Просвітяни Кременеччини вшанували героїв

Лілія СЛЕДЗІНСЬКА,
голова Кременецького РО ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка
Щороку у червні делегація від Кременецького районного об’єднання товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка (а таких років сьогодні нарахувалося аж 25) їде в село Стіжок Шумського району на Тернопільщині, щоб віддати шану захисникам рідного краю під час Другої світової війни.
Зупиняємось у центрі села біля каплички, спорудженої 1993 року зусиллями дослідника повстанської бойової слави минулого Василя Олійника — просвітянина, який сьогодні очолює громадську організацію ОУН Кременеччини.
Далі проїжджаємо на чотири кілометри в ліс, у ту сьогодні безлюдну місцину, де в березні 1943го постав перший у наших краях повстанський табір, що його тоді очолював кременчанин Микола Медведський— “Хрін”. За розповідями старожилів та за сторінками Літопису УПА, це була повстанська столиця, організована борцями за волю України проти окупантів — червоних і коричневих.
Коли постало питання, як захищати рідну землю від нацизму, Микола Медведський вивів до Стіжецького лісу велику групу охоронців громадського порядку з волинського міста Кременця, адже до 1939 року Кременеччина була у складі Волинської губернії.
Територія повстанської столиці охоплювала чималу площу — гектарів десять. Тут розмістився командний штаб, який очолив Микола Медведський. До складу керівників повстанського загону входили: Михайло Данилюк “Блакитний” — повітовий провідник ОУН, старшини УНР “Орлик”, “Скоб”, “Бойко”. Політвиховником став “Чорнота” (Василь Штуль).
Далі, під горою, була майстерня, в якій ремонтували зброю, в кузні кували мечі для самооборони і не тільки, адже вояки УПА дуже часто нападали на фашистські штаби, на обози, які поверталися із сіл Кременеччини з награбованим добром, відбивали все і віддавали людям та успішно, без витрат прибували до табору на перепочинок.
А ось під іншою горою в Стіжецькому лісі щоденно випікали хліб, сушили яблука, груші, сливи — це для узвару, який оздоровлював воїнів Армії без Держави. Біля озерця жінки прали повстанський одяг, а неподалік кухарі варили смачні сніданки, обіди, вечері для хлопців (так люб’язно їх називали тоді).
Нацистиокупанти через свою агентуру пильно стежили за діями повстанців і навесні 1943 року спалили село Стіжок, кого піймали (це були старші люди, жінки і діти), — зігнали в стодолу і підпалили її. Мученицькою смертю загинули ті, хто потрапив до рук катівокупантів. Це вони, нацистифашисти, помстилися мешканцям села Стіжок за допомогу повстанцям, за співпрацю з ними, адже в таборі “Хрона” було багато цивільних, які виконували різну роботу.
На місці стодоли стоїть сьогодні каплиця — символ глибокої віри, мужності й нескореності народу України.
Під’їжджаємо до центру відновленого, посталого з попелу села Стіжок, а там до нас приєднуються парафіяни Храму Преображення Господнього (Київський патріархат) на чолі з настоятелем стіжецької церкви отцем Тарасом. Тут є пані Світлана Кузьмич — директор історикокраєзнавчого музею в рідному селі Стіжок та музеюштабу УПА в селі Антонівці, брати Тимощуки — Ярослав, Василь та Сергій — учитель рідної мови та літератури місцевої школи. Саме він торік на Покрову провів нам незабутню екскурсію селом, коли делегація від Кремецької “Просвіти” прямувала вшановувати борців за волю України ще однієї повстанської столиці, яка була розташована неподалік від села Антонівці, вона в історії визвольних змагань часів ІІ Світової війни залишила за собою назву — Антонівецька республіка. Це був штаб “Крука” — Івана Климишина з Ланівеччини.
Ці два військові об’єднання співпрацювали довго, аж поки у цю святу справу не втрутилася інша агентура — московська…
А ще у родині Тимощуків є брат Левко. Він щороку приїжджає до рідного села Стіжок з дружиною Мирославою та з синами Марком (йому 18 років), Сергієм (15 років), МартиномСеверином (7 років) та ДенисомДмитром (5 років) з Лондона (доля пана Левка закинула до Англії в 90х роках). Він активно допомагає воїнам України на східному фронті.
Батьки і діти цієї сім’ї — бажані гості Кременецької “Просвіти”. Ми організовуємо з ними зустрічі.
Приєдналися до нас того дня і брати Радчуки — Олексій, Микола та Петро. Вони утрьох щороку радо зустрічають просвітян з Кременеччини у таборі “Хрона” і дарують нам незабутнє диво — повстанську пісню, яка довго дзвенить у нашій пам’яті, у наших серцях…
…Біля пам’ятника, який має форму тризуба, кольору бойового прапора, поминальну панахиду відслужив отець Тарас, промовивши мудре, духовнопатріотичне слово. Слухали люди, завмерши, слухали сосни, дуби та граби, слухала рідна земля, скроплена кров’ю. Відчувалося, що душі тих, хто віддав своє життя в боротьбі за волю і незалежність України, були тут, у Стіжецькому лісі, у ці незабутні хвилини. А з пам’яті зринали слова повстанської пісні “Спіть, хлопці, спіть, про долю і волю сніть…”
Довго дзвеніла тоді пісня за піснею про героїчне минуле, яке перегукувалося із сьогоденням.
Була з нами восьмирічна дівчинка Таня — рідна сестричка Миколи Чорного, який загинув у бою з окупантоммоскалем 2014 року. Приїхала з донечкою у штаб “Хрона” і пані Маргарита — мама воїнагероя, який продовжив справу славних предків.
Думкою єднаю 1943 з 2014 роком. Мені допомагає прощальне слово з Україною, вимовлене в книзі “Повстанський записник” Михайлом Данилюком “Блакитним”.
“…Навіщо сум, прекрасна Батьківщино?
Ти маєш нас усіх. Ще інші виростуть. Тобі вже не виховувати покірних рабів. На добу смерда вже давно прийшов кінець…
…Нас не зрахувати. Ані тепер, ані в майбутніх поколіннях. У добі теперішній і добі завтрашній.
Питають: вмерти чи жити доведеться для тебе, Україно? Дубовий хрест чи лавровий лист?
І знаєш ти, єдина Батьківщино, — ми хочемо жити. Жити і творити, жити і розвиватись, жити і перемагати. За лавровий лист!
А коли треба — смертю смерть подолати…
Доба вже йде!
І десь, колись ми відкладемо набік кріс, закурений у боях…
А як прорветься сонце ізза хмар, ми глянемо у синю глибінь і там вітати тебе будемо, Україно, наша мріє — очима чи хрестами, чи лісовими мальвами над сотнями могил…”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment