Василь Стус у Львові

Ігор КАЛИНЕЦЬ
Хочу доповнити один неправдивий, бо неповний момент у прекрасній і зболеній статті Дмитра Павличка про Василя Стуса. А саме (цитую Павличка): Василь Стус бував у Львові, мав там друзів, колядувати приїжджав туди, маємо відомості, що листувався з В’ячеславом Чорноволом. За різдвяним столом сидів Стус у Романа Іваничука і Миколи Петренка. Але вірш його “Неділя вже нитку сувору снує” — це прощальна розмова зі Львовом, де “пусто і голо, і чорно довкруг”, де “золотом писані ярма”. Поет відчуває, що справжній Львів ховається від нього. Стус у радянському Львові почувається, наче в тюрмі… (“СП”, ч. 23, 7—13 червня 2018, с.10).
Не все так. Справді, він приїжджав двічі з Моршина, де лікувався, до Львова: на коляди під Новий рік — 31 грудня—1 січня 1972 р. Велика (більше півсотні колядників, є багато світлин) ватага, уникаючи конфліктів, аби колядувати на Різдво, відвідала на радянський новий рік (зрештою, і не тільки) багато родин і навіть установ. Були і в будинку, де мешкали письменники, саме там були хвилинні зустрічі зі згаданими Петренком і Іваничуком та ще кількома десятками достойних людей, але за “різдвяним столом” із ними не сидів. Дмитро Стус у книзі “Василь Стус як творчість” (К. “Факт”, 2004) пише: “Новий 1972 р. Василь Стус зустрів у Львові в помешканні Ірини та Ігоря Калинця, де зібралося коло львівських однодумців, до якого він із цікавістю придивлявся.
На Різдво гуртом ходили, колядуючи у приватних господарів, які гостинно відкривали двері розпашілим колядникам. Проте настрій був гнітючий. Гризла тривога, і Василь із полегшенням зітхнув лише тоді, коли сів у київський потяг:
Тоді вже, коли останні строїлись святки
(Свят вечір був, і коляда, і гамір
Дитячої дзвінкої коляди),
Ти чув про це, коли не знаним Львовом
І мов наздогад, близячи свій час
(аж ось, аж ось, аж ось ти, мить прощання,
Що обігнала зустріч), вже тоді,
Коли сподіваючись щасливих зичень,
Нас виглядали сонми хворих з клініки,
А урочистий вікопомний спів
Був греблею для гомінких трамваїв
І перехожих спізнень, збагнув я
це все — одне прощання надмірне —
з Вітчизного, зі світом, із життям.
Із такими настроями Василь Стус повернувся до Києва, де його приїзду очікував ордер на обшук… (с. 238—239).
Мушу і тут уточнити. На Різдво ми не ходили з колядою — це було на Новий Рік, а гостилися у Стефи Шабатури. Трохи зацитую зі спогаду Раїси Мороз “Остання коляда”:
“Тим часом хмари на небі України згущувалися. У грудні 1971 року по дорозі з Нальчика до Одеси заарештували Ніну Строкату-Караванську. (Додаю від себе. У грудні В. Чорновіл створив комітет захисту Караванської, до якої увійшов, крім Ірини Калинець та інших, і Стус. Він мав при зустрічі підписати спільну заяву. — І. К.). Напередодні нового 1972 року в помешканні Олени Антонів у Львові зібрався великий гурт колядників — з якогось часу колядування стало традицією як у Львові, так і в Києві. Настрій був у всіх неспокійний, а в Олени такий тривожний і напружений, що вона — незмінна організаторка й душа колядувань — уже хотіла скасувати затію. Усі боялися провокацій, арештів або приводу до арештів. І все ж, довго радячись гуртом, вирішили-таки йти колядувати, адже колядники, багато хто з дітьми, зібралися з усіх кінців Львова, а ми з сином приїхали аж з Івано-Франківська. Оленці довелося погодитись. Усупереч нашим передчуттям, ніхто провокацій не чинив. Колядували, як звичайно, але Оленці все ввижалися привиди, і вона жалілася, що такої кепської коляди в неї ще не було. Тими привидами були кадебешники, які звідусіль за нами стежили, знаючи, напевно, уже тоді, що багато з колядників незабаром опиняться за ґратами. У тому колядуванні брав участь Василь Стус.
Саме на тій коляді я його вперше й побачила. Нас не знайомили. Хтось, напевно, сказав йому, що он то — Рая Мороз. Він підійшов до мене і, нічого не кажучи, поцілував у щоку. Я втішилася! Адже це був відомий поет, та ще такий вродливий, ставний, сміливий і мужній! А поцілунок був, як я тоді вирішила, призначений не для мене особисто, а для всіх жінок українських політв’язнів.
Василь Стус опинився серед львівських колядників випадково. Повертаючись до Києва з лікування в Моршині, він заїхав до Калинців, а вони затягли його до нашого гурту.
Другого дня по коляді Ірина Калинець улаштувала у себе в помешканні вечірку на його честь. Василь власних віршів не читав, говорили про літературу й літературну критику. Пригадую, що він різко висловився про Леоніда Новиченка, але одразу ж поправив себе: “Шаную його як літературного критика й знавця, але пристосуванства його не терплю”. Василь читав свої переклади з Рільке. Читав їх із пам’яті, а потім почав читати Рільке в німецькому оригіналі також із пам’яті. Читав, звичайно, з акцентом, але правильно вимовляв і наголошував. Пояснював нам, що вивчення напам’ять оригіналу допомагає йому пізніше в процесі перекладу.
Ми не зводили з нього захоплених очей. Він, безперечно, це бачив, але сидів серед нас скромний і навіть трохи зніяковілий від того очевидного захоплення.
За неповних два тижні по Україні прокотилася велика хвиля арештів, поглинувши багатьох моїх друзів. Василя заарештували разом з ними. Це був перший і останній раз, що я бачила Поета”.
А ось із інтерв’ю Ірини Калинець (газета “День”, № 157—158, 2010. Записала Ірина Шутка ), передрукованому у книзі “Василь Стус: поет, громадянин” (с.164—165).
А зустрічалася я з Василем напередодні нового 1972 року. Лікуючись в Моршині (в місцевому санаторії Стус лікував виразку шлунка. — I. Ш.), він завітав до Львова. Був у нас на колядках. А познайомилися ми фактично завдяки моїй, маленькій тоді, донечці Звениславі. Поки ми ходили — колядували, а вони з Василем сподобали собі одне одного: він щось їй так серйозно розповідав, а вона, мабуть, зачарована його голосом, уважно слухала й дивилася на нього як на рідну людину. Василь взяв її за ручку, веде і каже: “Яка чарівна дитина!” А я кажу: “То моя”. — “Як це Ваша?” Відповідаю: “Ігоря Калинця і моя”. “То твоя мама? — питає Василь. — То Ви Ірина Калинець чи Ірина Стасів?” А я кажу: “Я Ірина Стасів-Калинець”. (Сміється).
Потім, пам’ятаю, ми з Василем ще ходили по Львову, я показувала йому наші музеї, церкви — аж йому через слабке здоров’я стало погано. А ввечері у нас вдома (нині — вулиця генерала Тарнавського, колишня Кутузова) відбувся ніби поетичний вечір Стуса. Пам’ятаю, я мусила пригощати товариство, а мені так хотілося слухати Василя! Він читав дуже гарні речі, й читав незвичайно. У нього була своєрідна, дуже артистична манера читання, яка відповідала і змістові, й глибині його поезії. Всі слухали, затамувавши подих. Ігор (Ігор Калинець, чоловік Ірини Калинець, поет, прозаїк. — І. Ш.) казав, що слухав би Василя і день, і ніч, адже це щось надзвичайне. Від Василя справді йшла енергія, яка всіх очищувала. Згодом його дружина казала мені, що всі відчували це — цю внутрішню енергію глибоко обдарованої і дуже чистої та чесної людини.
Що з прогулянки Львовом залишилося в пам’яті?
Пригадую, як ми їхали на Янівський цвинтар, на могили стрільців УГА: у трамваї була страшенна тіснява, і, щоб мене не штовхали, Василь загородив мене руками і щось мені розповідав. А я замість слухати те, про що він говорить, почала вслухатися в тембр його чарівного голосу. Він питає, чи я слухаю його, я відповідаю “Так”, але насправді чула тільки музику його голосу. Також пригадую, як, розглядаючи експонати в Музеї етнографії, Василь сказав, що у нього ніколи не було вишитої сорочки. Народжений на Він­ниччині, жив у Донецьку — там не було вишитих сорочок…
Увечері 9 січня, на Стефанії, Василь від’їжджав до Києва, ми разом із В’ячеславом Чорноволом проводжали його в аеропорт. Їдемо повз будинок КГБ, а там усі вікна світяться, я кажу: “Скоро будуть арешти”. І справді, 1972-й став роком арештів: у Києві на Стуса вже чекали (тільки-но він приїхав, як у квартирі провели обшук, його арештували). Проти нього порушили кримінальну справу.
Петро Шкраб’юк у книзі “Попід Золоті Ворота” (Львів, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича, 1997 р.) описує перебування В. Стуса у Львові на підставі спогадів Ірини Калинець: с.165—166—167.
Очі Ірини блиснули юним вогнем. “То було 31 грудня 70-го року. Наступного року, 71-го, і теж наприкінці грудня, у Львові появився Стус. Він лікував у Моршині виразку шлунка. І теж взяв участь у вертепному дійстві. І це було незабутньо. Ярослав Лемик сфотографував нас. Він теж мав Стусові “Зимові дерева”. (Додам, що цю видану в Бельгії, насправді у Лондоні, книжку я мав також і тоді віддав Стусові. — Ігор Калинець). Я сказала про це Василеві, познайомила його з Ярославом. Після відвідин Олени Антонів Стус одну ніч ночував у нас. Не йняв віри, що Ірина Стасів та Ірина Калинець — це одна і та ж особа. Дуже сподобав собі дочку нашу Дзвінку, читав нам переклади з Рільке — “Дуїнезькі елегії” (Василь добре знав німецьку мову), подарував нам машинопис своєї збірки “Зимові дерева”, а також рукопис про Тичину “Феномен доби”. Взагалі від нього віяла неймовірна сила, він притягував до себе, як магніт. Буквально зачаровував. Ми говорили й говорили. Вранці я показувала йому Львів, храми. У музеї етнографії та художнього промислу Василь сказав із смутком: “Я ніколи не мав вишитої сорочки”. Бо все, що він бачив у нашому місті, — різьба, вишивки, малярські роботи — все це так різко контрастувало із загальним спустошенням східних областей!
Потім ми провели Василя на моршинську електричку — я, Ігор, Стефа Шабатура, Іван Гель… А через тиждень — 9 січня — Стус знову був у Львові: повертався до Києва. Поет погостював на іменинах у Шабатури, туди ж прийшов Чорновіл — і ми разом відпроваджували Василя в аеропорт. Було вже пізно — десята вечора або й трохи далі”.
Стус. Тепер надамо слово і йому. Бо він залишив про свій від’їзд — відліт чималий вірш, який починається так:
Нарешті — прощальна пора настає
І від суходолу зірветься літак,
Але й з-поза хмар небезпека чигає:
То ледь відстає, то вперед забігає.
Отож начувайся, рушаємо вспак.
Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер.
І далеч, урубана в обрій мечем,
Тих ієратичних назначених літер
Нервовий скоропис, як сіверкий щем…
Є у вірші і рядки про друзів, що його проводжали:
Згадаєш відльоти — всю душу ошпариш.
Суремить Ірена, мовчить Вячеслав.
Той спогад, як подим пожарищ. Товариш
Ім’ярек чатує — всі шпати заткав…
Ірина справді “суремила”. Зокрема — картала Чорновола. Ось її слова: “Ми вийшли від Шабатури, ловимо таксі. А погода типово львівська: мокро, калюжі, сніжниця. А Славко — в подертих мештах. Іде — хляпає: чап-чалап, чап-чалап… Він мав звичку: хто що привіз йому чи сам купив — тут же роздаровує. Так роздав хустки. Я кажу подругам: “Давайте продамо!”. Продали, купили йому берет, куртку. Чорновіл тоді вже був розлучений — хто потурбується про нього? От я почала бештати його за старі мешти. А кагебісти ззаду плентались і потім доскіпувались: про що ви так палко розмовляли?”
Так, “ім’ярек чатує — всі шпари заткав”. Стус передчував арешти, “зліші дні” — і писав про це також у ще одному вірші з дедикцією “І(рині) С(тасів). І перший, і другий вміщені у збірці “Палімпсести”, що вийшла 1986 року у видавництві “Сучасність” (Мюнхен). Книжка охоплює поезії 1971—1979 років.
Сузір’я знов лаштуються в танець,
Метелиця от-от займеться виром.
Спокійно, сестро. Чуєш, хай їм грець —
Отим Романам і Володимирам.
Запорошило, замело, засніжило дорогу —
і куди рушати?
Спокійно, сестро. Будуть зліші дні.
Ще нам цей час — за просвіток згадати.
Не ремствуй, сестро, тяжко в цих ночах,
Що безпросвітні, як відьомське око,
І водить блуд нас і колише страх,
А притомився — і бере морока.
Та йди й скрізь смерть. Не обривайся з кроку.
Аж там спочин: Твій нездоланний жах.

Львів. Більше Стус не бачив його.

Шкраб’юк записав і спогад прекрасної художниці Марії Качмар-Савки (нашої подруги. До речі, вона виліпила портрет Стуса, який зберігається в родині Калинців).
“Зі Стусом познайомилася на похороні Алли Горської, вбитої кагебістами. Люди приходили і відходили. Була величезна кімната, де стояла труна. Зайшов дуже смаглявий, дуже худий неголений чоловік. Шапка різко злетіла з чола. Чорний непокірний чуб, з іскрами — очі. Великими кроками швидко підійшов до труни і завмер на кілька хвилин. На грудях мав защеплену калину. Вже своїм виглядом врізався в пам’ять. Потім тримав промову. Мав мужній низький голос”.
Надзвичайно зрима картина. Пізніше — Львів, знайомий нам вертеп в Олени Антонів, фотографування. “Він був дуже чарівним в компанії. Не насилував людей своєю ідейністю. Не товкмачив, як то буває, увесь час про патріотизм. Він просто світився ідеєю”.
І остання виразиста сценка. Стус захопився проводити Марію, позаяк була сама. “Запропонував лікоть, бо було слизько і сніжно. Ішли по Кутузова, до кінцевої “сімки”. Розмовляли про все на світі. Він вмів просто забавляти розмовою. Почувався щасливим, що був у Львові, серед друзів. Я була щаслива, що йду з таким гарним, вродливим, мужнім чоловіком з Києва. Пам’ятаю, як діти — два хлопчики на санчатах — мали з’їжджати нам поперед дороги. То рушаться, то стануть. А він зупинився і чекав, поки вони з’їдуть. Пропускав. Ми довго стояли. В нього була справжня чоловіча доброта. Нарешті усміхнено сказав: “Так ти будеш їхать чи ні?” Ця східна говірка, цей голос тут, у Львові, прозвучали як дарунок мені й дітям”.
Отож справжній Львів, як пише Д. Павличко, не ховався від нього. І мав Поет хоч і скупі, але радісні хвилини зустрічей із львів’янами.
У книзі “Славетні гості Львова” Георгій Маценко (Львів, Апріорі, 2010, с. 307) розпочинає розлогу розповідь таким реченням: “До гостинної оселі Ігоря та Ірини Калинців, що притягувала, мов магніт, гостей з усієї України, наприкінці 1971 року завітав правозахисник і поет, перекладач і літературознавець Василь Стус”. Хіба додам, що цього автора я не знаю.
18. 06. 2018 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment