Загадка з багатьма невідомими

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Торік з’явилася друком мемуарна книжка Михайла Слабошпицького “Протирання дзеркала”, яка вже має добрий розголос. Нині автор завершив другу мемуарну книжку “Тіні в дзеркалі”, яка вже готується до друку у видавництві “Ярославів Вал”.
Читацькій увазі пропонуємо кілька фрагментів з неї.
Він був найбагатший в Україні
Живеш серед тисяч людей і в суєті мирській, бува, навіть не встигаєш уважно розглянути їхні обличчя чи задуматися над їхніми долями. І раптом винагодиться така хвилина, коли ти раптом спильна глянеш на людину й мовби вперше її побачиш, услухаєшся в її слова і збагнеш: ти ж зовсім її не знав. Напівавтоматичне, етикетне спілкування нічого не казало вам одне про одного.
Так у мене сталося з Борисом Возницьким. Зазнайомилися ми під час роботи в Шевченківському комітеті. Високий, поставний і стриманий чоловік видавався самотнім у нашому гамірливому гурті. Ми гаряче дискутували про претендентів на премію, кожен не приховував своїх симпатій та антипатій. А він задумливо мовчав, наче б і не чув наших суперечок. Лише подеколи ледь помітно, самими кутиками вуст усміхався тільки йому відомим думкам. Здавалося, що посеред дитячого гурту опинився дорослий чоловік, який усе розуміє і до всього ставиться терпляче, бо знає всьому справжню ціну.
На засіданнях комітету він також здебільшого відмовчувався. Лише врядигоди міг кинути якесь слово. Ніколи не виступав ні за кого з кандидатів у лауреати ні позитивно, ні негативно. А як голосував, то це невідомо — голосування в комітеті таємне.
Одне слово, Борис Возницький так і лишався “річчю в собі” не тільки для мене. Хіба що ближчими були в нього стосунки з давно знайомими львів’янами Романом Лубківським та Андрієм Бокотеєм.
Мабуть, і лишився б для мене Борис Возницький не живою людиною, а тільки натяком на себе, якби не наша поїздка до Рівного. Вистава за поемою Ліни Косенко “Берестечко” у тамтешньому обласному театрі була висунута на здобуття Шевченківської премії. Комітет спорядив до Рівного свій “десант”, у якому були Роман Лубківський, Лариса Кадирова, Микола Жулинський, Іван Марчук, Борис Возницький та автор цих рядків.
Після перегляду вистави, як і ведеться, була дружня вечеря разом з акторами та обласним начальством. Коли вичерпалися всі ритуальні тости і потекла невимушена розмова на різні теми, мовчазний доти Возницький заговорив. Він розповів, що тут, у Рівному, в час війни, був на концерті українських бандуристів.
П’ятнадцятирічний селюк прочитав оголошення про ту подію. Вхід на концерт — тільки для німців. Возницький у школі любив німецьку мову (навіть художні твори нею намагався читати). Тож йому не було ніякої проблеми порозумітися німецькою. Він дивився на обличчя офіцерів, що проходили повз нього і намагався вгадати саме того, до кого можна звернутися. Одне з облич викликало в нього довіру, і він заговорив до німця. Сказав, що дуже хотів би почути українських кобзарів. Інтуїція не підвела Возницького — німець узяв його з собою в театр, де хлопець уперше в житті захоплено слухав кобзарів.
Далі підхмелений Возницький розговорився ще більше. Сказав: сам собі дивується — він і ветеран УПА, і ветеран Радянської армії. Несподіване це поєднання в одній особі. Сам ніяк не може до того звикнути.
А все склалося так. Хлопчисько був в УПА. Там його використовували в ролі розвідника. А ще — як охоронця складу зброї, захопленої в німців. У той час фронт наближався до Волині — німці відступали. Скоро їх тут не буде. В загоні всі розуміли: незабаром розпочнуться бої не тільки з червоними партизанами, а й із регулярними радянськими військами. Насуваються ще складніші часи.
Якогось дня їх усіх вишикували посеред табору, який вони мали полишати, змінюючи місце дислокації загону. Командир пояснив: відійдуть у глухіші ліси й на якийсь час зачаяться там, щоб приспати пильність ворога. А далі діятимуть, як того вимагатимуть обставини.
Потім він звернувся до хлопців з юначого взводу. Наказав їм здати зброю і розійтися по домах. Вони мають жити. Вони ще не раз стануть у пригоді Україні. Мусять знайти можливість учитися, набувати важливий фах, робити кар’єру. А настане день, коли їх покличе Україна під знамена боротьби — дружно стануть під них.
Добре, що ніхто не знає, де вони були. Отже, дасть Бог — ніхто хлопців не видасть. Окремо поговорив командир із Возницьким. Наказав ретельно замаскувати склад зі зброєю. Вона зберігатиметься тут. До кращих часів. Якщо вони настануть, Борис має зорієнтуватися, що з нею робити. Про склад, окрім командира, знатиме тільки він. І він не має права більше нікому цього розповісти. Хай ця таємниця живе в ньому рівно стільки, скільки буде треба.
І це він уперше — нам отут — розповів про неї.
Ми мовчали, вдумуючись у його слова.
А він говорив далі.
Нещодавно їздив туди, де зберігається зброя. Там — усе в порядку. Все, як і належиться, змазане й так приховане, що його важко знайти.
— Як ви гадаєте, настав час повідомити владі про цей склад зброї? — запитав він.
Ми мовчали, вагаючись. Кожен виважував щось у собі. Наче ж і державу незалежну маємо; отож можна б і зброю нарешті здати… Однак щось утримує від такого рішення. Бо ж не один із нас мав у душі відчуття, яким навіть боявся поділитися з іншими: щось наша держава не дуже схожа на справжню. Якась квазідержава. Пародія на державу.
Звідки було нам тоді знати, що не мине й десять років, і “старший брат” із Москви нападе на нас, щоб знищити навіть саму ідею Української держави, аби все, що нею ставало, обернулося складовою “русского мира”.
Я не знаю, як тоді вчинив Возницький. Якось не було нагоди його запитати, а згодом його раптово не стало.
Тоді, на тій вечері, він розповів і як став ветераном радянської армії. Слава Богу, ніхто в селі не видав юного упівця, і його вмить підмели разом із ровесниками в Радянську армію. Гарматного м’яса хронічно не вистачало. Йому пощастило лишитися живим.
Отак і сталося, що йому мимоволі довелося побувати в двох протиборствуючих силах. Це також довго було його таємницею, котру він так само глибоко тримав у собі аж до переддення незалежності.
Тоді, коли він тільки встиг повернутися в село, як його вже оточили радянські війська і всіх чоловіків без розбору хапали й відправляли на фронт — Возницький з усіма опинився в штрафному батальйоні — мали “кровью смыть с себя то, что пребывали в окупации”. Після кількох боїв, коли чи не три чверті штрафбатників викосили німецькі кулеметники (штрафбатників постійно гнали в лобові атаки на ворожі позиції), Возницького перевели до звичайної частини. Він став кулеметником 322 стрілецького полку 32 стрілецької дивізії. Війна скінчилася, а його все тримали у війську — сім років “з’їла” в нього армія.
У ті часи з ним відбулося дві важливі події. Він знайшов ікону Святого Миколая, і вона стала його оберегом на все життя. Ікона для нього — не якийсь артефакт, бо вся його родина була віруюча. Він у дитячі літа був послушником у церкві, подавав священникові кадило. До речі, церква була автокефальна. Віруючим Возницький лишився на ціле життя. Навіть носячи партбілет у кишені. Отака макабричність характерна для “соціалістичного способу життя”.
Друга важлива подія — він заприязнився в армії з донецьким хлопцем Сергієм Родіоновим, який узявся вчити його малювати. І — навчив. Возицький без будьяких труднощів опинився в стінах Львівського училища прикладного мистецтва імені Івана Труша, яке закінчив із відзнакою.
Червоний диплом давав йому права широкого вибору вишу для подальшого навчання. Він вибрав Ленінградський інститут імені Іллі Рєпіна, що, очевидно, був тоді найрейтинговішим навчальним закладом цього профілю.
Ще до закінчення інституту став працювати у Львівському музеї українського мистецтва. А після одержання диплома його запросили на роботу у Львівську картинну галерею.
Роман Лубківський писав про той час у Львові і про Бориса Возницького в ньому: “Львів післявоєнний, “радянізований” ударними темпами, відкрився перед юнаком як фантасмагорична реальність. Набуваючи деяких прикмет українськості (школи, назви вулиць, пожвавлення мистецького життя), мистецька інтелігенція болісно сприймала диктат тоталітарної ідеології, нав’язування вульгарнохалтурної “естетики” в мистецтві, не кажучи вже про репресії щодо визначних діячів культури, знищення шедеврів живопису, графіки, ув’язнення в спецфонді літературної класики, пограбування храмів з тотальним перетворенням їх у склади. Будь інакшим за характером, випускник художньоприкладного училища легко міг би влаштуватися на комбінати з виготовлення “наочної агітації”, міг би робити кар’єру як ремісниквиготовлювач портретів для “першотравневих” і “жовтневих” демонстрацій”.
Але то був би не Возницький. Таких було тисячі, а він до них і не приставав, і ніколи не зміг би вписатися, якби навіть його силоміць загнали в ту кошару халтурниківсоцреалістів. Фаховий мистецтвознавець Возницький починає спроби порятунку українських артефактів, котрі не улягають у прокрустове ложе дозволеного владцями мистецтва. Навіть у часи їхньої “боротьби з українським буржуазним націоналізмом”, втрати національної культури від якої просто важко заоблікувати. Епоха тотального варварства не приховувала свого звірячого вищиру.
Не злічити всіх знищених режимом картин, скульптур, книг, важливих документів, історичних пам’яток. Набагато менше їх загинуло в полум’ї Другої світової війни, аніж у мирний час, коли, проте, йшла війна з самою українською ідентичністю.
Борис Возницький очолив Львівську галерею, якій було визначено профіль: західноєвропейське мистецтво (домінував там, звичайно, польський живопис). Владці вирішили додати в галереї відділ російського мистецтва. Додали. А Борис Григорович помалу призбирував українське мистецтво. Свої картини галереї дарували художники, яким Возницький організував там виставки, дещо приносили колекціонери, дещо навіть щастило закуповувати. Отак стихійно і без владного благословіння розростався український відділ.
Але, певно, найбільше приваблювали Возницького напівпоруйновані чи й узагалі зруйновані замки. Він неоднораз побував у кожному з них. Гаряче переконував усіх, що це — не тільки історія України, а і її багатство. Тут, до речі, подам таку цікаву подробицю. В загалом бідній країні Іспанії, де рівень життя значно вищий, аніж в убогій Україні, наповненням бюджету опікується міністр туризму. З усіх куточків світу їдуть туристи в Іспанію, щоб зустрітися тут з історією і культурою. Наша ж влада ні історії, ні культури взагалі не бере до уваги. Оскільки у владних кріслах здебільшого нудяться невігласи, а почасти й недоукраїнці, то що їм говорити про іспанський досвід та потужні фінансові резерви України саме в історії та культурі? Вони ніколи в це не повірять, бо не мають жоднісінького уявлення про те, що це таке. Зрештою, це окрема тема, для якої необхідно збирати арсенал не тільки гірких, а й саркастичних гнівних слів. А ще запасатися розумінням, що до цих індивідів усе одно в жоден спосіб не достукаєшся.

Далі буде.
Уявляю, як було Возницькому працювати з українськими функціонерами. Може, я помиляюся, але з наляканими радянськими чиновниками йому велося набагато легше, аніж із нашою домежно скорумпованою й мародерною братією. Бо страшнішого монстра, аніж український чиновник, як на мене, немає сьогодні в світі.
Як потвердження цьому може бути відбудова в радянські часи Олеського замку, що відроджувався начебто важко й задовго (однак, порівнюючи темпи робіт із іншими замками вже в незалежній Україні) йшла таки швидше. Борис Григорович, як великий дипломат, знаходив спільну мову на всіх рівнях. В одному інтерв’ю він розповідав: у комуністичні часи він виробив собі правило нікого нічого не питати і не радитися про задумане. “Бо якщо спитаєш, то ніхто тобі не дозволить”. Я спитаю: “Можна мені їхати за іконами?” — що, обком партії мені скаже, що можна? Таки їду собі. “Можна замок робити?” Теж скажуть: “Нащо той замок?” Я собі роблю замок. Усяке було. “А чого ви приїхали?” Може начальство вийти, міліція. А я їм виймаю з кишені слова Володимира Ілліча: “Искусство принадлежит народу”. Комусь іншому виймаю з кишені слова Гітлера з “Майн Кампф”: для того, щоб знищити народ, треба знищити його минуле. І все… Так ми і їздили по тих об’єктах”.
Треба бути Возницьким, щоб у тих умовах почати творить музеї, відбудовувати замки, збирати колекцію артефактів, котру в кінцевому підсумку ніхто в країні не міг оцінити за її вартістю — називалися суми від 40 до 60 мільярдів (!) доларів.
Де, в якій країні така людина не була б проголошена національним героєм?
Щоправда, у нас таки присвоїли йому звання Героя України.
Але що воно важить, якщо в нас Герої України і Юхим Зв’ягільський, і Володимир Литвин, і ще багато не тільки суперодіозних індивідів, а навіть банальних корупціонерів і бандитів.
Борис Возницький — всьогонавсього праведник, святий чоловік у цьому брудному й мафіозному світі, в якому нам випало виживати з думкою, що втримаємо Україну, захистимо її в нерівній боротьбі зі квазіукраїнською владою.
Я не пишу тут монографію про цього видатного мистецтвознавця й першорядного культурного діяча і творця історикокультурного простору. Я пишу тільки про те, якою раптом мені відкрилася ця людина. Людина, яка мовби заблукала сюди з інших часів. Наприклад, із ХІХ століття із середовища романтичних ідеалістів і подвижників, що об’єдналися в “Громаді”. Чи тих, хто молодшими приєднався до “громадівців” і на вищий щабель підніс їхній прапор (Василь Симиренко, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Петро Стебницький…).
Сьогодні в нас таких людей немає. Вони чи не народилися, чи перевелися. Сьогодні час політичних зрадників, хижих кар’єристів, проноз усяких мастей, егоїстичних отаманчуків і професійних патріотів, які свято переконані, що їм саме за патріотизм треба платити великі гроші. Посеред усього цього наброду Борис Григорович справді видавався білою вороною. На моє глибоке переконання, він більше зробив для України, аніж усі наші патріотичні партії разом узяті.
Назву далі тільки один сюжет із його багатогранної біографії.
Відкриття і збереження Іоанна Георгія Пінзеля. Ще один подвиг життя Бориса Возницького.
Він почав писати книжку про свою “пінзеліану”.
Є там чимало гірких епізодів.
“Я зібрав третину робіт Пінзеля. Дві третини пішло на дрова. Був випадок, що приїжджаю, і бачу, як студенти ріжуть на дрова фігуру Пінзеля. Я витягнув пилку з тієї фігури і забрав її. І потім вона вже у нас стояла в експозиції — одбиті руки, лиця немає…”
Ще вражаючий епізод.
“Тут був один представник ЮНЕСКО, він запитав: “Як ви оцінюєте цю фігуру?” Як йому відповісти, як я оцінюю цю недорізану фігуру? Я кажу: “Двісті тисяч доларів”. А коли він йшов, то сказав: “Не подумайте, що я прицінююся, мені просто було цікаво, чи знаєте ви ціну цим речам. Я двічі вів аукціон у Лондоні. Оту фігуру, яку почали різати, давайте в Лондон, починайте з восьми мільйонів доларів, дванадцять мільйонів отримаєте”.
Всі, кому Возницький говорив про реальну ціну скульптур Пінзеля на міжнародних аукціонах, відмовлялися вірити. Вони виховані так, що надійні гроші — це завперш нафта, газ, зерно, золото. А до усвідомлення вартості мистецтва їм ще треба довго доростати. Їм ніяк не вкладеться в голови, чому це — і чи це таки правда? — полотна Ван Гога, Мане, Деґа, Пікассо, Сальвадора Далі коштують стільки, що за них треба б продати річки нафти.
Возницький їздив по містах і селах Західної України. Справувався з замками, збирав недонищені артефакти. Жахався кількості знищеного.
У тому ж сюжеті з Пінзелем наводить подробицю: “Так от таких тринадцять фігур пішло на дрова там — ми не встигли. Було вісімнадцять фігур, п’ять з них ми вихопили — без голови, без рук, а тринадцять було порізано. Це було страшне нищення”.
Отака доля творчої спадщини українського Мікеланджело в варварській Україні, яка ніяк не може збагнути, чому вона безнадійно бідна і темна.
Понад десяток років один із журналістів описав епізод, котрий засвідчує не тільки високий професіоналізм Возницького, а і його виняткову професійну інтуїцію. “Мені довелося переконатися, наскільки дивовижним є дар Бориса Возницького розпізнавати у нібито буденній речі старовинну унікальну реліквію. Мова про триметрову фігуру із зображенням розп’яття Ісуса Хреста, що десятиліттями стояла у кутку Млинівської СвятоПокровської церкви. Фігура потрапила сюди з колишнього млинівського костелу, розваленого у шістдесятих роках минулого століття. А вже на початку нинішнього століття на прохання парафіян католицького храму святого Яна Непомуки хрест передали до Дубна. І ось коли він побував у своєму рідному місті і побачив різьблену фігуру, Борис Возницький на радощах одразу заявив: “Так це ж робота з колекції учнів Пінзеля!” Так, знаменитого українського скульптора другої половини XVIII століття, три статуї котрого й досі прикрашають фасад собору святого Юра у Львові”.
Після експертизи слова Возницького підтвердилися: фігура — з кола майстрів Пінзеля. Зарубіжні колекціонери відразу ж оцінили її в астрономічну суму. А це ж — іще не сам Пінзель! Були спроби продати фігуру за кордон. Але Возницький зробив усе, щоб вона залишилася в Україні.
Тут треба нагадати, як наше Мінкультури й “держдіячі” а ля зловіснопам’ятний Табачник (він був гуманітарним віцепрем’єром) легітимізували розкрадання мистецьких творів в Україні. Тоді вийшов спеціальний указ Кабінету Міністрів про розвиток туризму. Наміри урядовців начебто й добрі, однак недаремно мовиться, що добрими намірами вимощена дорога до пекла. П’ятим пунктом цього документа музеям дозволялося продаж (!) нераритетних речей. Це відкривало широчезний простір для розкрадання мистецьких творів. Зберуться кілька чиновників, складуть відповідний акт — і облюбований ними шедевр — уже “нераритетний”. Його офіційно за копійки продають кому завгодно, а доплату готівкою розтасовують у свої бездонні кишені. І вже не треба було красти нелегально, як украли в Одесі картину Караваджо. Як неоднораз обкрадали львівські музеї. Вже відпала потреба вбивати людей для заволодіння артефактами. (1992 року застрелили двох працівників Возницького, обом їм було по 37 років…)
Отоді набрав розмаху легальний, підкріплений згадуваним указом грабунок музеїв. Є ще що красти в Україні. І ось високодостойникам для їхніх особистих колекцій запопадливі чинодрали вручають твори світового мистецтва й національні шедеври. Ситуація страшніша аніж навіть у найвідсталіших африканських країнах. Те, що належить Українській державі й українському народу вмить стає особистою власністю сановної персони, що вийшла з банальних нуворишів, яким пояснили: твори мистецтва — це не просто гроші, а великі гроші. Тому про їхні апетити зайве й говорити.
Возницький з усіх сил противився продажу музейних експонатів. Не боявся на всіх рівнях повторювати, що цей указ Кабміну завдає великої шкоди державі і поглиблює гуманітарну катастрофу, в якій опинилася Україна. В його адміністративних володіннях не було знайдено для продажу жодного “нераритетного” твору.
Протистояння з чиновникамимародерами часом було особливо напруженим. От, скажімо, такий епізод. Звичайно ж, без Возницького просто не моглося бути відродження знаменитого палацу Розумовського. Він став душею і мозком тієї справи. В одному інтерв’ю він обмовився про таку подробицю, шукаючи, як і чим наповнити палац: “Треба було зрозуміти Розумовського — як би він що зробив. В одному місці я прочитав, що Розумовський, щоб показати, що він із села, у парадних залах тримав речі народного мистецтва. Які речі? Кобеняк і сопілку. Що таке кобеняк — не маю поняття. На Чернігівщині довідався, що то така шуба з капюшоном, щоби, коли пасеш корів, і дощ падає, холодно, тобі тепло було. Знайшов я такого кобеняка в Чернігові. Ми зробили це десь півроку тому, і люди стоять туди в черзі по три години. Музей уже заробив мільйон…”
Але — увага! — державний чиновник не дозволить вам скористатися заробленими грошима. Він не буде сам собою, якщо не обдере вас, мов липку.
На цій темі зупиняється Возницький.
“У мене були гроші на спецрахунку — це ті гроші, які ми заробили. Є державний закон — ці гроші ніхто не має права зачіпати. Ними розпоряджаюся я — я можу купити на них якусь картину, щось інше. Ці гроші забрали… А в мене стоїть транспорт — треба шістсот гривень на техогляд… І таких проблем зараз багато, і ми не знаємо, як їх вирішувати…”
Кореспондент запитує, які підстави були в чиновників для цього мародерства. Відповідь: “Казначейство забрало. Тепер нам виділяють по чотиристап’ятсот гривень. Дуже складне становище. І незрозуміло, як воно буде далі. Всі говорять про економіку. А економіка починається з культури”.
До речі, сказане це було ще понад десяток років тому, але наші владці (вже кількох призовів) того досі не затямили. Може, тому, що культурна влада в українському варіанті — то хрестоматійний оксюморон.
Життєва мудрість, неймовірна терплячість й унікальна самопосвята допомогли Возницькому вистояти і в комуністичні часи, і вже в незалежній Україні, коли, за його неодноразовим зізнанням, велося йому в його справуванні анітрохи не легше (Олеський замок у ті часи він відновив — у це сьогодні важко повірити! — за п’ять років. А ось Золочівський вже за української влади забрав чверть століття. А Підгорецький — то ще сумніша тема і статистика).
До речі, Борис Григорович стверджує: “Підгорецький замок не має собі рівних у всій центральній Європі. “Це є чудопалацзамок. Ми хочемо відродити парк початку XVII століття перед Підгорецьким замком, про який ходили легенди”.
Людям, далеким од цієї справи, все видається не таким складним. Хочете відродити — відроджуйте. Найміть бригади спеціалістів, визначте їм, як кажуть, “план до двору” — і вперед.
Але тут є дуже багато “але”.
“Для того, щоб дослідити ці парки, треба мати археологів, які розуміються на цьому. Відкопали якийсь корінчик — і що? Якого дерева це корінь, яке дерево тут росло? На цьому місці треба посадити таке ж дерево! Де доріжка, де підземні труби під фонтани? Я звернувся до міністра культури Польщі, і за тиждень з Польщі прибуває ціла група археологів, які, як партнери, будуть нам допомагати досліджувати цей парк”.
Возницький знав, що звертатися до нашого міністерства культури — безрезультатно: навіть формальної відповіді роками чекатимеш. А якщо вже зайдеться про практичні дії, то наш чиновник без будьякої дипломатії його запитає: “А що я особисто з цього матиму?!”
В одному з храмів Борис Григорович виявив найбільші в світі картини XVII століття “Битва під Віднем”, “Битва під Парканами” (вісім х вісім метрів). І все це — окремими шматками. Де це реставрувати, як, за які кошти? У нас — це повна безнадія.
Знову ж таки звернувся до поляків. Королівський замок у Варшаві одержує 250 тисяч євро на реставрацію старовинних картин. За кілька років знахідки Возницького були відреставровані. Поляки також мають право час до часу експонувати їх.
У нас навіть далекі від усіх цих справ люди добре знають, що поляки значно активніше цікавляться залишеними в Україні пам’ятками, ніж українці, яким усе це належить. Свого часу це з великою гіркотою відкрив і Борис Григорович. Але він одразу ж зрозумів: війни за право спадщини — патова ситуація. Треба шукати розумний компроміс. Він запропонував: назвімо це “спільна спадщина” і спільно про неї дбаймо. Виявилося, що це абсолютно прийнятна пропозиція.
Зрештою, про все це треба писати окрему книжку. Вона буде корисна не тільки для музейників, які стикаються з такими проблемами, а й для всіх культурних діячів та політиків, що мають учитися діяти конструктивно й у кожній ситуації знаходити розумний вихід. Борис Григорович такої книжки не написав, як і не написав мемуарів (а їм — ціни не було б!), бо цілковито був поглинутий практичними справами і науковими дослідженнями.
Лишив нам тільки окремі коментарі і зізнання, що пояснюють, звідки взялося в нього відчуття місійності своєї діяльності.
Ось один із таких важливих моментів, котрий проливає світло на народження величного задуму.
Уривок із його нотаток про свою діяльність:
“I коли я вчився в Лєнінграді, то мене трохи чорти брали: їдеш — палаци, Пєтродворєц, Павловськ, а у нас в Україні нічого немає. Я вчився на мистецтвознавчому, то у нас тільки у 63му році почали читати курс “Искусство народов СССР”. А так — тільки Росія і Європа. Мені це було образливо. І я, коли вже все закінчив, вирішив, що буду піднімати якось українське мистецтво.
Мені пощастило, я бував багато за кордоном — я працюю директором вже п’ятдесят років, і був включений у міжнародну раду музеїв. Я побачив світ, побачив, що і як робиться, і вирішив, що і в нас треба щось робити. І я поїхав.
1960ті, 70ті, частина 80х років — це найактивніша частина мого життя, ми тоді зібрали більше тридцяти тисяч речей, які оцінені зараз десь у сімнадцять мільярдів євро. Але справа не в оцінці, гроші — то так собі. Але те, що ми привезли — то є, а те, чого ми не привезли, майже знищене.
Я порахував, у тридцятих роках в Україні зникло п’ятнадцять тисяч церков. А в кожній церкві був іконостас, а іконостас — це тридцять ікон, — і це все зникло. Півмільйона ікон пропало: спалили, викинули — не знаю.
Зі Львівської області виїхали поляки — залишили п’ятсот католицьких костелів, і майже все в костелах лишилося так, як воно було. Потім, у 46му році, закрилися церкви. В нас було закрито вісімсот церков”.
Отак і йшов він по життю, багатьма не зрозумітий чоловік, який ніколи не дбав про себе. Бо жив тільки тим, що стало його особистою релігією. Очевидно, те, що він не мав вільного часу ні на себе, ні на сім’ю, спричинило розвал сім’ї, і він жив одинцем.
Я тут лише побіжно згадав головні його діяння. Без вражаючих статистичних подробиць, без сотень конкретних епізодів. Щоб про все те вичерпно розповісти, треба писати або монографію, або його наукову біографію.
Усний пунктир її пристрасно виголосив у приміщенні Львівської організації Спілки письменників Роман Лубківський, коли у переддень української незалежності націоналрадикали, виганяючи всіх “учорашніх”, очищаючи коридори влади від партократів, дійшли до Возницького: “Співпрацював із обкомом партії, був членом КПРС — у відставку!” Чимало тоді в усі боки летіло безневинних трісок. До честі письменників, вони вилили холодний душ на голови радикалів: “Не туди б’єш, Іване!” Возницький лишився на своєму посту.
А через два з лишком десятиліття відомий наш політик і засновник фонду “Рідна країна” Микола Томенко наголосив: “Зараз неможливо збагнути, як Возницький зміг відновити та повернути людям Олеський замок за радянської доби. Так само своєрідним подвигом є реалізація його наступного проекту — відновлення Золочівського замку, який приймає сьогодні десятки тисяч відвідувачів з усього світу. Для більшості проектів, які втілював Возницький, вдавалося знайти кошти, бо йому вірили, були впевнені, що саме він — це та людина, яка знає як пропагувати та рятувати українську культуру. Саме Борис Григорович створив перший прецедент за часів незалежності, коли Україна отримала право представити в Луврі першу виставку робіт Пінзеля. Останній є всесвітньо відомим скульптором, що жив та творив в Україні. Його руці в українському бароко і рококо належить більше 60ти творів. Возницький надзвичайно опікувався цією виставкою, бо то була важлива подія і для його життя, і для всієї України. У мій останній приїзд до Львова Возницький показував хід реставрації багатьох робіт Пінзеля, які незабаром відбудуть до Парижа. Там відбудеться унікальна презентація цього геніального майстра, який свої останні та найвідоміші роботи створив в Україні. Виставка Пінзеля в Луврі відкриється 21 листопада 2012 року і триватиме аж до кінця лютого 2013го. Якщо проаналізувати історію відновлення та реставрації історикоархітектурних пам’яток в Україні, то важко знайти хоча б одну, де не обійшлося без консультації Бориса Возницького. Він допомагав своєю порадою у

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment