Білі ружі — ювілейній «Просвіті»…

У ювілейний рік “Просвіти” пропоную свої окремі нотатки кінця 80-х з історії створення осередків Товариства на наших теренах. Може, цікаво буде згадати не лише мені…

Автор

Любов ПРОЦЬ,
селище Дубляни, Львівщина

Відколи себе пам’ятаю, світлолиця дерев’яна хата наша потопала у барвистому квітковому морі: півонії, лілії, троянди чи, по-нашому, ружі… Квіти, надто – білі троянди, любили бабця Катерина, мама… Ми із Оленкою-сестрою також не були байдужі до цієї дивокраси: з ранньої весни гуртом сіяли-садили-пересаджували розмаїті насінинки-цибулинки. Та й чоловіків Процівського роду, які найбільше дружили з косою, вилами, граблями, квіти чарували не менше, ніж нас, бо не просто милували око — злагіднювали душу, знімали втому, втишували тривоги…
Гадаю, саме квіти налаштовували душу на особливий лад — умиротворення, спокою, лагоди… Біля них мило було посидіти з книжкою, помріяти, погомоніти… Здавалося, якийсь особливий дух витав і в самій хаті, де заглядали в душу й пахли їй “квіти” інші — духовні — книги. Читали від малого до великого.
Мама, Марія Михайлівна, український філолог, не раз жартувала: “Нема в тім нічого дивного: колись тут була читальня — сходилися поважні сільські ґазди читати, “політикувати”, поговорити про своє життя-буття…” Спричинив таку атмосферу в оселі мій дідусь Михайло — один із найактивніших дублянців-просвітян, що мав лише чотири “кляси” освіти за плечима, та був нам, трьом онукам, за наймудрішого і найавторитетнішого вихователя. І неспроста. Послухаймо місцевого історика-літописця Богдана Андрійовича Виханського. Варто навести розлогу цитату з його нещодавно перевиданої книги “Дубляни” (Дрогобич, ТРЕК-ЛТД, 2017), яка “проливає світло” не лише на прецікаву постать мого дідуся-філософа, а й на складну просвітянську працю у тодішніх суспільних обставинах: “Шовіністичний польський уряд робить все, щоб припинити діяльність “Просвіти”, організоване ним товариство “Стшельци” нападає на читальні, вибиває вікна, зриває і топче портрети Шевченка і Франка, зриває святкування національних свят. З другого боку, як у повітовій філії, так і на місцях у читальнях, верх починають брати соціалісти і сельробівці (легальний орган КПЗУ). Самбірську філію, очолювану з 1935 року адвокатом-соціалістом Іваном Рогуцьким, Централя “Просвіти” у Львові 23 червня 1937 року розпускає. Замість неї свідомі самбіряни на чолі з суддею Іваном Козбуром створюють Колегію Мужів Довір’я, яка пробує налагодити роботу. Молоді музиканти з Самбора, Володимир та Осип Пришляки, на велосипедах об’їжджають всі наші села, збирають читальняних хористів, проводять з ними репетиції, готують виступи до національних свят.
Повітова Колегія посилає своїх представників до сільських читалень, переобирає їхнє керівництво, яке пробує ще щось зробити. У 1937 році представник Колегії Володимир Татомир побував і в Дублянах. Погодилися працювати в таких екстремальних умовах: голова читальні — Михайло Проць (дідусь Любові Проць), він же віддав кімнату під неї; заступник голови — Василь Бережницький, секретар — Лука Юрків, скарбник — Андрій Гарасим, бібліотекар — Ілько Гарасим, господар — Михайло Лівач. Та довго працювати не вдалося, бо того ж року польський уряд розпустив товариство “Просвіта” у Львові…”
З того часу зберігаємо безцінну сімейну реліквію — печатку “Просвіти”.
Наприкінці 80-х, на зорі національного відродження, активною просвітянкою (згодом — одинадцятим головою Самбірської “Просвіти”) стаю і я, продовжуючи добру дідусеву справу і щиро закликаючи:
Наш час прийшов: у капілярах днів
Бунтує громом слово чорноброве!
Тож поки обрій нам не посмутнів —
До ліктя лікоть, молоді братове!
(Із посвяти “Самбірському Товариству ім. Володимира Кобільника”).
З тих пам’ятних днів збереглися мої окремі нотатки, за якими можна уявити весь огром діяльності славного відродженого Товариства…

25 жовтня 1988 року, вівторок
23 жовтня, у неділю, випровадила мене Алла Андріївна [голова Самбірської районної профспілки освітян] до Львова на конкурс читців поезії (я повин­на була читати власні вірші. Дочиталася, зразу скажу, до першого місця!). Їхала і думала, як неґречно “вкусила” мене вона тоді, у серпні, на пленарному засіданні учителів району, коли я виступила від імені “кобільників” з ідеєю створення осередку Товариства української мови. О, як тремтіли ноги і душа, поки йшла переповненим залом Будинку офіцерів, де ми засідали! Голова проясніла за трибуною уже після перших слів. Боже, яка тиша вдарила мені у вуха! (А до мене — звичні перешіптування колег…) Голос, що спочатку “хитався”, мов стебелина на вітрі, після перших слів зазвучав упевнено і чітко. Президія, бачила краєм ока, то опускала голови вниз, то переглядалася, то йорзала на кріслах. Ще б пак! Яка “крамола” лилася з уст моїх: українська мова упосліджена в рідній Україні, страшна русифікація, пора ставати в обороні материнського слова, поповнити лави Товариства української мови імені Тараса Шевченка! У Самборі вже діє такий осередок при Товаристві В. Кобільника, треба створювати їх у кожному селі, у кожній школі! Глибока пауза — і … шквал оплесків! На своє місце летіла на крилах, не бачачи нікого і нічого. Президія “опритомніла” — і “дула всіх її гармат” дружно втупилися у мене. Почалося, чого й чекали: обурення та звинувачення. Ледь я не “ворог народу”. Завідувач докоряв, що російську мову не треба зневажати, бо вона єднає народи, що варто мені її досконало вивчити… Алла Андріївна кипіла: “Люба Іванівна каже, що на сході не люблять української мови… Я теж зі сходу, з Полтавщини (!) Ні, ми любимо українську мову!”
Удруге, звичайно, мене до слова не допустили, хоч і дерла руку, тому довелося горлопанити з місця (і знову — у глибокій тиші): “За російську не переживайте так — не пропаде! Я, до речі, з “червоними” дипломами закінчила й українське, і російське відділення Дрогобицького педагогічного!” (Збрехала, прости Господи: відзнака — тільки за українську, але чого не ляпнеш, коли цинічно топлять!)
Після пленарного, боязко оглядаючись, чи не дивиться хто з “президії”, багато колег підходило, тиснуло руку, вітало… А мені так гірко було: жоден із них уголос не підтримав, коли мене “властьімущі” гуртом терзали… Мої “кобільники”-друзі нетерпляче вичікували надворі, бо ж — не педагоги, зась їм до “чесної компанії”, та з реакції тих, що виходили, все зрозуміли в одну мить, і щиро вітали з вдалим виступом. Ах, знали б вони, яка я насправді боягузка-трясогузка!..

27 жовтня 1988 року, четвер
Сьогодні у “темному куті” мене поінформували, що на шкільних закритих партійних зборах “згадував” мене “Іосіфовіч” (наш директор школи, непримиренний борець з Господом Богом). Його і далі пече мій виступ у Самборі. Присутній Петриця (секретар райкому партії) теж добре “погладив”: ліпше б ту енергію на користь школи віддала…
Ах, як дошкуляє їм наше Товариство! Воно стало тим камінцем, що заскочив у мешт бюрократу, і як його звідти не вишпортують — вперто не дається. А це вже починає дратувати.

30 жовтня 1988 року, неділя
Їздила в Борислав до Гнатюка. Сумно: мама Івана Федоровича хворіє… Зараз у них. Усе ж назад привезла “повну торбу” оптимізму і підтримки. Згадався Володимир Івасюк: “Крило стає крилом у леті!” А я люблю скиглити… Ганьба мені!

18 листопада 1988 року, п’ятниця
Вчора була розширена рада Товариства. Перша частина — звіт про виконану роботу і плани на майбутнє; частина друга — поетичні читання.
У неділю в Самборі організовували екологічний мітинг. Власті заборонили, але, про всяк випадок, нагнали купу міліції — і “своєї”, і зі Старого Самбора.
Ага! Про мій препоганий настрій із самого ранку: пропонувала двом нашим учителькам підписати заяву про надання українській мові статусу державної — відсахнулися, як від чуми. Отакі ми, чухраїнці… Як не позаздриш Прибалтиці!

21 листопада 1988 року, понеділок
Продовжую збирати підписи під заявою про надання українській мові статусу державної. “Зібрала” чимало гіркоти: коли пропонувала декому, то спершу підозріло дивилися на папір, потім — на мене… Страх. Коли вже його позбудемося?
Дочитувала “Людоловів” Зінаїди Тулуб. Пригадую одне порівняння з твору. Коли куля влучила Сагайдачному у руку, то видер її, “мов кліща”. Страх теж кліщем учепився за душу, а коли вирвемо?
Смішить напучування декого з дальшої рідні: “Важай’си! Не пхайся в політику!” Не знаю до пуття, що воно таке, але я ПИШУ, і неправда болить мені, і не можу не кричати про це. Словом, за всіма даними я таки “в політиці”. А як інакше?..

6 грудня 1988 року, вівторок
Про недільний вечір Олександра Олеся, який готувало Товариство. Якщо лаконічно: висока плата за всі “чорні” ночі й дні! То був мій маленький тріумф і наша велика перемога! Виступала зі словом про Олеся. Перед виходом, як ведеться, стояла за кулісами і тремтіла: щоб не “перемкнуло”, щоб не переплутала… Додав духу Йосип Йосипович (Кронжко, мій найвідданіший друг). Переодягнувся у вишиванку, лап по кишенях: “Йой! Забув! Слова забув…” Ми в регіт: треба було бачити його розпачене лице! А слова свої, знаю, давно вивчив напам’ять.
Першою на сцену виходжу я. Лунко вдарили оплески вже після Лесиного епіграфа:“Завжди терновий вінець буде кращий, ніж царська корона…” Далі — момент комедійний: закінчую говорити епіграф, а на сцену виходить жінка з букетом. Я настільки вже “з Олесем”, що не розумію, чого вона хоче з мене. Я ж промовляти маю! А Оксана Григорівна (це була вона, запрошена мною вчителька з Мостиського району) теж розгубилася. Потім розказувала: “Я простягаю Вам квіти, а Ви… не берете! Я ціпенію і з того всього бовкаю: — Добрий вечір! І Ви мені пошепки: — Добрий вечір… Я тоді ще раз: —Прошу! — і простягаю квіти. Ви взяли — а мені гора з плечей.
Вечір пройшов на славу! Як завжди, на сабантуй зібралися у Йосипа Йосиповича. Горимо ентузіазмом! Слава “кобільникам”! Слава “Просвіті”!

7 січня 1989 року, субота, Різдво
Благословенні будьте, прекрасні миті того високого піднесення, яке відчула сьогодні! Вертеп, який організувало наше Товариство, збудоражив увесь Самбір! Перше новорічно-різдвяне дійство відбулося біля пам’ятника Тарасові у парку. Ще не було видно вертепу — а коляда уже йшла попереду, обпікала високим чистим вогнем розхвильовану душу. Потім з’явилася велична процесія: Данило Галицький (Йосип Йосипович), Січовий Стрілець (Василь…), Степан Шагала, Іван Сайка, Володя Горницький… “Жид” збирав коляду на пам’ятники Сагайдачному в Кульчицях, Лесеві Курбасу у Самборі, інші шляхетні цілі… Від громового “Слава Україні!” ще й зараз проймає дрож…
Минулого четверга Славко (Ярослав Припін, перший голова Самбірського громадсько-культурного Товариства ім. В. Кобільника) вибіг за мною із запитанням, чи не поїду до Києва на з’їзд Товариства української мови 27—28-го. Хочу, звичайно!
Виступала на секційному з мови. “Наф­талінно-солодка” інспекторка представила мене як голову літературного товариства “Дністер”, а не як члена ради “Просвіти”, проте я говорила про все: далі — про мову, знов — про Товариство. Петро Іванович Белз із самісінького ранку розшукував мене: чи не кину пропозицію збирати кошти на пам’ятник Сагайдачному, а підписи — за державний статус української мови? Звичайно!
Глибоко вразило тоді інше: вже після виступу колега, що сиділа поперед мене, обернулася і: “Запитайте, чому уроки української мови у 9—10-х класах заміняють “тракторною справою”? Як то так? (не так їй болить така заміна, як свіжа копійка, яку може втратити. Заробітчанка!) Я їй: “От Ви і запитайте!” А вона: “Та Вам вже заодно!” Тобто: як будуть бити за сказане “до того”, то що вже Вам зробиться, якщо ще один раз ударять… Отакі ми.

7 лютого 1989 року, вівторок
Смакую недільними враженнями від вечора пам’яті Василя Симоненка. Мама: “Усе було дивовижно гарно і дуже зворушливо!” Правда. Сцену прикрасили з великим смаком: у центрі на стіні — килим, на ньому — прекрасний портрет Василя: молодий гарний Поет. Внизу — столик, накритий вишитим українським рушником, глечик з колоссям і двома білими гвоздиками. На сцені — накриті гуцульськими килимами лавки для хору та окремих учасників концерту. На ­авансцені —
столик із підсвічником. Три свічки. Виходить Йосип Йосипович весь у чорному і запалює їх, а потім читає “З щоденника”. Володимир Орестович Горницький, навпаки, — у вишитій сорочці і білому костюмі: “Контрастом до Йосипа маю бути!” — казав. Про сценарій і говорити нічого: супер!
…Подумати тільки: 28 літ — і таке глибочезне усвідомлення своєї причетності до долі України, рідного народу!
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено,
з якого так хотіли зробити “червоне”, про що розповідав на вечорі друг Василя зі Львова Богдан Горинь, появу якого на сцені зустріли шаленими оплесками.
Вчора зателефонувала до Петра Івановича Белза. Підняла слухавку його задихана дружина. “Чому такі захекані?” — питаю. Сміється: “Бігала — збирала враження про вчорашній вечір!” “І які вони?” — нетерпеливлюся. — “Прекрасні!”
Інакше і бути не могло!

12 лютого 1989 року, неділя
Пережила велике розчарування, безмірний жаль і безмежний гнів: Ростислав Братунь не пройшов у народні депутати — провалили, чорт би їх забрав, у другому турі виборів! Перемогли чинуші: ректор медінституту і директор заводу. Очікувано. Ех, слабенько ми народ просвіщали…

19 лютого 1989 року, неділя
У четвер їздила на раду Товариства. Славко розповідав про Установчу конференцію Товариства української мови імені Тараса Шевченка у Києві.
Львівська делегація була найчисельнішою. “Левенята” заздалегідь запаслися “допоміжними матеріалами”: табличками “Львів підтримує”, “Львів — проти”. “Львівські” ряди у Будинку кінематографа можна було розпізнати відразу: прикрашали їх емблеми граду Лева. На сцені — великий портрет Шевченка, девізом — його слова про “братолюбіє та єдиномисліє”.
Олесь Гончар звернувся словами Юліуса Фучека: “Люди!Будьмо пильні!” Сильно і натхненно виступав Іван Драч… Дуже часто, якщо залу щось не було до вподоби, скандували “Ганьба!” Добряче дісталося на горіхи Кравчуку, Єльченку… Станіслав Тельнюк став із Кравчуком на словесну прю, зал уже й не сідав, а підтримував стоячи. Виступ Мокренка мене теж шокував: “Яке право має СП виступати від імені народу?” Невіглас. У виступі Орлик жодного разу не прозвучало “народ”, “нація”, — казала — “населення”… Фе!
Представники Західної України прибули на конференцію у вишиванках, кияни, з інших теренів України — із жовто-голубими стрічками у волоссі (дівчата), тризубцями на грудях… Зі сходу благали: “Рятуйте нас!” Зал плакав, коли сивочолий дідусь із Запоріжжя вручав “кошовому” Товариства — Дмитрові Павличку — вузлик із землею з могили Івана Сірка. Приклякнувши, поцілувалися. Ніби зал поцілувався! У нашій делегації були і Богдан Горинь, й Ігор Калинець. Канадська студентка: “Дякуємо вам за те, що ви витримали!” Справді: як Народу вдалося вистояти? Тільки з Божою допомогою…

24 лютого 1989 року, п’ятниця
Взагалі-то вже субота, бо дзиґар відбив другу ночі.
Була в Бориславі в Івана Федоровича. Говорили про всяку всячину, яка мене, та “всячина”, так розхвилювала, що серед ночі хочу записати про неї, щоб не забути.
Гнатюка глибоко обурив лист академіків у “Літературній Україні” від 23 лютого. Організовує відповіді їм. Де були вони, премудрі, коли творилися такі безчинства з українською мовою і культурою? Тільки тепер спромоглися на голос? Чи не вони пхали до ями нас, а зараз галасують, великі патріоти?
Просив Товариство конче написати в “ЛУ”!
20 квітня 1989 року, четвер
Боюся затерти свіжість учорашніх вражень… Їздила зі Славком на окружні передвиборні збори у Дрогобич. Воювали за Романа Іваничука, та, на жаль, зазнали поразки… Насправді ж це була добре продумана “вистава”, у якій змушені були взяти участь. Киплю від обурення і витираю сльози злості.
Виступала як довірена особа Романа Іваничука. Недобра на себе, бо говорила залагідно, а тій банді (без лапок!) треба було слова-каміння жбурляти на голови!

9 листопада 1989 року, четвер
У неділю велично відкривали перенесений із привокзального парку у центр Самбора пам’ятник Тарасові Шевченку. Дуже прикро і мені, і Йосипові Йосиповичу, і всім друзям нашим, що не зміг бути Іван Федорович… А гостей наїхало! Ще й зараз мені здається, що це був прекрасний сон, і дуже не хотілося, щоб він закінчувався. Та ба!.. Усе на світі має початок і кінець. Пережовую приємні враження: так близько бачити Павличка, розмовляти з Романом Іваничуком, Святославом Максимчуком, Юрієм Огульчанським… А ще — сестри Байко, Григорій Васильович Дем’ян, Василь Кобець, хлопці з Товариства української мови і НРУ з Чернівців, Дрогобича, Трускавця, навіть шахтар з Донбасу, зі страйкового комітету… “Дударик” зі Львова, хор Товариства дебютував з “Боже великий, єдиний…”. Море людей, квіти, калина…
Була ведучою у парі з Йосипом Йосиповичем.
…Іван Федорович цікавився, як пройшли збори у Кружиках [рідному селі Йосипа Йосиповича], де створювали перший на Самбірщині осередок Товариства української мови. “Цікаво, — кажу. — Люди зійшлися. Сипалося багато запитань, на які учасники нашого культурного “вертепу” давали аргументовані відповіді. Особливо розвеселив Микола Іванович [Стеців, член ради Товариства]. Хтось із присутніх запитав його про руську православну церкву, а він у відповідь так щиро і наївно: “Я про неї мало знаю, бо вона мені не подобається!”
Регочемо. Розповідаю про ще одну, придуману Славком, “кумедію”.
Ото стояли вони собі удвох із Юрком [Юрій Хорт — член ради Товариства
ім. В.Кобільника] біля вікна і Славко мені пошепки:
— Ми з Юрком тільки що розправилися з мухою і дійшли висновку: створювати осередки по селах так, як це є зараз, — справа дуже марудна і довга. Є другий, ефективніший спосіб: налапаємо мух, їдемо по селах, у кожному селі прибиваємо синьо-жовтий прапор на сільраді, вбиваємо муху на очах сходу і кажемо: — Так буде з кожним, хто спробує виступати проти створення осередку Товариства української мови!
Насміялися і тоді, і з Гнатюком, який зронив, сміючись: “Я — радикал, а ви стаєте крайніми радикалами!”
…Леготом дихають у душу ті незабутні роки, по вінця наповнені подіями, іменами, враженнями… Львівська обласна рада першого демократичного скликання, депутатом якої обрали у 90-му, поїздки до Києва (пікетування Верховної Ради, поклін Василеві Стусу, Олексі Тихому і Юрію Литвину на Байковому…), масова й активна участь наших просвітян в обох Майданах… Уже нема на світі білому ні дідуся з бабусею, ні батьків, ні Івана Федоровича… Невпинна вода часу забрала з собою не десятки — сотні життів тих, кого знала, з ким працювали разом — натхненно, одержимо — на ниві українського просвітництва… Як і колись, біля нашої хати розкошують квіти, зваб­люючи золоті бджолині рої пахощами та різнобарв’ям. Поміж них — улюблені білі ружі — як велемовні свідки тих далеких незабутніх днів, коли “Просвіта” у моїх рідних Дублянах тільки-тільки зароджувалася…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment