Високосне явище в історії українського народу

Дмитро ПАВЛИЧКО

Поява Івана Драча як поета в середовищі радянських не тільки графоманів, а й талановитих літераторів викликала неприязнь до його несподіваного, новаторського метафоричного письма. Зрозуміли його класики, але не одразу і не всі. А зоряний час життя Івана Драча — його провідна участь у боротьбі проти комуністичного режиму готувалася його енциклопедичною начитаністю і непокірною з природи поведінкою. Івана Драча, студента, відрахували з Київського університету ім. Т. Шевченка… І тоді я вирішив негайно перебиратися до Києва.
Я захоплювався Іваном Драчем, любив його й боронив од літературних ворогів. Разом із життям Івана Драча обірвалася головна творча і людська лінія мого життя. А все найвидатніше в житті Івана Драча відбулося тоді, коли він сказав мені: “Ти створюєш Товариство української мови, це добре, але нам пора створювати політичну організацію для визволення України”. Іван Драч був тоді головою Київської письменницької організації. Серед письменників були вже готові й такі, що рвалися до політичної діяльності — проти Москви. І тоді ми з Драчем відвідали у Києві Михайла Гориня, мого приятеля, щойно випущеного з тюрми. Дванадцять років Михайло Горинь перемучився у в’язницях, його як дисидента знала вже мисляча Україна. Михайло Горинь приїхав зі Львова, жив у квартирі Мацелюха Богдана, знаного мікробіолога, дружина якого була сестрою дружини Михайла Гориня. Вдома, в Мацелюха Богдана, відбулася історична зустріч Івана Драча із Михайлом Горинем. Іван Драч спитав: “Чи Ви, Михайле, підтримаєте письменників, коли вони створять на кшталт литовського фронту Фронт український?” Михайло Горинь сказав: “Підтримаю. Але, може, не Фронт, а Рух?” Так народилася ідея Народного Руху України, а геній Івана Драча як політичного мислителя, провідника Народного Руху, розкрився в його виступі на установчому з’їзді Народного Руху 8 вересня 1989 р.
У тому Слові Івана Драча подано образ розірваного, розчленованого російськими шовіністично-комуністичними ідеологами українського народу. Але разом із тим у тому Слові показано, що наш народ “ніжний і веселий, задерикуватий і смішний, потоптаний і незнищимий, самоіронічний і жартівливий, самопоїдаючий (бо малорос) і всезнищувальний (бо “громадяни вільного, інтернаціонального світу” — М. Хвильовий), в ньому вся гама, вся розкутість молодої не залежної ні від кого радянської республіки… Він весь належить ейфорії свободи і непідлеглості”.
Володимир Яворівський на тому з’їзді так само звертався до української нації, питаючи: “Що ж ми за народ такий?” А Іван Драч малював наш народ всіма барвами його позитивних і негативних прикмет. Іван Драч зумів поєднати антимосковське повстання Миколи Хвильового з найважливішими рядками Тараса Шевченка. “Перед самовбивством Хвильовий питав себе: “Невже я зайвий чоловік, тому що люблю безумно Україну?” І цей градус освідчення був уже близький до того самоспалення, що видихнуло вічні слова:
“Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!”
Іван Драч у своєму Слові про український народ зумів процитувати Біблію і послання до нас від Олександра Довженка. А в тому посланні передано деградацію малоросів, які пишаються тим, що спалюють живцем націоналіста-бандерівця. А той спалюваний воїн УПА вмирає з окликом “Слава Україні!”
Іван Драч — це живе, незникоме явище в історії українського народу, який сам себе шукає, відображає, обожнює і проклинає. Не через бездумні, порожні заклики трибунних патріотів звертається Іван Драч до свого роду і народу. Виступ його, вже визнаного голови Народного Руху України, несподівано закінчується тривожним, печальним запитанням:
Та вже тисячоліття нами котять,
Та вічність чорна б’є без каяття.
Що ж нами вродить? Нами й заскородить!..
Нема народу — то пощо життя?!
Я підбіг до Івана Драча, обняв його й спитав: “А чи не занадто сумне твоє питання: “Нема народу — то пощо життя?” А він: “Народові належить говорити найстрашнішу правду про нього. А ця правда така, що його, того народу могутнього, в нас ще нема. Якщо ти прагнеш його дух збудити до життя, говори йому правду!” Як велика духом людина, Іван Драч, бувало, помилявся, але на вазі історичної справедливості переважать не помилки, а добрі, незабутні діла.
21 червня 2018 р.

Івану ДРАЧЕВІ
(після прочитання книжки “Вогонь з попелу”)

Іване, пожалій мене! Я старший,
Та не сумую тяжко так, як ти!
Та й вік у тебе ще не патріарший,
Щоб чути прес могильної плити.
То ще не ніч, то тільки чорна нитка
Летіла й зачепилась на вербі.
Я знаю, досі ще дівоча литка
Юнацький зір засліплює тобі…
Я прочитав твою печальну книжку,
І серце заболіло. Де ж ти є,
Мій молодий теліжинський опришку,
Мій Моцарте і мій Ле Корбюзьє?!
Чи не завчасно твій великий смуток
Нам підсипає в келих полину?
Чи не зірвався гвинт від перекруток,
Коли диявол каже: “Дай, крутну!”
Крутнули ми, але крутнуло й нами.
Страшніших сліз не бачили віки,
Як ті, що за своїми кайданами
Їх проливають вільні кріпаки.
Не треба їм ні мови, ні свободи,
Ні гордості, ні гімну, ні герба,
Даремно наших нервів електроди
Будили полум’я в крові раба!
А може, й нам заплакати з одчаю
(Бо хто поет на волі? Віршомаз!)
І кликнути назад московську зграю —
Хай розіпне, хай поховає нас,
Хай перекине наш вогонь у тління,
Оберне в смерть наш непокірний лет,
Хай мука право дасть на воскресіння,
Бо лиш воскреслий ціниться поет!
Хотів тебе я втішити, мій брате,
А понесло, ти бачиш, он куди.
Якби я в тебе міг собі забрати
Хоч половину скорбності й біди,
То, може б, ти всміхнувсь, та не до мене,
А до своєї долі, що в журбі,
Во врем’я люте і благословенне
Свободи стяг дала нести тобі.

1996 р.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment