Ось і закотилося сонце смутку Івана Драча

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, академік

Вже не буде більше сонячний поет продавати сонця поезії —
“…оранжеві, тугі,
З тривожними музичними очима”.
Закотилося в позасвіти Драчеве “сонце віри” й “сонце міри”, почорніло “сонце смутку”, з якого, вірив 25літній поет,
“…проросте
Жорстока мудрість в золотих
накрапах”.
Та не погасло і не погасне ніколи його оранжеве сонце — поезія, яка вибухатиме образними протуберанцями в серцях якихось хлопчиськів і дівчаток, і яку відкриватимуть вони для себе, “щоб стати навіки соняшником” у світі поезії.
…Я сидів біля його ліжка в палаті №240 клінічної лікарні “Феофанія” вранці в суботу, гладив його плече, бачив, як йому важко дихати і важко говорити. Іван Драч то розплющував очі і повертав голову в мій бік, тихо і коротко запитував: “Ну як там твої парубки?”, і я поспішав якнайдовше розповідати про своїх онуків. Він надовго замовкав, і я думав, що він задрімав. Але знову очі розплющувалися і з його вуст повільно зринало кілька фраз: “Я далі думаю над кіносценарієм про Довженка. Лежу і думаю. І бачу Довженка, його бабів, Сталіна”.
— Як називатиметься твій кіносценарій? — запитую.
— “Сталін, Довженко і баби”…
Болісно було дивитися, як важко дається йому кожне мовлене слово, яке утруднене його дихання, тому я старався розповідати якнайдовше про різні справи, зокрема про те, як іде підготовка до друку його “етюдів з пам’яті” під назвою “Золотий цап”.
Вкарбувався в пам’яті той день 18 квітня цього року, коли Іван Драч у своїй міській квартирі запропонував: “Хочеш, я тобі щось почитаю. Пішли”. Ми зайшли у велику кімнату, Іван Федорович сів у кріслокаталку, взяв із журнального столика кілька аркушів і почав читати:
— Ганько, не знаю, що з нею робити?
— А що вона?
— Третій день нічого не їсть.
Манька дивилася на Ганьку, як на свою рятівницю.
— А що даси за совіт?
— Десяток яєць дам.
— Коза хоче цапа — моє мнєніє!
…Іван читав, запитально поглядаючи на мене, мовляв: “Ну, як тобі ця історія?”, я слухав, сміявся так, як колись в дитинстві — давно вже не захлинався від сміху. Сміявся і Драч, смакуючи такими соковитими діалогами.
Прочитав тоді він ще одну новелу — “Сталінське щасливе дитинство” — так замислював назвати майбутню книжечку етюдів зі свого повоєнного дитинства.
Наступного разу, коли я знову відвідував Івана Драча, прочитав він ще два етюди: “Бути таким, як Сталін!” і “Хроська”. Ми знову сміялися, я радів, що Іван Федорович готує цю книжечку сільських спогадівновел до друку. Похвалився він, що їх уже читав Петро Перебийніс: “Він добрий редактор. Я йому вірю. Радить назвати книжку “Золотий цап”. А Віталій Сперкач навіть фільм про золотого цапа замірився знімати”.
В останню свою зустріч із Іваном Драчем у “Феофанії” біля його ліжка я намагався його розважити, втішити тим, що його друг, славний художник Василь Перевальський ілюстрування книжки завершив, що Петро Перебийніс здійснив остаточну редакцію, і що Володимир Шовкошитний уже передав у друк рукопис “Золотого цапа”.
Іван лежав із закритими повіками, мовчав, натужно дихав, я також примовк, а в голові невідчепно роїлися рядки з його, ще 1996 року написання, вірша “Поховайте мене в Теліжинцях”:
У Теліжинцях світ мені тулиться,
Смак води і дотепність дядьків.
Кожна пташка, кожнісінька вулиця
Мене прагне вже сто віків.
…………………………….
…………………………….
Поховайте мене в Теліжинцях —
Там ніколи я не помру…
Я в думках відганяв ці рядки, намагався не думати про найжахливіше — ні, не може, не повинен — Господь не дозволить, щоб такий талант, геніальний поет, унікальний кіносценарист, перекладач, громадськополітичний, національний лідер полишив цей світ. Це не повинно статися. Драч повинен ще жити і жити, в нього стільки нереалізованого…
Кілька тижнів тому він похвалився, що кіносценарій фільму, присвяченого Григорію Сковороді, вже практично готовий, згадував, як у Ірпінському будинку творчості писав з Іваном Миколайчуком кіносценарій про Миколу Лисенка: “Хотів сам цей фільм поставити. Сподівався завжди стати кінорежисером. Часто в уяві знімаю сцену: Микола Лисенко зіскакує з київського трамвая, хапається за серце і падає… Так і помер цей геніальний чоловік, який замордував своє серце буденними українськими справами”.
Та чи буденні це були справи, скажімо, з організацією відкриття пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві, чи відродженням і популяризацією української народної пісні?
У кіноповісті “Київська фантазія на тему дикої трояндишипшини” Іван Драч із високою художньою майстерністю зображує оте подвижницьке переймання геніально обдарованого Миколи Лисенка “конкретикою страшної буденщини”, такої важливої для України, для національної культури. Ці щоденні клопітні справи, на вирішення яких і поклав своє життя славетний композитор, були просвітлені, за ствердженням Івана Драча, пекельним вогнем національної самопожертви.
Звісно, не буденними, а історично визначальними були такі події в житті поетановатора, як створення Народного Руху України за перебудову, організація Конгресу української інтелігенції, очолення Товариства “УкраїнаСвіт”…
Як і Микола Лисенко, Іван Драч надірвав серце, борсаючись у вирі громадських і політичних справ, у духовній течії визначальних для національної літератури і мистецтва ідейносвітоглядних орієнтирів.
І коли могутня хвиля всеукраїнського Руху, прапором якого стане Іван Драч, підніме його ім’я на висоту національного символу боротьби за нашу свободу і незалежність, не раз він згадуватиме оте, з давніх уже часів виключення його з Київського університету і служби в армії пророче видіння: “Наче несуть мене, прохромленого, на тризубі, як на вилахтрійчатах, несуть, як прапор, а я боюсь упасти і тримаюсь за зубці, бо тисячі людей ідуть за розп’ятим на тризубі, як за прапором…”
В останні роки, коли він свідомо відсторонився дещо від політики (“Дурна політика, я знаю…”), Драч знову захопився кіно, хоча він, кіновіруючий, ніколи не полишав першої віри — поезії.
Пригадую, у березні 2006 року їхали ми, Іван Драч, Микола Мащенко на Волинь — на презентацію в університеті імені Лесі Українки їхнього, сценариста Драча і режисера Мащенка, фільму “Іду до тебе”. Минуло майже сорок років, як була написана кіноповість Івана Драча про один із найбільш драматичних епізодів життя Лесі Українки.
По дорозі до Луцька в автомобілі згадував Іван Драч, що йому ніяк не вдавалося знайти режисера для цього фільму — замірявся його сам знімати, бо мав добру практику у Сергія Параджанова і Юрія Іллєнка на зйомках фільму “Тіні забутих предків”.
Гарячий, емоційно бурхливий Микола Мащенко розповідав, як Драч умовляв його взятися за постановку фільму за цією кіноповістю і як він після захопленого враження від сценарію уявляв образ Лесі Українки в чорнобілому оприявленні на екрані крупними планами з особливою акцентацією на вираженні душевних станів поглядом, очима.
Мистецька доля кіноповістей не мислилася Іваном Драчем без вивершення в кінообразах. Хоча кожна з його кіноповістей — художньо довершений, самодостатній мистецький витвір. Як визначити жанр цих оригінальних художніх творів, які Іван Драч називав кіноповістями? Це і кіноповість, і кіноісторія, і кіносценарій, і художньодокументальний твір… Згадаймо їх: “Криниця для спраглих”, “Камінний хрест Івана Дідуха, по прізвиську Переломаний”, “Іду до тебе”, “Дід лівого крайнього, або ж Солом’янська історія”, “Пропала грамота”, “Київський оберіг, або Числа”, “Київська фантазія на тему дикої трояндишипшини”, “Хліб до хліба, або ж Василинамати”, “Вечори на хуторі поблизу Диканьки”.
А ще мріяв Іван Драч про екранізацію своєї “документальної драмиколажу в двох частинах, відтвореної за листами, спогадами та віршами, доносами та розпорядженнями, які стосувалися Т. Г. Шевченка, його похорону на Чернечій горі”, під назвою “Гора”. Тоді ж, у поїздці на Волинь, Іван Драч обговорював із Миколою Мащенком проблеми, які виникли у зв’язку з екранізацією унікальної — 42 роки тюрем і концтаборів! — долі українського каторжника Данила Шумука.
Кіно до останнього дня його життя не відпускало Івана Драча, хоча й не притлумило в ньому жаги творчого самоздійснення в поетичному слові.
Несамовита жага самоздійснення в слові ген ще коли, на початку 60х ХХ століття дала такий космічний розгін його творчій уяві й фантазії, що й досі вражає Драчеве бурхливе метафорично парадоксальне осягнення себе і світу, філософськоспоглядальне та іронічносаркастичне прозрівання сенсу власного буття. Огром його творчих звершень у різних жанрах — в поезіях, ліроепічних, драматичних поемах, у повістях захоплює і свідчить про багатство духовного світу надзвичайно допитливого митця, спраглого на осягнення таємниць космічного і земного життя, людської душі й природи, його поривання викресати іскру внаслідок парадоксального зіткнення традиційного і новаторського, модерного, інтуїції та наукових досягнень людства…
Художнику — немає скутих норм.
Він — норма сам, він сам в своєму стилі…
Іван Драч сміливо творив нові поетичні форми, справді, був сам для себе нормою, неповторним, оригінальним “в своєму стилі”. Часто доводилось йому “заганяти” противні слова в противні строфи — нещадно, із саркастичним гнівом таврував своїх сучасників, переважно політиків та не з меншою нещадністю здійснював і над собою катування, випалюючи “…до чорноти жури // Свою прокляту одчайдушну душу…”
…Першого червня цього року Іван Драч підписав мені свою книжечку поезій “Дожити до соловейка”. Відповів, що таку назву для цієї збірки йому “наспівав” соловейко, який у КончіОзерній поселився у його хаті — в ринві.
Соловейко живе в ринві
В солов’їному пориві
Він мені за кожну мить
Витьохкує і лящить.
Дожив поет до цьогорічного весняного солов’їного витьохкування, але не судилося йому послухати співу соловейкаквартиранта. Як і побачити “крилате диво білопінне” — цвітіння на його садибі третього куща жасміну. Я передавав йому вітання від пишно розквітлого бузку, від його самотнього пса Бруно, який вечорами лежав під ворітьми, чекаючи на господаря, розповідав, як бурхливо квітує його жасмин, про який Іван Драч написав у вірші “Війна з жасміном”:
О пам’яте! Дурне зітри,
А не зітреш — то хоч не сердься!..
А ще ж лишився третій кущ.
А він цвіте за троє душ…
Поет слухав, мовчав, зрідка кивав головою… Можливо, в його пам’яті зринало білоцвіття бузку на його подвір’ї чи те, як він скажено і круто воював із кущами жасмину, бо йому здавалося, що його серце душив їх аромат. А згодом він картатиме себе за цю війну і радітиме, що лишився жити і цвісти цей третій кущ, зостався білопінно квітувати на осиротілому подвір’ї і за його душу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment