Степан ДАВИМУКА: «Мрію про тверду, шановану в світі, сильну Українську державу!»

Торік колектив Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника підготував і видав унікальний тритомник — “Український книжковий знак ХІХ—ХХ століть. Каталог колекції Степана Давимуки” (упорядник і автор вступної частини Лариса Купчинська, науковий редактор Лідія Сніцарчук). Через якийсь час після презентації цього унікального видання, що відбулася в бібліотеці імені В. Стефаника, ми зустрілися з провідним науковим співробітником Інституту регіональних досліджень імені М. Долішнього, доктором економічних наук, професором Степаном Давимукою, щоб привітати його з виходом цієї дивовижної книги зібраних ним екслібрисів і розповісти читачам про діяльність відомого українського державника, ексголови Львівського облвиконкому 90х років минулого століття, його бачення нинішніх подій в Україні і в світі.
“Спілкуючись з художником, бачиш його еволюцію…”

— Читаю у Ліни Костенко:
Найвище уміння — почати спочатку
життя, розуміння, дорогу,
себе.
Чи доводилось Вам у Вашому житті щось колись починати спочатку — як про це промовляє видатна українська поетеса?
— Звичайно, кілька разів були фундаментальні зміни. Перший серйозний вибірзміна — це те, що я вибрав Львів, хоч мав запрошення до Московського фізикотехнічного інституту як призер Всесоюзної заочної олімпіади з фізики. Не знаю, як би сталося — адже я страшно любив фізику, буквально марив нею, дуже хотів у ФТІ, що в Москві. Але батько суворо заборонив. Сказав: їдеш до Львова. Бо пропадеш у Москві для нас.
1964—1965 роки — це епоха, коли точні науки дуже цінували. Словом, інженерія. І я пішов учитися в Політехніку. Це була серйозна зміна. Бо якби пішов у Львівський державний університет, то, як мені казали, закінчиш — і будеш вчителем, підеш на село. Тоді була унікальна ситуація зі вступом. Вийшли два класи: 11й і 10й. За хрущовських часів перевагу віддавали абітурієнтам, які десь працювали, або тим, хто з армії прийшов — тож конкурс був серйозний…
І це змінило мою життєву траєкторію. Я вступив на факультет автоматики Львівського політехнічного інституту за спеціальністю “Математичні та лічильнорозрахункові прилади і пристрої”. Тоді ще не було обчислювальної техніки. То був дуже широкий напрям. Бо не тільки — зародки обчислювальної техніки, а й приладдя.
Друга зміна. Я після інституту пішов працювати в Політехніку і непогано розкручувалася моя кар’єра. А 1977 року мої знайомі загітували мене перейти в конструкторське бюро мікроелектроніки і приладобудування “Мікроприладу”. Це теж були серйозні зміни, бо я переходив у технічне середовище людейрозробників.
А революційні зміни відбулися 1990го, коли мені запропонували посаду голови облвиконкому.
— Зразу погодились?
— Ні, не зразу. Бо я був пов’язаний із Ленінградським електротехнічним інститутом, мав захищати докторську — такі були плани. А тут — пропозиція, яка взагалі змінювала напрям діяльності. Хоча тоді, в передвісімдесяті, коли я вже серйозно готувався в сфері економіки, Ігор Юхновський створив таку групу, яка вивчала економіку Західної України — підприємства, їхні обсяги виробництва, зв’язки, потенціал. І це тривало два роки. Так що я був дещо підготовлений. Я ж завжди багато читав світової літератури, зокрема — і економічної, і мав ширші погляди на ці речі, ніж, скажімо, директори підприємств чи викладачі. Були певні механізми внутрішні — непогані: підготовка кадрів, планування, процедура ухвалення рішень. Було все чітко регламентовано і контролювалося.
От я десь тиждень опирався. Хоч знав, що не вернуся до техніки, до математики. Це мене стримувало. І тут, у цей момент, Ірина Калинець зустріла, насварилася. І після розмови з нею я погодився.
— Який екслібрис Ви придбали перший, коли Вам було всього 17 років?
— Я отримав кілька екслібрисів від Петра Арсенича (в Чернелиці жив брат його жінки), який часто приїжджав. І я з ним познайомився ще у шкільні роки. Тож він мені дав перші лекції з краєзнавства. А потім, уже у Львові, я познайомився з Леонідом Левицьким, в якого постійно збиралася вся наша художня еліта. І от тоді я отримував усі свіжі екслібриси, які творили художники, що приходили до Л. Левицького.
— Які з книжкових знаків Вам найбільше сподобались?
— Екслібриси Крислача — це дивовижні мініатюри: чи за виконанням, чи за ідеєю. Дуже цікаві за виконанням і майстерністю — екслібриси Богдана Сороки. Подобаються мені екслібриси графів, князів — зокрема А. Шептицького, Чарторийських — у нас у селі замок Чарторийських, я завжди цікавився цією родиною. Є дивовижні екслібриси Аксініна, який свого часу загинув в авіакатастрофі. У нього дуже своєрідна манера, надзвичайно тонке перо у нього, дуже складні конструкції. Найцікавіші ті, де існує гармонія між формою і змістом. Зміст — як ідея і реалізований у добрій художній формі.
— Читаю у вступній статті: “Давимука врахував творчий пошук конкретного художника”. Як це відбувалося?
— Тут чинник часу відіграє свою роль, бо, спілкуючись із художником, бачиш його еволюцію — як людина і як художник відчуває, як це відбивається у його творах. І це завжди дуже цікаво — момент художнього життя. Часом спілкування з художником творить ширший інформаційний простір, аніж самі твори. І тоді виходить, що твори — це відбиток життєвих обставин, впливів, чинників.
— Галина Стельмащук висловилася на презентації Вашого тритомника так: “Зібрання стількох знаків — це праця. А віддати його громаді — це подвиг”. Прошу сказати: як відчуває себе Степан Давимука як автор цього подвигу?
— З одного боку, трохи сумно, що надходить час, коли ти розумієш, що треба вже завершувати ту працю, а обставини життя змушують тебе подумати над зібранням. І як справжній колекціонер — ухвалюєш рішення про передачу колекції музеям. А екслібриси передав у мистецький відділ Бібліотеки імені В. Стефаника, де вже існувала збірка екслібрисів довоєнного періоду і частково — післявоєнного. І відчув певне полегшення і надію, що ця збірка перейшла в надійні руки і поповнюватиметься. І, звичайно, я не припинив збирати, а те, що вже є, передаю в бібліотеку.
— Роман Яців на тій же презентації досить вагомо сконстатував: “Скільки Україна може дати сучасному світові!”. Тож, як Ви гадаєте, що може ще Україна дати світові? І скільки?
— Україна — дивовижне природне середовище, яке виховує чимало талановитих людей. Багато виїхало і добилось видатних результатів в інших державах. Скільки є видатних художників, які зробили визначний внесок у мистецтво! Зараз у світі змінилася економіка, на першому місці — креативна економіка, пов’язана з творчістю, зі знаннями конкретних людей. І в цьому напрямі Україна може мати серйозний шанс на подальший успіх. Який потужний розвиток ІТіндустрії в Україні! Як вони формують своє середовище, створюють оазиси зовсім іншого економічного укладу.

“Мене весь час нервує і розчаровує проросійськість Києва…”

— Коли Іван Сварник, директор Львівської обласної універсальної наукової бібліотеки, говорив, що “жодна бібліотека світу не може пишатися таким виданням”, то що він мав на увазі: кількість знаків, їхній обсяг чи художнє оформлення?
— Це видно і за формою, і за обсягом. Цей макет робила талановитий професіонал Інна Шкльода. Вона закінчила нашу Академію друкарства і працює в Львівському національному університеті імені Івана Франка, на факультеті Богдана Козака. В неї — дивовижне художнє чуття, пов’язане з сучасними засадами книгодрукування. І заслуговує, безперечно, на увагу розлога вступна стаття Лариси Купчинської. Вона опрацювала величезну бібліографію і пов’язала мистецтво книжкового знака із загальною еволюцією українського мистецтва.
— Ваші батьки — нащадки козаків. Як Ви вважаєте: козацтво — це певний унікальний тренд у рамках світового суспільства?
— Це особливе явище, яке органічно виникло з органічних тодішніх обставин суспільного життя українців. Часто мене дратує, коли наголошують, що українці — дуже мирні. Адже лицарство з часів середніх віків для українського народу було рушійною силою. І, власне, в цьому середовищі виникла новаторська засада формування козацької держави.
— Чи часто повертаєтесь думкамизгадками до Чернелиці?
— З віком — усе частіше і частіше: думкою, спогадами повертаюся до дитячих і юнацьких років.
— Що легше було Вам навчитися: ловити рибу чи марки збирати?
— І те, і те. Я виріс в особливих умовах вдома. Забезпечувалися запаси води, дров, потрібно було нарізати січки. А поза тим — був абсолютно вільний.
— Петро Скунць вдало, як на мене, сконстатував:
Якщо владі вже й мисль
на заваді, —
Горе мислі і владі.
Кому нині більше горе — мислі чи владі (без мислі)?
— Зараз у нас унікальні обставини. Ми виходимо з чергової руїни, до якої нас привів режим Януковича, маємо нові обставини війни, яка надзвичайно обтяжує становлення держави, маємо надзвичайну деградацію політичного середовища, де панують вузькі кланові, особисті інтереси. Відсутність твердої національної конструкції і корінного реформування економіки приводить до хаосу, зневіри. Владі завжди краще: вона має величезні можливості, може незалежно вирішувати свої проблеми. Важче простим людям. Бо все це відбивається на їхніх родинах, на їхньому становищі. Наша влада і тепер не має чіткої програми еволюції України, яка б мобілізувала народ. І це викликає зневіру в молоді, і вже чимало її покинуло країну.
— “Колекціонування — це хвороба”, — вважаєте Ви. То коли Ви серйозно “захворіли”?
— Ще з юнацьких років. Від цього вже нікуди не дінешся: якщо справа захопила, то супроводжуватиме тебе все життя. Бо колекціонер пов’язаний не тільки з предметами колекції, а й з людьми відповідними, середовищем відповідним. Це системне явище.
— Чи подякували Ви своєму землякові, який переконав Вас залишитися у Львові?
— Я йому не дякував. Як ми зустрічались, то він завжди сміявся. Був дивний випадок. У мене дуже багато таких випадків, які ніби знак долі. Наприклад, ще коли був студентом, зустрів стару циганку. І вона, покивавши на мене пальцем, сказала: “Ти, русявий цигане, підійди до мене!” Я відмовився. Але хлопці мене змусили. І вона мені розповіла все про моє майбутнє життя. І так воно потім і склалося. Навіть передбачила, що я зміню професію, стану великим начальником. Тоді було смішно. Але певною мірою згодом це сталося.
— Ви живете — як хочеться чи таки часто доводиться “давити муку”, тобто підбадьорювати себе?
— До обрання головою виконкому я був вільним художником — і в професії, і в житті, ніхто мене не обмежував. А коли став головою облвиконкому, — обставини, обов’язки жорстко, залізними обручами вхопили мене.
— Чи всі Ваші надії, які колись у житті виникали, згодом здійснились?
— Була найголовніша: що Україна швидко стане на ноги. І в перші роки, дев’яності, коли Київ плентався в радянському ступорі, моя команда робила все, щоб задати україноцентричний напрям і весь спектр необхідних реформ. Мене весь час нервує і розчаровує проросійськість Києва. Більшість українських керівників вихована на російській культурі, літературі. І оця проросійськість — величезне гальмо в становленні України. Це не дає їм визначитися ментально, з душі. Тому в нас і панує гібридність.
— Діаспорний українець Аскольд Лозинський запитує у своїй праці: “Чому ми (тобто, українці. — Б.З.) є такими якими є?” Як би Ви йому відповіли?
— Це результат. Еволюція українського народу останні віки була зумовлена важкими зовнішніми обставинами гніту “старших братів”. Це зумовило дуже специфічну еволюцію. Ми втратили еволюційні властивості. Бо українців переслідували, вбивали, нищили. А до досконалості розвинули адаптативні властивості. Україна може пристосуватися до будьяких обставин. І дуже швидко. І це основна причина наших бід. Отримавши незалежність, нам треба було опертися на еволюційні властивості, а їх нема. Вони ж завжди мали би бути. А вони в нас зліквідовані. І це породило хаос, невизначеність. І нам треба вибирати шлях, на якому можна опертися на адаптаційні властивості, входити в міжнародні організації — ЄС, НАТО, де зовнішні вимоги змушують адаптуватись народний організм.

“Доля давала мені великі шанси…”

— Вас як голову облвиконкому підтримували: і Ірина Калинець, яскрава “шістдесятниця”, і перший секретар обкому КПУ Яків Погребняк. Про що це свідчить?
— Ірина Калинець мене знала — мій характер, мої принципи. А Яків Погребняк підтримував у процесі виборів лише з враження від мого виступу. Бо виступ відрізнявся від всіх інших — конкретикою і висвітленням мети, завдань і шляхів їх розв’язання.
— В якій ситуації творився осередок НРУ, в чому Ви брали активну участь?
— Наш осередок на “Мікроприладі” формувався важко, оскільки це було підприємство оборонного комплексу з великою парторганізацією, з потужним “першим відділом”. Але що цікаво: ми з колегами, зокрема з Валерієм Калинюком, легально, крок за кроком, формували осередок. Це було в рамках зміни ідеології. Це унікальний випадок: до нас на дискусії приходив і секретар міськкому партії Волков, і секретар по ідеології обкому — і проводили дискусії. В присутності тисяч працівників. Це було унікальне видовище. Бо такого більше ніде не було. Це було дивовижно. По кілька годин. Півторадва місяці. І в результаті ми легальним шляхом на оборонному підприємстві створили осередок НРУ, в який входили тисячі працівників “Мікроприладу” всіх національностей.
— Бути представником Президента на Львівщині Вам було непросто?
— Це був унікальний період, який дав змогу нам серйозно впливати на Центр, на Київ. Треба врахувати психологію Президента Леоніда Кравчука. Він людина інтелігентна, дуже уважний до колег, співрозмовників. Л. Кравчук враховував пропозиції. Він розумів, що в нас, на Львівщині, формується ядро реформ. І — оцей український політичний центризм. І це дало нам змогу дуже серйозно впливати на загальнодержавні рішення.
Скажу таке: кандидати в міністри приїжджали перед призначенням на розмову до Львова. Особливий вплив ми мали на формування українського війська. Ми створили комісію, яка підготувала перші п’ять загальновійськових статутів, розробили термінологію військовоукраїнську і затвердили це указом Президента. Утвердили структуру військового командування України. Ідея розформувати Київський військовий округ і на його базі створити Міністерство оборони йшла від нас. Ідею покрити військовою структурою східні і південні області України теж запропонували. Ідея реорганізації військової вищої школи теж наша.
— Чому в Україні владні інституції “не бачили” Богдана Гаврилишина — колосальну україноцентричну постать? А він свого часу казав: “Я хочу, щоб в Україні не було бідних людей”.
— Він був радником всіх Президентів, на початку — і Януковича. Потім зрозумів, що Янукович не може нічого навчитися. Гаврилишин виходив із загальноцивілізаційних принципів утворення держави. А наші Президенти були заморені пострадянщиною. Образ Росії як “матері” тяжів над ними. Навіть підсвідомо. І в цьому якраз полягало те, що його не чули. З другого боку, Богдан Гаврилишин вважав, за необхідності, навчати будьякого Президента, а не шукати кандидата і його пропагувати.
— Як зупинити відтік творчої молоді за кордон?
— Звичайно, це явище негативне, бо зумовлене внутрішніми обставинами в Україні. З іншого боку — позитивне: у людей є можливість знаходити кращу долю. Тож нашій владі потрібно змінити внутрішнє середовище в Україні — з тим, щоб молодь поверталася. Але — не ми перші, не ми — останні. Туреччина в 60ті роки також дечого зазнала: мільйони турків виїхали в Європу. Пройшовши певний вишкіл, вони повернулись додому і поставили Туреччину на ноги.
— Чи знають у бібліотечному світі, що у Бібліотеці ім. В. Стефаника “найбільше в світі зібрання україніки” (гендиректор Бібліотеки ім. В. Стефаника Василь Ферштей)?
— Професіонали знають. Без сумніву. Зараз триває оцифрування наших документів. Підвищується інтерес західних науковців до нас. І зіграє відповідну роль в пізнішій Україні.
— Чи вдасться знайти у Львові будинок для створення музею екслібрису?
— Я не думаю, що треба вже екслібрис виділяти в окрему гілку. Для Львова потрібно знайти приміщення для літературного музею.
— Ця проблема, пане Степане, вже роками обговорюється. І передусім — у Львівському відділенні НСПУ.
— Погодьтеся: це велика несправедливість, що немає відповідної будівлі.
— Про що мрієте?
— Мрію про тверду, поважану в світі, сильну Українську державу. Боротьба за долю України охоплює всі напрями. За десятки років кількість напрямів неймовірно розширилась: у боротьбі за Україну. Ця боротьба — і в зовнішньому світі, і у внутрішньому, і в кожній родині. Головне, щоб ця боротьба завершилася в руслі конструктивізму, в утвердженні цивілізаційної форми державницького життя, щоб вона не привела до руїни, яка вже не раз опановувала Україну.