(Без)надійно хворе назовництво

Сергій ВАКУЛИШИН,
києвознавець

Державний герб СССР нахабно підноситься над рідною столицею — на срібному щиті “Родіни-матєрі”, на бронзовому “Ордені дружби народів” недолугої скульптури Хрещатого парку, на головному павільйоні Експоцентру України (чотирма екземплярами — на всі сторони світу!), при всіх п’яти входах до лівобережного парку “Побєда” (на зображеннях одноіменного сталінського ордена).
Ще один, із сором’язливо відламаним чи то серпочком, чи то молоточком урочисто прикрашає фронтон головного корпусу Національного економічного університету. Мабуть, тишком-нишком (адже проєктувала помпезну споруду архітектор Тишкіна) керівництво цього вишу й досі перебуває під совєтським наркозом, працюючи в колишньому “Нархозі” імені Коротченка.
Бронзова підмосковна терористка Космодем’янська прикрашає сквер на вулиці Богдана Хмельницького. Навпроти Богунського ліцею висить анотаційна дошка з похвальбою енкаведешному провокаторові Кудрі. Якщо “височайше” вирішено “не чіпати” вуличні назви на честь комуністів, що загинули від рук німецьких окупантів, то хоча б демонтувати брехливі анотаційні дошки належало міській владі — задля передачі до фондів міського музею. Саме таку рекомендацію було озвучено на круглому столі в Інституті історії НАНУ (липень 2015) за участю профільного представника КМДА.
Втім, ознакою усіх команд столичних очільників можна вважати млявість у вирішенні гуманітарних питань. Судіть самі: 1993 року Жилянській вулиці офіційно повернуто її історичну назву, але й досі навпроти Театру оперети висить анотаційна дошка на честь Б. Жаданівського!
Проблема меморіяльної дошки Максимільяну Волошину — поза оперетковим репертуаром. Річ у тім, що за правління Бандюковичів цей знак було встановлено на фасаді головного корпусу Національного педагогічного університету, на противагу встановленій раніше таблиці на честь Євгена Коновальця. Невже в цьому виші немає знавців елементарної математики? Адже “в цьому будинку”, спорудженому 1906 року, фізично не міг народитися Волошин (1877)!.. До того ж, як про це свого часу повідомляв Сергій Білокінь, майбутній російський поет і кримський маляр народився насправді на Тарасівській…

* * *
Попередній текст — то увертюра. Починаю виклад.
В один з останніх днів минулого року я розгорнув черговий атлас “Київ”, виданий моєю улюбленою “Картографією”. Передусім переглянув перелік нових вуличних назв. Адже протягом двох з половиною років (з другої половини 2015-го до кінця 2017-го) було перейменовано 163 одиниці. Одразу відкинув сім “мертвих”, без поштових адресувань (про це — згодом), тож насправді маємо 156 “діючих” одиниць.
З них на “традиційне” місто припало трохи понад 100, а на колишні села — півсотні. Дивує неадекватність старих і нових назв центральних вулиць Жулян та Бортничів. Аж ніяк не сумніваюся в тому, що дібрано гідних достойників сучасної України. Проте замінити ім’я “вождя світового пролетаріяту” мали б назви вселюдського рівня. Так само центральну магістраль Нової Дарниці — “імені Ілліча” не перейменовано на честь Михайла Старицького, який тут, у колишньому дачному раю, прожив свої останні роки і створив надзвичайно глибоку поезію “Як урочисто тут гуде сосновий бір”.
Виступаючи на круглому столі з проблем декомунізації столиці, проведеному 1998 року в Будинку вчителя Науковим товариством ім. М. Міхновського, я запропонував починати від Св. Софії. Спершу — ліквідувати совєтське назовництво в радіусі кілометра, потім — двох кілометрів і так далі. Тепер, з двадцятирічної відстані, констатую виконання двокілометрового рубежу. Далі — незрозуміла пауза. Адже столиця України вперто зберігає десяток вулиць імені Маркса та найближчих соратників Лєніна-Сталіна, включно з їхньою “Іскрою”, 18 проспектів імені генералів-маршалів генералісімуса Сталіна, включно з кривавим Жуковим, 11 вулиць імені провокаторів НКВД та керманичів червоних партизанів тощо. Разом — майже півсотні!
Дозволю собі маленький відступ з приводу міфічної Раїси Окіпної. Наш незрівнянний мистецтвознавець Микола Кагарлицький повідав мені цю особливу таємницю. Забажала ініціятивна група київської Опери встановити на своєму фасаді меморіяльну дошку цій “примадонні” (за сумісництвом — спільниці офіцера НКВД Івана Кудрі). Звернулися до відомчих архівів і з’ясували, що не працювала в театрі така співачка!
…Перша вулична декомунізація відбулася в листопаді 1941 року. По-перше, повернули історичні назви. Відтепер: Артема — Львівська, Борохова — Мала Васильківська, Володарського — Златоустівська, Воровського — Бульварно-Кудрявська, Ворошилова — Велика Підвальна, Горовиця — Велика Житомирська, Ґорького — Кузнечна, Двадцять П’ятого Жовтня — Інститутська, Енґельса — Лютера, Жертв Революції — Трьохсвятительська, Мельникова — Дорогожицька, Ратманського — Введенська, Свердлова — Прорізна, Ульянових — Лабораторна, Фрунзе — Кирилівська, Червоноармійська — Велика Васильківська, Чудновського — Терещенківська, Шолом Алейхема — Костянтинівська. По-друге, виконали реверанс у бік “німців-визволителів”. Відтак: Кірова — Тодта, Лібкнехта — Весселя, Люксембург — Німецька, Орджонікідзе — Бісмарка, Січневого Повстання — Шоберта, Хрещатик — Айхгорна, Чекістів — Ґотська. Три вулиці перейменовано в українському дусі (Толстого — Шевченка, Урицького — Залізняка, Чкалова — Антоновича), ще три дістали нейтральні назви (Комінтерна — Вокзальна, Леніна — Театральна, бульвар Шевченка — Ровенська)…
Вуличні найменування на честь всесоюзно роздмуханих (реальних та міфічних) “героїв ВОВ” уперше з’явилися лише 1953 року: солдат Матросов, підпільниця Громова, абстрактні “панфіловці”, ідеолог Щербаков. Удвічі більше — 1955 року: в центральній частині міста генерал Ватутін, письменник Гайдар, офіцер Гастелло, на окраїнах — підпільники Дубінін, Космодем’янська, Кошевий, Чайкіна, абстрактні “молодогвардійці”. Третій транш уповільнив цей процес: протягом 60-х років увічнено генерала Карбишева, чеського письменника Фучика та юного підпільника Котика.
Відомий феномен тоталітаризму — прижиттєві найменування. Ось які перегони влаштували комуністи в Києві.
Індустріальному інститутові присвоєно ім’я Павла Постишева — за 4 роки до розстрілу комуністичного керманича. Вул. ім. Владіміра Леніна найменовано за 5 років до смерті вождя. Стадіонові “Динамо” присвоєно ім’я Всеволода Балицького — за 5 років до розстрілу чільного енкаведиста. Інститутові народного господарства надано ім’я Євгенії Бош — за 5 років до смерті кривавої комуністки. Установі “військової культури” — Будинкові Червоної армії та Фльоти надано імя Йони Якіра — за 6 років до розстрілу кривавого командира.
Площу на честь Калініна названо за 11 років до смерті комуністичного керманича. Вулицю на честь живого генсека виконкому Комуністичного інтернаціоналу Георгія Димитрова найменовано за 11 років до його смерті. Вулицю на честь Лева Троцького найменовано за 15 років до вбивства колишнього вождя. Ім’ям Християна Раковського вулицю та Політехнічний інститут названо за 18 років до розстрілу комуністичного керманича.
Адміністративний район найменовано Сталінським за 27 років до смерті вождя. “Республіканський стадіон ім. Микити Хрущова” одержав це ім’я за 30 років до смерті комуністичного керманича. Адміністративний район найменовано Петровським за 34 роки до смерті колишнього “всеукраїнського старости” Григорія Петровського. Вулицю на честь Климента Ворошилова названо за 41 рік до смерті “червоного маршала”. Адміністративні райони імені Лазаря Кагановича та Вячеслава Молотова найменовано майже за 60 років до смерті Сталінових поплічників.
За часів СССР “іменних” підприємств та установ (фабрик, заводів, академічних інститутів, навчальних закладів, мистецьких організацій, культурних установ, лікарень, стадіонів, мостів, трамвайних парків тощо) було в Києві близько 120. Партійно-профспілкові функціонери “освячували” 23% установ, Ленін і Сталін — 9%, пролетарські ватажки — 8%, військові керманичі — 17%, вчені та інженери — 18%, митці і письменники — 15%, діячі досовєтської доби — 13%.
Деякі підприємства сталінської епохи мали довжелезні назви, подібні до вигадливих математичних формул. Наприклад, повну назву Державного заводу сільськогосподарських машин “Червоний Плугатар” ім. 10-річчя 45-ї Волинської дивізії — використали колись під час гри-вікторини старшокласників святошинських шкіл. Тоді було проведено бліц-конкурс володарів феноменальної пам’яті. Ведучий повторив наведену назву двічі й запропонував охочим відтворити її зі сцени. З чотирьох юнаків впорався лише один.
Одним з яскравих прикладів совєтського ідеологічного кліше другої половини ХХ сторіччя стала назва “Дружба Народів”. Її мали: колишня дарницька вулиця імені 3-го Інтернаціоналу завдовжки 4 км (1955), парк з “фестивальною алеєю” — понад Наводницьким (на місці майбутнього парку імені Вучетича; проект 1957 року), колишня звіринецька Автострада завдовжки 4 км (1959), парк в урочищі Чорторий площею 225 гектарів (1972), фонтан на Хрещатику з 1500-ма цівками води (1981), майдан у житловому районі Оболонь (1984), станція метрополітену (1992).

* * *
Буквально до останнього часу директори, начебто вже й не червоні, ігнорували декомунізаційні пропозиції, не санкціоновані “нагорі”. Наприклад, місцевий осередок Національної спілки краєзнавців звернувся до директора серійного заводу “Антонов” М. Подгребельного з пропозицією демонтажу пам’ятника Лєнінові біля заводської прохідної: “Натомість цьому скверу, на нашу думку, пасуватимуть погруддя визначних керівників вашого славетного підприємства (наприклад, Шелеста, Степанченка)”. За вказаною зворотною адресою відповіді чекали п’ять років. Не дочекалися навіть формальної відписки. Швидко відреагували на президентський закон і на місці колишнього вождя встановили розкішний квітковий вазон.
Подібно вчинило й Управління “Південно-Західної залізниці”. Ані реакції, ані відписки не мало моє особисте звернення (вересень 2014 року): “Необхідність перейменування окремих станцій Київського залізничного вузла відчувалася давно. За нинішніх політичних умов вона стала нагальною. Насамперед потребує заміни одіозне ім’я залізничної станції, історична назва якої — Київ-2. Як відомо, 1947 року, коли Україною правив московський намісник Каганович, цю станцію було перейменовано на Київ-Московський. Вона лежить в історичній місцевості Деміївка. Тож цілком логічним видається надання цій залізничній станції рідної назви — Деміївка (за аналогією зі станцією Дарниця). Необхідно також повернути історичну назву — Виґурівщина — станції Київ-Дніпровський, якої її було волюнтаристично позбавлено 1972 року. Дарниця, Виґурівщина, Деміївка — це старовинні місцеві топоніми, гідні збереження й увічнення в назвах залізничних станцій столиці України”. Аж через три роки випадково, у випуску новин по радіо, почув про часткове втілення моєї пропозиції.
Проте інші звернення, що спираються на елементарний здоровий глузд, не підтримано. Зокрема клопотання місцевого осередку Національної спілки краєзнавців про відновлення історичної назви Київського лісництва, а саме — Берковецьке лісництво: “Ця старовинна назва, по-перше, працюватиме на солідний імідж згаданої установи і, по-друге, краще орієнтуватиме туристів: адже контора цього лісництва міститься в селищі Берковець, а всі 12 столичних лісництв є територіально київськими”. Генеральний директор комунального об’єднання “Київзеленбуд”
М. Назаренко відповів, що вже виготовлено нову паспортну документацію, а на її перероб­лення немає грошей.
Стосовно ж перейменування парку “Совки”, що прилягає до Жмеринської вулиці, то відповідь взагалі не надійшла. До 1975 року цей гай входив до володінь радгоспу “Совки”, і тимчасова (робоча) назва закріпилася за старовинним урочищем. Як відомо, 1999 року земельні угіддя радгоспу “Совки” приєднано до агрофірми “Пуща-Водиця”, і підстава для теперішньої дивної назви геть зникла. Краєзнавці запропонували уніфікувати реєстр “Зеленбуду-2” з історичною топонімією і надалі йменувати цей парк “Урочищем Скарбовий Ліс”.
Ще за каденції Л. Черновецького святошинські краєзнавці клопотали про відновлення історичних назв Брест-Литовського проспекту, Романівського шляху, Старо-Житомирської дороги; про перейменування вулиць Живописної — на Миколи Харіто (композитора поч. ХХ ст., автора популярного романсу “Хризантеми”, який деякий час мешкав у районі сучасної автостанції “Дачна”), “обрубка” Львівської вулиці, біля ставу — на Похилевича (класика історичного краєзнавства ХІХ ст. Родинний хутір Лаврентія Похилевича — Похилів лежав неподалік), Депутатської — на Маноцкова (легендарного конструктора першого в світі махольота. Олександр Маноцков працював начальником групи проектування планерів у КБ О. К. Антонова, жив в Авіамістечку. Трагічно загинув у Святошині, тут його і поховано), Комісара Рикова — на Олеся Бердника (письменника-фантаста, правозахисника, який, мешкаючи 1974 р. на Микільській Борщагівці, склав проект Духовних Об’єднаних націй. Це перейменування мало би подвійну символіку: по-перше — перетин з “театральною” вулицею Г. Юри, адже замолоду Бердник був актором київського театру, по-друге — перетин з “космічною” вулицею, оскільки дія найрезонанснішого роману письменника розгортається у космосі), Старокиївську — на Володимира Щербини (багаторічного керівника Комісії історії Києва ВУАН, першого дослідника історії Шулявки. Це варто зробити через те, що шулявська вулиця не може носити ім’я Старого Міста, або ж Старого Києва, віддаленого від неї трьома кілометрами), Пугачова — на Януша Корчака (польського лікаря, педагога-вихователя сиріт і геніального письменника світової слави. Одну з книжок він створював у Києві під час Першої світової війни, працюючи у шпиталі. Влітку 2012 р. виповниться 70 років з часу загибелі Я. Корчака в нацистському концтаборі. Це перейменування було би вельми символічним, оскільки на вказаній вулиці 1945 року перебували діти, врятовані з кількох таборів смерті).
Мій давній приятель був присутній на засіданні Комісії з найменувань, коли там розглядали — й одну за одною відхиляли — ці пропозиції. Переповідаючи хід обговорення, він назвав його балаганом. А як інакше характеризувати безглузді репліки на кшталт: Брест-Литовський уже є (відрізочок Житомирського шосе біля Катеринівки); “шлях” чи “дорога” не може бути в межах міста; Харіто (грецьке прі­звище) — це не благозвучно; ми не знаємо, хто такий цей Маноцков, та й депутати ще не перевелися; невідповідність Старокиївської за­уважували ще в минулому сторіччі; Корчак жив не на Лук’янівці, а на Володимирській…
Утім, найбільшого ляпаса київській громаді ця комісія (чи хтось поза її спиною) дала у звязку з клопотанням про перейменування таких вулиць:
1. Імені сталінського поплічника Щербакова — на проспект Ігора Сікорського, який 100 років тому (влітку 1911 р.) здіймався в небо з льотних майданчиків, що лежали саме в районі цієї магістралі. Восени 2012 р. виповниться 40 років з дня смерті авіаконструктора світової слави;
2. Блюхера — на Валерія Марченка (ця вулиця саме навпроти будинку, де мешкав відомий правозахисник).
“Не варто перейменовувати Танкову вулицю, оскільки ця назва є історичною і потребує збереження. Саме цим шляхом регулярно сунула броньована техніка (на танковий полігон, у бік Синього озера) у 30-ті—40-ві роки минулого сторіччя. Крім того, невдала спроба найменування цього маловідомого узвозу “вулицею Сікорського” — це відвертий глум над пам’яттю славетного киянина”, — йшлося в листі, підписаному головою Національної спілки краєзнавців України П. Троньком.
Усі пропозиції стосовно 11-ти згаданих столичних вулиць мали розглядати одночасно. Але… про Сікорського “забули”! Я поважаю американську націю. Проте у відповідь на їхні вимоги прописати нове Посольство США “на вулиці Сікорського” потрібно було ввічливо й аргументовано відмовити.

* * *
Мене виховали неправильно, — я не люб­лю футбол. Після того, що вчинили невдовзі після останньої революції “динамовці” (колишні енкаведешники-каґебешники? Але в тому відомстві колишніх не буває), ніколи вже не полюблю.
Вуличний обшир навпроти корпусу гуманітарних інститутів Академії наук, де точилися криваві сутички, було позначено композиціями з шин, державних прапорів і квітів. Ланцюжок таких імпровізованих пам’ятних знаків підходив до паркового пагорбу, що супроводжує далі вулицю Грушевського. Кращого місця для меморіялу пам’яті героїв Революції гідності, ніж оце підніжжя пагорбу, годі було шукати.
Першими це збагнули оті самі ветерани-“динамовці”. Ще не розвіявся дим від барикад, а вже хутко-хутко (вночі?) вони перенесли сюди із задвірків свого стадіону “священні атрибути”: пам’ятний знак хрестоматійному “матчу смерті” та не дуже вдалий пам’ятник В. Лобановському. Попри поспішність, монтажні роботи виконано якісно, навіть обладнано нічне підсвічування… І наплювати (і тим, хто погоджував нове місце, і тим, хто платив чималі гроші) на істину, встановлену науковцями нашого сторіччя, про повну “туфтовість” легенди про футбольний матч 1942 року!
Ім’я прославленого тренера носить відтепер найбільша київська вулиця. У згаданій Комісії з найменувань давно точилися дебати, як перейменувати той Червонозоряний. Найкращий — втрачений — шанс містило співуче ім’я Володимира Івасюка: тут вам і соборна Україна, і символічне перетинання мальовничих гір…
Отож колишніх не буває?
Щодо тексту на камені про наміри встановити пам’ятник Вінграновському, — його краще прибрати. Логічне місце “кіношному” Вінграновському — в садибі Кіностудії, поруч із Довженком та Параджановим. А замість Григорія Івановича має бути, скaжімо, монумент Сергієві Нігояну.

* * *
На тому науковому форумі, про який згадую на початку, я запропонував розмежувати різні завдання для двох окремих комісій. Комісія з найменувань творчо і прискіпливо має вирішувати долю пропозицій, що надходять. Комісія з пам’ятних знаків у суто формальному режимі має відстежувати відповідність наданих еcкізів і текстів офіційним вимогам.
Утім, практика останнього десятиріччя свідчить про кепський стан у царині пропам’ятних об’єктів.
1992 року, з нагоди 100-річчя київського трамваю, в нижній частині Володимирського узвозу було встановлено відповідний знак — пречудовий як скульптурний твір, як архітектурно-просторовий об’єкт. Головне, він точно локалізував місце колишньої трамвайної колії… Нещодавно, втративши надію на закінчення реконструкції району Поштової площі, керівництво “Пастрансу” вкопало цей витвір біля входу до своєї управи. Маємо: локалізація — брехлива, архітектурний простір — знищено, краєзнавчий потенціял — нівельовано. А де ж принципова позиція Комісії КМДА?
Пам’ятники діячам, встановлені в ямах, — новітній винахід… Не знати чий. Бачив два: Петку Воєводі на вул. Федорова та Шандору Петефі на Бульварно-Кудрявській… Є ще такий нонсенс, як пам’ятник на схилі (перед фасадом Природничого музею). Але ж Борис Патон народився у професорському будинку Політехнічного інституту, біля якого, за тодішніми законами СССР, мусить стояти бюст президента нашої Академії наук.
Була б моя воля, вчинив геть по-революційному з художніми об’єктами Центрального парку. Бюстові Глінки місце перед входом до Інституту музики, а не біля естради для джазових гастролерів. Скульптурі Заньковецької, часто затуленої кабінками продавців кави, було б затишніше біля входу до власного музею.
У рік 150-річного ювілею Бориса Грінченка меморіяльна таблиця на Гоголівській опинилася на фасаді новітного бізнес-центру. Чому офіційна Комісія не зажадала переробити текст задля розуміння того, що лише “на цьому місці…”?

* * *
Але повернімося до результатів хвацького виконання закону про вуличну декомунізацію.
Ой, скажіть же, добрі люди, чи були членами КПСС Суворов і Кутузов? Порядок дій мав бути такий: спершу виконуємо президентський закон, а по тому, обтерши спітніле чоло, вишукуємо прихованих антиукраїнців… Хай йому грець, тому Суворову, ніяк із Києвом не пов’язаному. На противагу йому печерська вулиця Кутузова нагадувала про київський період життя військового діяча саме на Печерську.
Вчинили навпаки. Вичистили зі столичної мапи царських фельдмаршалів — і дбайливо залишили площу імені московської Красної Прєсні, вулицю імені військово-морського наркома Подвойського, площу імені совєтської “Вєлікой отєчествєнной”! Вулиці імені ленінсько-сталінських соратників Курнатовського та Кржижановського теж не чіпали. Незрозумілою є київська доля ленінської гвардії: Луначарський, Шліхтер — погані й вулиці перейменовано, а Кржижановський, Семашко — гідні й вулиці не перейменовано.
Схоже на те, що задля статистичної звітності “декомунізовано” Перспективну вулицю (зі справді гарною перспективою з печерських валів), Січневий провулок (з двома будинками, які варто було “переписати” на вулицю Мазепи) та проспект Возз’єднання з аж ніяк не комуністичним сенсом у назві.
Унаслідок бурхливої діяльності, а чи вправному гібридному шкідництву маємо тепер маленьку клумбу імені геніяльного Пантелеймона Куліша та два крихітні окремі провулки з єдиною назвою “вул. Шевельова”. Якщо згадати, що в попередні роки постали завулки імені славетних педагогів Софії Русової та Григорія Ващенка — без жодної школи чи дошкільного закладу, то бачимо картину безрадісну.
Її доповнюють сім “мертвих”, без поштових адресувань новоспечених “одиниць”. Щойно я згадав про наругу над пам’яттю П. Куліша. В подібний спосіб “виконано план” з допомогою проїздів в Октябрському селищі (колишньої “вул. Леніна”) та в центрі міста (“пров. Ґорького”), а також колишньої Інтернаціональної площі. З перейменуванням інших площ — імені Дзержинського, Ленінградської та Московської — можна частково погодитися через те, що вони, як транспортні вузли, мають орієнтувальний сенс.
Мапу Києва очищено від імені сталінського академіка Шліхтера. Нова назва — Віфлеємська. Знайомий науковець, коли почув про цю пропозицію, вигукнув: “А чи зможуть пересічні кияни правильно її вимовляти?” Я зі свого боку зобов’язав би всіх причетних до найменувань купувати і вивчати картографічні видання (бо хто ж тепер ходить пішки?), щоб знати предмет власної діяльності… Припустимо, що не завжди чепурна промзона уздовж частини цієї самої Віфлеємської скоро зникне, — така-бо тепер загальна тенденція. Але ж уся ця вулиця має лише один забудований бік: іншим пролягає гамірна магістральна залізниця!

* * *
Брак комплексного, виваженого підходу до міського назовництва призвів до багатьох недоречностей і курйозів. Наприклад, у Голосієві щойно найменовано вулицю імені академіка Тронька, яка не має (й не матиме через особливий статус території) жодної забудови ані зліва, ані справа. Поруч пролягає безіменний і досі проїзд з величезними садибами урядової лікарні, Головної астрономічної обсерваторії, майбутньої дитячої лікарні.
Печерська вулиця Задніпровського — мертва, оскільки її будинки, як і раніше, пронумеровано за вулицею, від якої штучно “відрізано” вулицю Задніпровського. Вулиця Олеся Гончара впирається в урочище Гончарі.
“Легкість виняткова”, з якою нову вулицю в урочищі Пронівщина було названо Кадетським Гаєм, потягнула за собою інше глупство: щойно розпланований парк (релікт згаданого урочища — колишнього лісу) має назву Кадетського Гаю, — за кілька кілометрів від одноіменної історичної місцини (район Міністерства оборони).
Довжина деяких “одиниць” несумісна з їхнім статусом. Наприклад, Ромоданівська вулиця має довжину сто метрів, а Коломийський провулок — сімсот.
Видубицький монастир прописано за адресою “Видубицька, 40”. Інших садиб на цій вулиці немає! Щоправда, й вулиці немає. Куций заїзд із Набережного шосе — то залишок кілометрової вулиці, яку давно поглинув Ботанічний сад.
Чи знають про це все чепурні хлопчики й дівчатка з відповідного підрозділу КМДА, яким орудує Мирослав Бишанов? Не можуть не знати, адже компетентність — то найперша чеснота держслужбовця. Чи намагаються розчистити авгієві стайні? Аж ніяк. Які ж питання вони готують на розгляд Комісії з найменувань?
Якось на повному серйозі обговорювали варіянти назв неіснуючої вулиці, яку (колись) мають прокласти на місці дарницького болота. Балаган — він і є балаган. Ухвалили єдино правильне рішення: неіснуючу вулицю у твані найменувати на честь яскравого поета, культуролога, літературознавця, критика… До 110-річчя Євгена Маланюка. На іншому засіданні, теж дуже серйозному, добирали назву для неіснуючої станції метрополітену. За деякими припущеннями, вона лежатиме в районі хімфармзаводу. Проекту ще немає, термін будівництва не визначено! Одного разу столична комісія нахабно порушила існуючу міську межу і найменувала… обласну вулицю в Коцюбинському.

* * *
З вікон автобуса дві пенсіонерки старшого віку угледіли текст на рекламному щиті. На ньому — адресу:
— А вы знаете, кто такой Евген Сверстюк? Какой-то националист, критик какой-то. Зато постарался на ниве русофобии!.. И чем они отличаются от коммуняк? Те тоже пришли — и сразу стали переименовывать улицы и сносить памятники…
Тим, хто ухвалював рішення щодо увіч­нення світлої памяті Є. Сверстюка, можна закинути хіба те, що це зроблено менше ніж за десять років по відході Великого Українця. Тривалий час це було столичною нормою.
Нотуючи ці міркування, пресвідчився — і вельми здивувався — у відсутності вулиць з іменами чималого грона достойників київської історії: архітекторів Йогана-Ґотфріда Шеделя, Павла Альошина, інженерів Аманда Струве, Вікторина Боброва, Костянтина Калініна, політиків Миколи Міхновського, Євгена Онацького, літераторів Михайля Семенка, Євгена Плужника, художників Василя Седляра, Георгія Малакова, театральних діячів Віктора Добровольського, Стефана Турчака, Анатолія Солов’яненка, природознавців Івана Сікорського, Степана Рудницького, Якова Фіялкова.
Біля входу до Національної бібліотеки для дітей — портретна композиція від Гомера до Гайдара. Коли ж кияни матимуть вулиці Гомера, Шекспіра, Дікенза (це — для прикладу; можна залучити імена славетних європейських музикантів, митців)? А також: Болгарський узвіз, Віденський сквер, Вільнюський проспект, Паризький бульвар, Римську вулицю, Стамбульський провулок?
Тут таки мені можуть зауважити: де набрати “вільних” вулиць, адже у старій забудові їх майже не залишилося, а нові прокладають не так швидко. Насправді резерву для майбутніх увічнень — більше ніж здається на перший погляд.
По-перше, вічно розірвані вулиці: Куренівська, Львівська, Молдавська, Барбюса, колишня Горбачова, Плеханова, колишня Котовського, Сергія Лебедєва, провулок біля Деміївського мосту. “Промислова вулиця” довкола ТЕЦ-5 — то три відокремлені одиниці.
По-друге, вулиці по різні боки головних магістралей: Гарматна, Тростянецька, Червоноткацька, Попудренка, Героїв Севастополя, бульвар Ґавела, Харківське шосе, проспект Григоренка. Зауважу, що історична Гарматна — то її північна частина, історична Тростянецька пролягає біля Нової Дарниці, а Харківське шосе доречно залишити з південного боку залізниці. Мляві спроби чинити так були у першій половині 80-х років.
По-третє, вулиці, що різко повертають під прямим кутом: Ентузіястів, Трублаїні. Центральну магістраль Бортничів щойно перейменовано як одну одиницю, хоча фактично це різні вулиці.

* * *
“Перейменування — не шапка навиворіт, не фарс чи спекуляція. Перейменування — закономірне явище, пов’язане з соціяльно-політичними процесами, і нехай воно відбиває характерні риси Українського Відродження”. Такими словами Т. Сікачина закінчила свою статтю, опубліковану “Літературною Україною” ще наприкінці 1991 року. Йшлося в ній про конференцію “Відродження історичних назв міст і сіл та їх вулиць і площ”, скликану Спілкою краєзнавців, Українською ономастичною комісією та Фондом культури.
“Вирішення питань найменувань має сприяти відновленню історично сформованої топонімії Києва, відповідати принципам Міжнародної хартії охорони культурної спадщини”. Так вимагав третій пункт “Положення про порядок найменування… у Києві” 1992 року.
На “круглому столі” в Інституті історії я наголосив на необхідності рішучої топонімізації назв зупинок громадського транспорту! Обґрунтування: плекання самобутньої топонімічної палітри, а не тиражування дикунських “Ашанів”. Зокрема, я пропоную для Києва: “овочева фабрика” на Нивках — “Веселий Майдан” (загадкове урочище початку ХХ ст.); “Горбунова” (за назвою “мертвої”, без жодної садиби вулиці) на краю Дарниці — “Черепашки” (колишнє лісове урочище з ХІХ ст.); “школа” на вул. Зодчих (Окружній Дорозі) — “Тетерукова Долина” (назва колишнього сільського кутка з ХІХ ст.).
Прецікаві ретропропозиції бачимо, наприклад, на плані міста 1930 року: Щедрінська вулиця (Караваєві Дачі), Серебрянський провулок (Куренівка), Дюківський узвіз (Лук’янівка). Тут таки — марґінальна назва магістралі: Берест-Литовське шосе (вже не Берестейське, ще не Брест-Литовське).
Один з фрагментів цього плану — то є готова вікторина. Хто тепер упізнає місцину з такими вулицями: Батиївська, Пролетарська, Прозорівська, Бульйонська, Бочковського, Заливчого, Зарудного? Відповідь — т. зв. Нове Строєніє біля Миколаївського костелу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment