«Перекладаючи» Дію Івана Драча

Георгій ФІЛІПЧУК,
академік Академії педагогічних наук України
21 червня 2018-го українська громада провела в останню дорогу великого Українця — Івана Драча. Від патріаршого Володимирського Собору до рідних Поетові Теліжинців простягався шлях Шани, Пам’яті і моральної Відповідальності.
Коли такі люди відходять за обрії, у кращі світи, в часі і просторі блукає відчуття осиротілості. Неправдою є твердження про спроможність замінності подібних талантів-велетів. Очевидно, людство, сягнувши свого 7,5 мільярдного порогу, безперестану народжуватиме і виховуватиме творців, митців, геніїв, унікальних особистостей. Але… вже не таких, інших, бо Іван Драч був і залишається для нас, використовуючи його ж означення, — “найнезвичайнішим”. У його збірнику “Політика” (1997 р.), приуроченому до Другого Всесвітнього форуму українців, міститься актуальна для часів нинішніх передмова Арсена Зінченка, який запропонував читати Драча “у реальному баченні перспективи”. Він, дещо здивований згадкою, перепитав: “Невже ця річ пам’ятається донині!?”. Пам’ятається. Дорогою до останнього теліжинського спочинку Драча згадував цей епізод, відшуковуючи ще якісь затребувані сенси. Справді, замало лише нашої доброї пам’яті, потрібна ще і сприйнятність Драчевих помислів, ідеалів, світопочувань, а найбільше — нашого чину в ставленні до свого Роду, Народу, України. “Бо за чином… згідно з своєю дорогою знайде людина заплату!” — сказано у Святому Письмі. Тому, “перекладаючи” на сучасну українську дійсність значуще Слово поета, політика, просвітника і будителя української душі, мусимо бути свідомі відповідальності “за все живе” в Україні. У вінку національної культурної і духовної спадщини українства такі творці завжди займатимуть своє особливе місце, будучи гідним прикладом для “живих і ненарожденних” поколінь.
Він є одним із тих небагатьох сучасних провідників, хто був здатен навчати народ “чути себе українцями”, оберігаючи і зміцнюючи віру в те, про що в кінці ХІХ століття писав В. Стефаник: “Наш люд має в собі багато сил, щоби родити Шевченків, Федьковичів, Франків: вони не дозволять проярмаркувати інтереси того люду”. Цей великий ціннісний обов’язок перегукувався і в Драчевих справах, словах, творіннях — він свято оберігав найголовніший моральний заповіт: бути для України, жити Україною, творити задля України. Іван Драч залишався з Нею тоді, коли захищав “розстріляне” українське Слово; коли разом зі своїми побратимами творив найвищу націєдержавотворчу ідею Народного Руху; коли переживав за українську молодь, яку з дитячого садочка виховують (як малоросів) чужинецькою мовою, закликаючи замислитися всіх — чому із 2,6 млн дошкільнят лише 642 тисячі навчаються українською?!; коли нагадував українцям про ницість моління “чужим богам”. А якими повчальними й одержимими були його слова і діла в борні за історичний і духовний суверенітет України. 1990-го він напише: “Суверенітет приваб­лює магнітом, і це не потяг нічних метеликів до смертоносного вогню, а поворот молодих соняшників до теплого дихання сонця”. Очевидно, саме це вічне народне прагнення до власної державної незалежності, цей природний поворот до свободи викристалізував вибір Івана Драча як політика і державного мужа. Пригадується, виступаючи у Білорусі (квітень 1993 р.) на антифашистському конгресі, він не випадково згадав слова Байрона: “Хто взявся б за красне письменство, якби в нього була можливість зайнятися чим-небудь важливішим?” “Дія, дія, дія”, — казав Демосфен. Дія, дія, — проголошую я, — а не писанина. Тільки подивіться, що це за нудотне животіння, на яке прирекла себе письменницька братія, які вони всі порожні і нікчемні…”. У контексті цієї світоглядної і громадянської позиції запитував письменників, митців, інтелігенцію: “З ким ви, майстри культури?”.
Своїми вчинками і непогамованою енергією І. Драч відповідав на виклики часу, на ті тривоги й небезпеки, які переслідували Україну. По справедливості, маючи талант від Бога, він міг би обрати більш затишне пристанище, але його серце обрало “Дію” Данте, політику, роботу виконану мечем правди, громадську рутину. Відкинувши усталені норми багатьох “інтелігентів” з їхньою звичною “шклянкою чаю з малиною”, відцуравшись від грішної віри (за Самійленком) в “українську піч” як “фортецю міцну”, де “на чатах лежать патріоти”, він пішов будити націю від її летаргічного сну. Ще тоді, на зорі нашої омріяної Незалежності, Поет Епохи зізнається, що він переконаний противник ходіння письменників у політику. “Нехай би всі блудні сини, як кажуть в Україні, — писав він, — повернулися до своїх вівтарів — письмових столів. Мабуть, це можливо. Але, очевидно, лише в одному випадку. Якщо їхні вівтарі не осквернені завойовниками, якщо їхній дім не заміряються підпалити з усіх боків”.
Подивімося на себе в дзеркало, прохав Іван Драч. А глянувши, побачимо, що далеко не завжди фальшива тога правителя чи позолочені ноші “передніх рядів”, високі академічні звання чи куплені нагороди “до колін” роблять “людину” Людиною. І благо, що не “такими” Україна здобуває славу і волю. Є Люди іншого крою, характеру й устремлінь. Їх багато, переконаний, що їх нікому і ніколи не вдасться подолати. Найкращі й найчистіші (як біла кістка нації, її аристократія) стали добровольцями на Майдані, на сході України, захищаючи у кривавому тані свій Народ від імперської московщини. У Теліжинцях сталося так, що Божа благодать обрамила сходини знакових для Держави особистостей. Ми прощалися з великим Будівничим української нації, і водночас мали честь спілкуватися з відомим Воїном — Олександром Ушинським із Володарки, який з Майдану добровільно пішов на фронт, 3,5 роки захищаючи Україну від агресії номадів. Гадаю, не випадково саме тут, на цій славній землі, поєднувалися духовними обіймами ці дві різні величини. Але символ полягає в тому, що ця суголосність знаменує собою значущість творення моделі повнокровної Нації. Бо мусимо визнати, Україна відбудеться як сильна, славна, суверенна і гідна лише тоді, коли народяться і сформуються її три повноцінні стани: 1) українська військова аристократія; 2) духовні, інтелектуальні просвітники і навчителі; 3) орачі, сіячі, женці і творці. Утрата чи неувага до будь-якого з цих складників, що вибудовують народ і державу, є згубою для України. Дуже багатьом — від зовнішніх недругів і до внутрішніх олігархів і колаборантів — хотілося бачити українців лише як “гречкосіїв” і “дроворубів”, ще й “забудьків” на кого працюють. Але дуже вірю, що так ніколи не станеться і втіха ворогам не дістанеться.
Укотре впевнився, коли на запрошення вже згадуваного Олександра Ушинського, повертаючись до Києва, П. Мовчан, І. Заєць, А. Демиденко, С. Гальченко і автор відвідали створюваний у напіврозваленій будові (колишній будинок дитячої творчості) Музей української воїнської слави (від Майданів до Донбасу), зустрілися з воїнами-побратимами Олександра. Те, що почув, побачив і відчув, змусило мене знову навернутися на дороговкази уроків української історії, переосмислюючи і перефразовуючи сказане Стефаником 120 років тому. Бо доконаною правдою є те, що Народ і Земля, які здатні народжувати і виховувати таких Будителів, як Іван Драч, таких Воїнів, як Олександр Ушинський, таку аристократію українського Духу — нездоланний.
Іван Драч відійшов у вічність, але він завжди з нами і серед нас. Він залишає як палаючий і незгораючий кущ неопалимої купини спадок ідеалів для українців і України, нагадуючи нам про Дію. Кожному з нас, торуючи свій шлях, зрощуючи власну душу, живлячи почування, серце і помисли, слід займатися “сродною працею”. Для України. Варто усвідомити, що все, творене матеріально, духовно, мілітарно заради суспільного блага і Людини, мусить поціновуватися, оберігатися і розвиватися.
Згадаймо, поет і політик Іван Драч надзвичайно чутливо ставився до змісту культурної моделі Держави, до національної культури, яку настійливо пропонував впроваджувати в освітній процес національної школи. Національно-культурні цінності, зазначав він, мають просякнути загальний стан патріотичного духу українських силових структур, військових навчальних закладів, щоби виховувати національну свідомість, вірність військовій присязі й Українському народу. Повертаючись до його оцінок, прогнозів, застережень, визнаєш їхню відповідність реаліям часу. Адже трагедія 2014—2018 років переконує, наскільки проблема національно-патріотичного виховання є стратегічною для перспективи буття Нації і України. Окупант, сепаратист, українофоб та інші ворожі елементи змогли утверджуватися і завойовувати суверенні землі лише тоді, коли значна частина тамтешнього населення втратила українську душу, національну свідомість, державницьку гідність. Спочатку, впродовж десятиліть, тут “працював” гуманітарний спецназ, знекорінюючи українство, а пізніше прийшов і військовий. Політика “м’якої” сили “русского міра” практично впроваджувалася в усі складові українського організму. Вона зреалізовувалася відкрито, часто при найкращому сприянні тих, хто зобов’язаний був, згідно з Конституцією України, протистояти цьому. На жаль, ментальність “верхів” української влади, переважно комсомольсько-партійного ґатунку, політично, світоглядно і, особливо, культурно була значно ближче до “російськості”. Послуговуючись, починаючи з сім’ї, не українською (державною) мовою, прихильно ставлячись до московської церкви, переставши бути радикальними атеїстами, вшановуючи великоросійських (чужинецьких) героїв, виховуючи своїх дітей на ґрунті російськомовно-культурного середовища, ця бюрократія мислила і діяла відповідним чином. Політично, економічно, юридично українська правляча каста задовольнялася своєю окремішністю, отриманою в результаті здобуття Незалежності. Проте ідеологічно, культурно, ментально вона перебувала в ніші, де домінував “есересерівський” або “великоросійський” світоглядний орієнтир. Ця психологія міцно утримувала Україну в сферах впливу Росії. Державна внутрішня і зовнішня політика тому так і вибудовувалася, запопадливо оглядаючись на Росію, продовжуючи апелювати фальшивим ідеологічним брендом “братерства”, забуваючи, що дружба можлива (за римським істориком Курцієм) тільки між рівними. Значна частина тих державних мужів, яким народ доручив управляти державою і нацією, не послуговувалися ні національними цінностями, ні національними інтересами. У новітній історії були періоди навіть такої васальної залежності від Росії, що на ключові державні, наукові, політичні посади призначалися особи, які контролювала Москва. Фракції і депутатські групи виступали в ролі колабораціоністів, агентів Кремля. Тому не є дивиною “призначення” на посади в Україні промосковських президентів, прем’єр-міністрів, міністрів оборони, освіти та науки, очільників силових структур, керівників стратегічних підприємств, голів облдержадміністрацій. A тому “логічною” ставала життєдіяльність, коли народ і держава залишались без боєздатної армії, школи працювали за російськими букварями, у ЗМІ вичищалося українське слово, ­університети ставали російсько-культурними, кіномистецтво формувало героїку російських “рембо”, а далеко не високого штибу російський естрадний шоу-бізнес домінував у культурному й інформаційному національному просторі. Чим більше авторитарним і цезаропапістським ставав кремлівський режим, тим агресивнішою проявляла себе ідеологія і практика “русского міра” щодо експансії в Україну. Не ­володіючи ­сильним національно-­державницьким імунітетом, влада і народ не змогли ефективно протистояти цьому неоімперському впливу Росії. Необхідно було не просто відбивати гуманітарно-політичні атаки зовнішніх агресивних устремлінь, а системно вибудовувати націєтворчу політику, вмонтовувати в інформаційний, культурно-освітній, науковий, мистецький простір цінності, знання, емоційний інтелект, історичну національну правду — все те, що робить народ гідним і гордим за Україну. З обікраденими Церквою, Мовою, Історією, Культурою народ не зможе вистояти. Лише повернення Правди робить його сильним. Бо несправедливо, коли “одна ікона з-під Києва, — писав І. Драч у “Литературной газете” (квітень 1990 р.), — потрапила на Північ і стала Матір’ю Божою Володимирською, інша — на Захід і стала Маткою Боскою Ченстоховською, а ми полишені на опікування Матері Божої Чорнобильської”. Він стверджував цю істину в часи, коли більшість мовчала. Сьогодні з того гнилого і мовчазного середовища народилося просторікування “нових політичних облич” про те, що до них ніхто і ніщо не робив. Лише — вони… Мій дід, очевидно, відповів би на це так: “Дурному — не скучно й самому”. Можливо, шлях українців до духовного суверенітету тому й залишається складним. Розвиток політичної думки і практики отримав інший вектор протиприродного характеру. Україноцентризм внутрішньої і зовнішньої політики, яка б опиралася на націо­нально-культурне “Я”, не розглядався в контексті націо­нальної безпеки. А без цього наріжного для державотворення принципу Україна перетворювалася на малосуб’єктну, слабовпливову державу, а не на активну одиницю європейської і міжнародної політики. Політичний клімат визначали до недавнього періоду такі нормативні акти, як Харківські угоди з Росією чи Закон “Про засади державної мовної політики”. A всіх, хто протестував проти нав’язування українцям чужих для них “цінностей” (Сталін, Столипін, Катерина ІІ), проти шельмування Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Огієнка, Юрія Шевельова, героїв визвольних змагань та інших жорстоко переслідували.
Теза, проголошена Президентом України у другій половині 90-х, на замовлення внутрішніх колаборантів і зовнішніх “братів”, про віджилість і незатребуваність національної ідеї, хоча і достатньо критично була сприйнята українською інтелігенцією та національно-демократичними, патріотичними силами, проте залишалася “жити” в арсеналі політичної системи. Практично у різних гуманітарних формах вона культивувалася впродовж усього незалежницького періоду — від академічних видань антиукраїнського змісту, безперервних спроб вилучити з підручників українознавчу ідеологію і до ЗМІ та кадрової політики. Хоча публічно, політично не вдалося можновладцям позбавитися “національної” ідеї, замінюючи її то на соціальну, то на ліберальну, то на глобальну, дух українськості вичавлювався всіма доступними способами на рівні внутрішнього і міжнародного дискурсу політики, а окремі “провідники” нації намагаються ще й досі переконувати, що європейцями можна стати, не будучи гідними українцями. Формуюча нація потребує сильної гуманітарної політики, яка б відповідала національним інтересам. Спроба нівелювати національні цінності, замінивши їх “патерналістськими” ідеалами, завершилася невдало. Соціальна ідея, яка у виконанні владоможців повністю себе дискредитувала катастрофічним падінням якості життя і системною демографічною кризою, “успішно” трансформувалась в олігархічну ідею. Два ціннісні орієнтири буття нації — національна і соціальна ідеї — в умовах напівфеодальної “демократії” перестали служити Людині, Нації, Державі. Їхня деформованість стала підґрунтям не лише для суспільної невдоволеності. Існуючі суспільні виразки в українському організмі є поживою для активізації пропагандистської війни Росії проти України за душі людей. Сьогодні недостатньо для Українського народу лише усвідомлення своєї ідентичності. Треба не тільки бути, а й гордитися тим, що ти українець. Слід боротися за своє “Я”, а державі — за збереження і розвиток людського капіталу. Не забуваймо, як писав І. Драч, що “вперше ядро атома було розщеплене в Харкові, а перша енциклопедія кібернетики була видана українською мовою, Вернадський невіддільний від української науки, тобто і від світової, а Бортнянському і Веделю необов’язково називатися російськими композиторами — вони українці”. Культура, наука, освіта в багатьох демократичних країнах стали провідними чинниками в системі національної безпеки, стрижневими основами сталого розвитку суспільства. Найефективніша мілітарна модель у системі національної безпеки не є гарантом такої, якщо не зрощуватимемо Дух Нації. Вона має самовиховуватися в україноцентричному полі, протистоячи імперській машині Кремля, але не в такий спосіб, як часто це роблять представники від України на московських програмах Соловйова, Кисельова чи Бабаяна, що є малоефективним, принизливим і навіть дуже шкідливим проектом. У статті “Ні, не малороси!” (1990) Драч напише, що варто зрозуміти новим політикам: “жодна Берлінська стіна не відокремить Україну… від світу. Уся світова спільнота втягнута в глибокий культурний обмін, діалог культур. Цей процес є природним, закономірним, продуктивним. Але це не означає, що відкинувши власну націокультурність, ми станемо корисними і цікавими для себе та людства в жупані “полікультурності”.
Мав рацію Іван Федорович, коли зазначав, що зовнішні й внутрішні фронти об’єдналися і пішли в бій за “Україну без українців”, а фашистське гасло новітнього часу “Хороший хохол — мертвий хохол” одержує інтелектуальну підтримку різноманітних прошарків великоросійського істеблішменту”. Аксіомою є те, що денаціоналізовані народ і держава, не виробляючи націєоберігаючого імунітету, не формуючи сучасної української ідентичності, неспроможні протистояти експансії “русского міра”, агресії Росії. А поки що мусимо не лише констатувати, а й вимагати від української влади ухвалити передусім Закон про українську мову. Україна залишається єдиною країною в Європі з таким упослідженим ставленням до рідної (державної!!!) мови. Ніякими десятирічними (віковічними) програмами чи фіговим листком рішення Конституційного Суду (2018 р.) справі не зарадиш, якщо ігноруються Конституція України, рішення Коституційного Суду від 14 грудня 1999 року, а партії, фракції, депутати політичну волю і моральний обов’язок вимінюють на дрібноти майбутніх виборчих інтересів. В умовах війни, доборовшись “до самого краю…”, так і не спромоглися затвердити національну державну програму “Закордонний українець”. Справді, це — “вперше”, як полюбляють заявляти “нові обличчя”, коли замінено програму на декларативні меморандуми двох останніх Урядів. Не виконано (окрім гучних заяв) коаліційних зобов’язань і щодо створення Українського Інституту для посилення суб’єктності держави в світовому просторі. Натомість закриття українських консульств, де проживають автохтонні українці (Сучава, Румунія; Пряшів, Словаччина; Владивосток, Росія; Парана, Бразилія та ін.), лише підтверджують відсутність належної україноцентричної політики держави. Доводи про дефіцит коштів є фарисейством, оскільки лише за останні три роки на парламентські партії з українського бюджету виділено 391млн грн (2016), 442 (2017), понад 500 млн грн (2018). Чиновники держпідприємств отримують незаслужені (в умовах зубожіння народу, видання всього 0,5 книги на душу населення) премії, винагороди на мільйони доларів. Два роки інформація про заборгованість українському бюджету (40 млрд ­доларів!!) 20-ма олігархічними сім’ями так і залишилася інформацією. Тому радше за все варто говорити про дефіцит совісті і відповідальності за долю держави і народу. Бо не личить “передньому ряду” у часи агресії, людських трагедій підмінювати українську справу на українську страву. Аналіз сучасної політики засвідчує про пріоритетність національних інтересів, збереження і розвиток власних традиційних культурних моделей, самоствердження національного “Я”. Ситуація останнього періоду в світовій глобальній політиці лише підтверджує тенденцію посилення ролі національних держав. Мусимо знати і дбати про це заради Українського поступу, символом якого є у наших сприйняттях Іван Драч.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment