Книга людської мудрості

Наталія Осипчук «Осінь. До запитання», м. Хмельницький (видавець Стасюк Л. С.).

Надія КИБИЧ

У часи національного піднесення, яким виявився 2014 рік, народ звертається до своїх національних витоків. З’являється багато культурно-мистецьких витворів, як і цей роман, який справді вартий уваги.
Головний персонаж роману — Назар — постане перед читачем, пройшовши всі кола комуністичного пекла, не втративши при цьому людської гідності. Авторка вдало вертає нас у його минуле. Хто він такий, Назар Ластівка?
Ластівка — це та птаха, що навесні завжди повертається до своєї стріхи (не міняє рідний край на заморське чужинське тепло). Назар — не таке уже й розповсюджене у вісімдесяті ім’я. Родовідні корені Назара такі ж, як і в сотень мешканців Західної України, де розгортається дія роману. Бабуся і дідусь Назара по батьковій лінії — гуцули, одвічні мешканці Карпат.
У часи Другої світової, коли народно-визвольні змагання сягнули небувалої висоти, бабуся Зоряна і дідусь Степан стали бійцями УПА. Бабуся воювала у сотні “Гомона”. (Онук її не застав живою, а знав із розповідей діда, що вона була травознаєм, лікувала травами). У них народився син Василь, який у подальшому став лікарем військового шпиталю. Та кадебістська машина не давала йому ні спокійно працювати, ні кар’єрно зростати через минуле його батьків.
Дід жив у Карпатах (у гірському селі) і лікував людей травами. Саме до діда Степана віддали батьки на виховання і загартування Назарія маленьким хлопчиком. І не помилилися: Назар навчився у діда, якими травами і як лікувати людей.
А ще дід розповів онукові про закони і таємниці гір, возив до Довбушевої церкви, розповідав про опришків. Як колишній повстанець, навчив онука безшумно ходити і швидко ховатися, що йому в студентські роки знадобилося.
З роками Назар підріс вступив до медінституту, щоб вивчитися на лікаря. У студентські роки проявився його поетичний талант і він потрапляє до студії обдарованої студентської молоді “Сузір’я”, яку веде професор Василенко. Це був час, коли всі співали “Червону руту” і говорили про Володимира Івасюка. Роман збудований на життєвому пласті 80-х років ХХ ст.,
коли після хрущовської відлиги почалися арешти й переслідування молоді “за національний ухил”.
У той страшний час кадебісти проникали в усі сфери людського життя під виглядом колег (як це показано в романі на прикладі псевдолікаря, наставника, професора Грищенка і, як червона чума, роз’їдала людські душі своїми брудними катівськими і залякувальними методами. Отут і вигульк­нула зловіща чорна тінь Грищенка у найкритичніші моменти хірурга, щоб скомпрометувати його.
Люди жили в страху, в невизначеності. Хіба про таке мріяли вояки УПА? Таке життя принесли нам наші “асвабадітєлі” від усього людського.
Але життя є життя, і молодість брала гору. Назар учився, кохав Софію — це його перша любов, по-дитячому щира й наївна.
Донька професора Василенка, Оля (друга його любов) помирає молодою. Будучи у слідчому ізоляторі, Назар усвідомив хід репресивної комуністичної машини. Його відрахували з інституту.
В Афганістані його життя не раз висіло на волосині. Врятував друг. Емігруючи з України, Назар не занепав духом, хоча туга за отчим краєм ятрила душу. Там проявилася його організаторські здібності і він видає альманах “Українці у світовому просторі”, живе в Німеччині у громадянському шлюбі з Габі, яка розуміє його і все йому пробачає, бо любить. Альманах оголосив конкурс, у якому перемогла Дарина, і він їде на зустріч із нею, залишивши вдома записку для Габі.
Роман прочитується на одному подиху. Правда, подих затримується від переживання, коли з Назаром трапляються критичні ситуації (у час війни в Афганістані, під час втечі від переслідувань у студентські роки).
Персонажів у романі мало, але всі вони несуть філософське навантаження.
Читаючи роман, немов гортаємо книгу людської мудрості. Так на прикладі однієї сім’ї Ластівок показано живучість, завдяки родині, історичної пам’яті. А поки жива історична пам’ять, ми будемо незнищенні як нація мудра, витривала, талановита, що має право на місце під сонцем.
Назар дожив до часів Незалежності і повернувся в Україну, на землю своїх батьків, де він виріс, змужнів, щоб знову прислужитися їй. Словесна канва роману, де “один пишемо, а десять в умі” — відповідає сучасному стилю — відтворити світ і місце людини в ньому, а ще її роль у покращенні цього світу, що залишили нам у спадок наші пращури.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment