Микола ТИМОШИК,
доктор філологічних наук, професор, журналіст
Чи усвідомлює нинішня влада суть духовної деградації української глибинки? Чи прораховувала масштаби втрат на цьому важливому державотворчому напрямі?
Понад 100 років тому вигнаний із Київського університету Св. Володимира за так званий український націоналізм майбутній міністр освіти і міністр віровизнань уряду Української Народної Республіки Іван Огієнко поставив перед собою винесене у заголовок цієї добірки матеріалів запитання. І попрямував шукати відповіді у віддалені села Київської губернії.
Низка публікацій тодішнього журналіста-початківця Огієнка на сторінках однієї з перших українських газет “Рада” засвідчила таку тривожну тенденцію: спрагле до народного слова і правди українське село задихалося в лещатах дешевої або безкоштовно поширюваної російськомовної і багато в чому шовіністично налаштованої до українства преси, що сунулася в ці краї з центрів Російської імперії Москви і Петербурга.
Нині я запропонував пройтися із таким запитанням селами, звідки походять, юним слухачам свого майстер-класу під час недавнього виїзду до чернігівського Ніжина.
Історія, хоч як це дивно, повторилася.
Знекровлене духовно й фізично, розчароване владою нинішнє наше село все ж зберегло потяг до знань і українського друкованого слова. Однак ця наша знакова в національній історії колиска нації за більш ніж чверть століття Української незалежності так і не вийшла з тенет російськомовного інформаційного простору — здебільше телевізійного на кшталт антиукраїнського “Інтера” чи одного-двох олігархічних каналів. Ба більше — свіжих книжок по наших селах, виданих у Росії, стає дедалі більше. Українських же, із новими, пострадянськими і постросійськими авторами та актуальною україноцентричною тематикою, стає дедалі менше. Те саме і з українськомовними газетами.
Донині в цій темі існували дві кричущі проблеми, про які всі знають і на які всі заплющують очі: відсутність можливості для сільських мешканців придбати сучасну українську книгу та радянськість і російськість безнадійно перестарілих фондів місцевих бібліотек. До цих двох щойно додається третя проблема: масове закриття поштових відділень у сільській місцевості.
Книжкові крамниці тепер важко знайти навіть у райцентрах. Замість книгарень, які за радянщини були чи не в кожному більшому селі, книги нині активно продають… при церковних крамницях. Уявіть собі: не при сільрадах, не при школах, не при відділеннях “Просвіт”, яких тут давно немає, а при церквах.
Якщо мати на оці, що в переважній більшості українських сіл справою віри православних тепер фактично безроздільно, за потуранням влади, керує саме Московська церква, не важко здогадатися, що за чтиво пропонують тамтешнім читачам часті тут емісари з головних осередків “русского міра” — Києво-Печерської, Почаївської лаври, також підмосковного Сергієвого Посаду. Скажімо, книжковий ряд у церкві Св. Варвари ніжинського села Кропивна, яку днями відвідав, своїм російським слідом і проросійською тематикою направду таки шокував мене. Не зле було б час від часу перевіряти такі розкладки працівникам СБУ, якби вони були повсюди патріотично налаштованими.
Ще страхітливішою є ситуація з сільськими бібліотеками. Там, де вони збереглися, книжковий рух ледь жевріє. Фактично вже третє десятиліття від імені Української держави сюди вже нічого не надсилають. Обходяться принагідними, часто випадковими, подарунками небайдужих або купівлею одиничних видань за здану макулатуру.
Маємо й нове страхіття: в села перестають надходити газети. Зокрема й місцеві, до яких селяни віддавна мали особливу довіру.
Не втримаюсь від такого порівняння.
У моїй рідній Данині у радянські роки було вісім листонош. І вони упродовж шести днів (крім понеділка) об’їжджали велосипедами свої кути-дільниці з туго набитими великими сумками, залишаючи в поштових скриньках чи не кожного двору по кілька газет. Спеціальна машина з району прибувала до хати-пошти в центрі села за строго контрольованим владою графіком також шість разів на тиждень — не пізніше 13-ї години. Так правляча верхівка тоталітарної держави дбала про ідеологічне виховання мас і формування в підростаючого покоління комуністичного світогляду.
Тепер на всю колись густо залюднену й велику Данину — один листоноша. І обходить він село зі своєю тоненькою сумкою… раз на тиждень. Бо поштова розвозка з Ніжина приїздить сюди лише в п’ятницю. Отож тут уже роками читають застарілі газети.
Скидається на те, що й цих кілька десятків газет незабаром селяни перестануть передплачувати. У селі вже знають: на весь район поштові відділення залишаться лише в трьох селах: Лосинівці, Талалаївці та Вертіївці. В усіх інших — закриваються. І так новочасні ініціатори українських реформ вирішили чинити по всій Україні.
Що тут коментувати?..
Лиш додам, що творчу вправу “Що читають на селі?” з мого всеукраїнського майстер-класу “Українська журналістика в європейському контексті” цього разу виконували студенти Ніжинського університету імені Миколи Гоголя.
Читаймо, шановний читачу, їхні наївно-щирі, але правдиві замітки. Вони не можуть не викликати щему в душах тих, хто ще не збайдужів, не зневірився.
Відтак думаймо. І діймо. Бо, як казав багато літ тому мудрий Дідро, людина перестає думати тоді, коли перестає читати.
Може, якраз цього й прагне нинішня українська влада?
Валентина ГАВРИЛЕНКО:
“Торік за макулатуру для бібліотеки було куплено 7 книг”
Красний Колядин — село в Талалаївському районі, розташоване на річці Ромни, за 20 км від районного центру. Сільраді підпорядковані населені пункти Глинське, Зелений Гай і Левівщина. Дворів — 627, населення — 1039 осіб.
У селі головним духовним осередком є бібліотека місцевої загальноосвітньої школи. Зазвичай за день її відвідують близько двадцяти учнів різних класів.
З найпопулярніших молодші читачі називали: “Пригоди в країні невидимок”, “Повчальні пригоди хлопчика Колі”, “Моя Україна” та інші дитячі видання українською мовою. Учні старших класів називали “25 років віч-на-віч з Чорнобилем” О. Гусєва, “Історія України: джерельний літопис” В. Червінського, “Батурин” Б. Лепкого, “Лицарі булави” М. Щура.
Молодь у селі, віком 17—25 років здебільшого читає зарубіжних письменників, таких, як Даніель Дефо, Стівен Кінг, Джек Лондон, з українських сучасних — Валентина Мастєрова, Люко Дашвар. За жанрами найпопулярніші детективи, пригоди та фантастика. Хоч сільська молодь і читає книги, але бібліотеку не відвідує. Можливо, тому, що в Інтернеті є доступ до всіх книг.
Що читають дорослі мешканці села, які обминають бібліотеку або ходять туди не вряди-годи?
Зазвичай називають Шевченка, Тютюнника або Малишка. Немало селян середнього та літнього віку передплачують газети — районну “Трибуну хлібороба”, та обласні газети ” Гарт”, “Чернігівський вісник”.
У більшості мешканців Красного Колядина вдома є Біблія, Псалтир чи Євангелія і “Кобзар”.
Взяті у бібліотеці книги повертають у доброму стані, іноді підклеюють, але бувають випадки, коли у читачів є молодші братики чи сестрички, які можуть щось домалювати. Іноді батьки або бабусі учнів просять дозволу брати книги у шкільній бібліотеці.
Щоб хоч якось оновити фонд (нові видання давно не надходили), бібліотекар просить відвідувачів приносити макулатуру. Здавши її, купує потрібні книги. У такий спосіб торік вдалося придбати… аж 7 книг. А в попередні роки коштів за здану макулатуру вистачало на 60 і більше книг.
Для промоції української книги проводяться різні культурні заходи. Торік, наприклад, на честь народження Тараса Шевченка близько двадцяти п’яти учнів 1—4 класів прочитали на пам’ять 100 його віршів. Ще одна з гарних ініціатив бібліотеки — виставка малюнків школярів на теми з прочитаних книг.
У багатьох сільських хатах є власні міні-бібліотеки. Наприклад, у сім’ї Білецьких вона налічує близько трьохсот книг, у шкільного вчителя історії М. Севрюка до домашнього книгосховища входить 170 книг, у студента першого курсу В. Батюка — 150.
Анастасія РЖАНСЬКА:
“Школярі хочуть читати,
але книжок не вистачає”
Ріпки — селище міського типу, районний центр на чернігівському Поліссі. Населення становить близько 7,2 тис. осіб. Селищній раді підпорядковане село Глиненка.
Рік тому в Ріпках закрили єдину на весь район книгарню. Фонд районної бібліотеки помітно зменшився за рахунок списання книг у рамках процесу декомунізації. А ось новинками тут похвалися не можуть — про колишнє систематичне централізоване постачання книгами через обласний бібколектор лише згадують.
З’явилися нові форми поповнення бібліотечних фондів: подарунки небайдужих, домашні колекції, купівля окремих видань за рахунок зданої макулатури. Але таких надходжень небагато.
Не густо з книгами і в бібліотеці Ріпкинської загальноосвітньої школи. “Школярі хочуть читати, але книжок не вистачає”, — сказала завідувачка шкільної бібліотеки Алла Ревенюк.
Своє дослідження я продовжила просто на вулиці. Серед опитаних були і вчителі, і лікарі, і робітники, і пенсіонери. Більшість про новини довідуються з районної газети “Життя Полісся”. Наклад її 2400 примірників. Серед опитуваних усі передплачують цю газету.
Щодо книжок, то більшість опитуваних мають власні домашні бібліотечки. А в них серед улюблених — Тарас Шевченко, Ольга Кобилянська, Микола Гоголь, Іван Котляревський. Та всі ці книжки, кажуть мої співрозмовники, були прочитані ще змолоду, зараз же читають тільки газети. Кажуть, ніколи.
Пенсіонери надають перевагу програмам телебачення. Їхній вибір невеликий — “Інтер”, Плюси, 5-й.
Та все ж у моєму селищі є багато розумних та освічених людей. Усі сподіваються, що і в Ріпках, і в Україні колись же мусить піти на краще.
Сніжана ПРОТАЩУК:
“Найцінніша у хаті книга — родинна Біблія 1823 року”
Орликівка — село в Семенівському районі. Раніше мало назву Карповичська Рудня. Населення — 225 мешканців. 1897 року тут мешкало 1396 осіб.
Ще десять літ тому у сільській бібліотеці було вдосталь читачів: і молодих, і старших. Тепер книгозбірня — у жалюгідному стані. 2017 року за рахунок центральної районної бібліотеки вона поповнилася лише на 18 книжок і наразі її фонд складає 3018 примірників. І, що найприкріше, чи не всі — російською мовою.
“На мою думку, люди не відвідують бібліотеку тому, що взимку холодно, та через вік. Деякі лінуються, а деякі просто не хочуть. Людям похилого віку я беру книги в районній бібліотеці та приношу додому. Щодо молоді, то зараз більшість шукає щось своє в Інтернеті. Утім, школярі цікавляться книгами, які стосуються саме шкільної програми. Шкода, але мені здається, що бібліотека в селі нині на межі виживання, — ділиться думками бібліотекар Алла Романенко.
Ось цікаві думки мешканців мого села, в яких я брала інтерв’ю на цю тему:
Олена, бухгалтер, 55 років:
— Я не відвідую сільську бібліотеку, адже маю власну домашню, яка налічує близько 500 примірників. Більшу половину отримала від батька, деякі купувала. Половину книжок при переїзді з Херсонської області віддала до бібліотеки. Вдома з найцінніших для мене — родинна Біблія 1823 року. Ще — “Кобзар” та “Декамерон” українською мовою. Останній із прочитаного — роман Маркеса “Сто років самотності”.
Наталія, безробітна, 40 років:
— Книгами не цікавлюсь, але залюбки можу переглянути газети, почитати новини, історії людей та їх долі.
Василь Васильович, пенсіонер, 73 роки:
— У книгах пишуть багато неправди, а я не люблю брехні. Але все-таки читаю, коли все поділено на короткі розповіді. Найбільше, з прочитаного, мені подобається книга Павла Автомонова “Коли розлучаються двоє”. Читаю газети. Люблю Тараса Шевченка, адже він писав правду про сільських людей. Ось цю фразу його часто повторюю: “…А у селах у веселих // І люди веселі. // Воно б, може, так і сталось, // Якби не осталось // Сліду панського в Украйні”.
Катерина, в декретній відпустці, 33 роки:
— Постійно читаю, іноді на стільки захоплююся сюжетом, що не помічаю як летить час. За день можу прочитати книгу. Маю маленьких дітей, читаю їм казки на ніч, сподіваюся, що вони в майбутньому також полюблять читати, адже це джерело знань. Коли людина читає, то вона духовно збагачується, розвивається.
Владислав, учень 8 класу, 14 років:
— Подобається читати, але не паперові, а електронні книги. Останнє, що прочитав з Інтернету, був роман Стівена Кінга “Воно”. Дуже захоплива книга, особливо її цікаво було перечитувати після екранізації фільму за цим сюжетом. Також отримав дивні враження від роману “Алхімік” Пауло Коельйо. Читав також “Інферно” Дена Брауна, “Декамерон” Джованні Бокаччо та “Віднесені вітром” Маргарет Мітчелл. Саме з цього роману і є моя улюблена цитата: “У щастя немає завтрашнього дня, у нього немає і вчорашнього”.
У кожного різні смаки щодо друкованої продукції, але роблю приємний висновок від виконання цього завдання: багатьох мешканців моєї Орликівки єднає любов до книги, потяг до правдивого слова. Побільше б такого.
Ірина ЧУБЕНКО:
“Наша мрія — мультимедійний проектор і принтер”
Ладан — селище міського типу у Прилуцькому районі. Йому підпорядковане село Подище. Мешкає 6151 особа. До райцентру 18 кілометрів.
Віддавна в селищі було чотири великі бібліотеки, залишилося дві. Це філія Прилуцької районної бібліотеки і книгозбірня гімназії. Останню називають по-старому — шкільною. Працює з 1966 року.
Зі слів бібліотекарки Наталії Мосіч, тут налічується 26442 книги, 510 постійних читачів.
— На жаль, книжок давно не закуповуємо, немає коштів, — каже вона. — Вкрай бракує сучасної літератури, якою цікавляться і молодші, і старші читачі. Наша мрія — мультимедійний проектор і принтер. За останні 27 років додалося 2897 книг. Здебільшого подарунки. Немало їх отримали від знаного земляка — заслуженого артиста України Бориса Харитонова.
Провела опитування у 18-ти шестикласників: лише два відсотки учнів класу щось читали поза програмою. Приємно вразила допитливістю Катя Гаман. Вона добре знає і “Тореадорів з Васюківки”, і “Пригоди Поліни та Каті”. А ще — вправно грає на фортепіано.
На думку вчительки з 31-річним стажем Наталії Тітуленко, в Ладані активних читачів — близько 10 відсотків. Та й ці здебільшого цікавляться детективами та жіночими романами.
Дослідження предмета читання переросло у питання загального розвитку громадян. Тут культурний розквіт спостерігаємо лише осібний. Варто замислитись.
Станіслав КАРМАЗІН:
“Люди ніколи не перестануть читати”
Брагинці — село у Варвинському районі. Населення 289 осіб.
Із чотирьох груп опитаних за віковою категорією варто виокремити школярів. У розмові всі сходилися на тому, що читати мусять за шкільною програмою.
Найбільш зачитаними бібліотечними книгами в селі для них є твори українських письменників Григора Тютюнника, Володимира Винниченка, Всеволода Нестайка. Із зарубіжних — Джек Лондон, Ганс-Християн Андерсен, Марк Твен.
І ці розповіді не можуть не тішити. Адже на прикладах життя простих сільських юнаків Климка та Федька, подарованих нам Володимиром Винниченком та Григором Тютюнником, юні читачі замислюються над людськими долями, про цінність життя, даного нам Всевишнім, про важливість стосунків з найріднішими людьми, і, нарешті, про співчуття до ближнього. Разом із Павлушею та Явою, з твору “Тореадори з Васюківки”, наша дітвора зрозуміє, наскільки цінно мати справжнього друга, який завжди буде поруч і ніколи не зрадить, а Том Сойєр відкриє сільським дітлахам панораму пригодницького світу.
Казки Андерсена завжди несуть надію і світло в людські стосунки.
Те, що багатство порівняно з людським життям ніщо і не має ніякої цінності, нам доведе головний герой твору Джека Лондона “Жага до життя”. А ще — навчить іти до своєї мети, долаючи всі перешкоди на своєму шляху.
І ще одна важлива думка з цього пам’ятного опитування земляків про користь читання. Якщо ми зараз перестанемо читати, то як тоді сформуємо зі свого середовища нового Шевченка, Сковороду? Чи матимемо підстави сподіватися на національного поводиря, свого національного Вашингтона, який нині, як ніколи, потрібен Україні?
Марина ЛОЦЬКО
Головна для села книга — “Моя Хотинівка — душі криниця”
Хотинівка — село в Носівському районі. Входить до Мринської об’єднаної територіальної громади. Мешкає 567 осіб. Школи немає.
Дивом у селі збереглася бібліотека. Загальний фонд налічує 10 848 назв книг. Тут можна відшукати книги на різну тематику: суспільно-політичну, економічну, юридичну, природничу, сільськогосподарську та ін.
Більшість книг українською мовою.
85 відсотків мешканців села є читачами бібліотеки. Але книги старі, читані-перечитані. Відвернулася держава від села і в книжковому питанні.
Особливо популярною в селі є книжка місцевих мешканців — Василини Голодної та Валентини Спаських. Тут описана історія села від його заснування до сьогодення. Її перечитали всі хотинівці, дехто навіть кілька разів.
Улюбленими письменниками селяни називали Юрія Мушкетика, Оксану Забужко, Сергія Жадана.
Приємно вразила співрозмовниця Василина, 46 років: “Не розумію тих людей, які не читають. Мене все життя супроводжували книги. У мене вже звичка: перед сном мушу прочитати бодай дві сторінки, бо інакше не засну”.
Марія НАУМЕНКО:
“Віддавна книга в українських родинах була великою цінністю”
Сільська околиця Чернігова.
Більшість моїх співрозмовників були людьми літнього віку. Саме від таких можна почути багато позитивних відгуків про книги, особливо з української класики. Прочитані у ранньому дитинстві книги залишили той самий садок вишневий коло хати глибоко у душі людини. І він завжди підтримує, дає надію і сили йти вперед, з надією дивитись у майбутнє.
— Свій старенький “Кобзар” бережу як пам’ять. Сторінки вже припали пилом, листочки пожовкли, але він усе одно стоїть на найвиднішому місці. Ох, скільки він усього пережив. Ще молодою купила його за останні гроші в якогось дідуся. Чоловік дуже сварився, казав, що за мої книжки ще покарати можуть. Але, дякуючи Богові, все обійшлось, — в розмову вступає Лідія Павлівна, 76 років.
Старші люди завжди цінували книгу. Ось, наприклад, у сім’ї пенсіонерки Людмили Дмитрівни, 60 років, є незвична книжкова реліквія — Псалтир. Незвичність його не лише в тому, що він дуже давній. Дідусь моєї співрозмовниці колись працював священиком у церкві, і з тим Псалтирем, здавалося, ніколи не розлучався. У святій книзі було спеціально залишено наприкінці немало порожніх сторінок. Туди й занотовував чи не щодня усілякі відомості: хто й коли народився чи помер, якою була погода, що важливого сталося на селі.
Коли мама моєї співрозмовниці переїжджала до Чернігова, книжку загубила. Але знайшлася через 20 років у її тітки. Тепер вона в хаті на видному місці, як сімейна реліквія.
А на площі біля кафе “Буба” в Чернігові є місце, де можна безкоштовно взяти книжку. Умовою цього є те, що на те місце ти маєш покласти свою. Таке явище в усьому світі називають буккросингом. Добре, що й до нас це прийшло.
