком — яка спокушаюча мрія! Але кому з того яка користь? Чи маю я право так егоїстично будувати своє життя? А люди, чи не треба спочатку для них послужити?”
І 15річна панна разом із сестрою відкриває дитячий садок, вбирає думки, методи Песталоцці, Руссо, Дістервега, Фребеля, а ще — принципи української народної педагогіки. “Я в ній (педагогіціавт.) теж шукала постійно чогось мистецького, творчого, ухиляючись од всякої традиційності, формалізму, все,чого я вчила, я викладала на свій лад…, чи то була географія, чи французька мова — я всього навчала без підручників і захоплювала учнів усякого віку, і малих по дитячих садках, і дорослих на вечірніх курсах недільних шкіл”, — писала Софія Русова.
Дороговказом для сучасних педагогів може слугувати така думка Русової: “Найдорожчий скарб у кожного народу — його діти… Все виховання дітей має бути позначене мистецтвом, естетичним сприйманням і емоціями…” Як контрастує ставлення Софії Русової до дітей із тими потворними явищами у совєцькій і постсовєцькій педагогіці, з якими нам доводилося стикатися!
Викладач кафедри дошкільної педагогіки Полтавського національного педуніверситету Наталія Ковалевська зазначила:
— Ім’я Софії Русової вписане золотими літерами на скрижалях сучасної педагогіки. Серед ідей Русової, які втілюють у життя фахівці з дошкільного виховання, — досконале оволодіння дітьми рідною мовою, формування інтересу до культури рідного народу, любові до Батьківщини. Рідне слово, рідна пісня, танок, народна іграшка, українські свята і звичаї — це те, що оточує дитину в сучасному дитячому садочку, і таке бачення дошкільного виховання українських дітей утверджувала Софія Русова.
Подякувала “Просвіті” за подарунок педагогам і Любов Куторжевська, заступник директора з методичної роботи Полтавської школиінтернату — Центру освіти та соціальнопедагогічної підтримки ім. Софії Русової. Педагоги Центру у співпраці з Полтавською “Просвітою” торік восени провели засідання круглого столу, присвячене педагогічній спадщині Русової, а нині готують Всеукраїнську науковопрактичну конференцію.
Голова Полтавської міської “Просвіти”, історикархівіст Тарас Пустовіт зупинився на полтавських сторінках життя родини Русових — Софії Федорівни, Олександра Олександровича, їхніх синів Михайла і Юрка:
— Перший період, коли Русови мешкали у Полтаві, — це 1891—92 роки, коли Олександр разом з іншими статистиками провадив обстеження у Лохвицькому, Пирятинському та Роменському повітах. Земство наприкінці ХІХ століття знову запросило його у Полтаву для ще масштабніших статистичних досліджень. Із 1899 до 1902 року родина Русових знову мешкає у Полтаві, у будинку неподалік сучасного музичного училища, де встановлено меморіальну дошку. З Полтавою у Русових пов’язано і багато світлого, зокрема спілкування з однодумцями, і багато прикрого, бо родина перебувала під постійним поліційним наглядом. Син Михайло був одним із засновників Революційної української партії, контактував із Миколою Міхновським, Симоном Петлюрою, Юрієм Колардом та іншими політичними діячами. У лютому 1900 року саме в будинку Русових відбулася відома зустріч, де Микола Міхновський виголосив свою знамениту промову “Самостійна Україна”. Відголос пішов по всій Україні і навіть по всій Російській імперії. Усі, хто був на тому зібранні, потрапили під нагляд, багато разів їх заарештовували. Коли 1902 року на Полтавщині вибухнули селянські заворушення, статистиків звинуватили у підбурюванні до них…
Сторінки мемуарів Софії Русової засвідчують, що Російська імперія і за царів, і за більшовиків — то в’язниця для українського народу, для української душі. Як писала Русова: “…прийшла навала московська й принесла з собою руїну і смерть”. І вистояти проти такої навали може тільки народ, який виховає своїх дітей справжніми синами Вітчизни. І хай ця книга мемуарів Софії Русової, одинадцята в серії “Просвітницька книгозбірня” Полтавської “Просвіти”, допоможе вигартувати душі і справжніх учителів, і їхніх учнів.
Музичну атмосферу доби УНР створювали лідер гурту “Дель Тора” Євген Янкевич і відомий на Полтавщині бард, активний учасник Революції гідності Юрій Трейгель, який заспівав “Український романс”, присвячений лицарям Армії УНР, на слова активістки “Просвіти” Ганни Дениско.
