Штельмах Валентина. Два життя — дві долі. — Київ, 2017. — 64 с.
Микола ТКАЧ,
письменник, етнолог, кандидат історичних наук, професор
Книга Валентини Штельмах “Два життя — дві долі” — своєрідне віддзеркалення долі українців, які тривалий час, не маючи власної держави, ставали паріями (за висловом Ів. Франка), рабами або в’язнями держав і народів, що їх неволили. Як сказано в анотації до книжки, це розповіді про двох жінок-українок: Лідію Кириченко (в дівоцтві) та Надію Леськів (у дівоцтві), які народилися 1924 року з різницею лише в один місяць і п’ять днів, у різних землях України, що перебували під різними окупаційними режимами — перша на Херсонщини, а друга — на Тернопіллі. Світоглядне спрямування їхніх родин, як і їх самих, було полярним. Батьки Лідії і вона сама щиро сповідували комуністичний світогляд і в його річищі бачили майбутнє рідного народу й рідної землі. Тому доволі “скоро стали представниками ідеологічного фронту нової влади, яка прийшла на українські землі”, а після більшовицького перевороту були активними організаторами й прибічниками впровадження комуністичних ідей у життя на теренах Радянської України. Очевидно, що, перебуваючи в полоні комуністичних ідей, вони не зауважували ні Голодомору 33-го, ні знищення української інтелектуальної еліти 1937 року. Ліда з початком німецько-совєцької війни, щиро захоплена більшовицькими агітками на кшталт “Родина-Мать зовет!”, записується добровольцем на фронт. Але швидко потрапляє в полон поблизу Харкова. І звідси починається її драматичний шлях на межі життя і смерті. Донька радянських чиновників, а отже, далека від існуючої більшовицької дійсності, Лідія обурювалася і не розуміла, чому багато її односельців, однокласників та знайомих батьків раптом перейшли на бік німецької влади. Мабуть, доти вона не бачила трагедії у тому, що багатьох її односельців і знайомих за чиїмось доносом чи й просто за планом “боротьби з класовим ворогом” виганяли з рідних осель просто на вулицю, інших відправляли в новостворені ГУЛАГи, до Півночі та Сибіру, багато хто, не чекаючи арешту, сам тікав на неозорі простори Московії.
Кілька років тому я завершив роботу над своїм родоводом. А я родом з Чернігівщини. Дослідження показало, що 36 родин мого роду в спорідненості до третього ступеня, тобто — до троюрідних, репресувала більшовицька влада. Двох братів мого діда по матері — розстріляно. Хтось загинув у таборах, хтось опинився в Білорусі, три родини викинули з рідних осель як куркулів. З розповіді матері знаю, що коли почалася війна, багато односельців відверто говорили, що не хочуть іти захищати того “носатого”, тобто Сталіна. Очевидно, і Лідині односельці сподівалися, що німецька окупаційна влада буде краща за більшовицьку. І багатьох з них можна було зрозуміти. Зрозуміти не значить виправдати. Але, на жаль чи на щастя, сподівання виявилися марними.
Батьки ж Надії, заможні господарі, щиро люблячі Україну, ніяк не вписувалися в комуністичну схему. І хоч, зазнаючи наругу та переслідування з боку польської окупаційної влади, батько відійшов із життя 1937-го, а мати — 1939 року, нова окупаційна влада за статки покійних батьків нарекла Надію та її сестру Ярославу “дітьми куркулів”. А це значило, що їм загрожувала депортація до Сибіру. І тому 16-річна Надія вступає до руху опору і темної травневої ночі 1942 року разом з побратимами дає урочисту клятву на вірність Україні і стає зв’язковою загонів УПА. А коли потрапила до рук НКВС, дотримала слова, пройшовши всі сталінські катівні.
Більшовицький суд засудив молоду дівчину до 10-ти років ув’язнення. Вона потрапила до Норильська, де стала учасницею відомого повстання. На щастя, у тому страшному кривавому побоїщі залишилася жива. І коли через десять років повернулася на рідне Тернопілля до містечка Борщів, доля зводить її з високодуховним і мужнім чоловіком, який не побоявся взяти Надію за дружину. Адже за нею і після відбуття покарання тривав постійний потаємний нагляд та періодичні виклики до відділу КДБ. Вона народжує двох синів. Їм як дітям політично неблагонадійної було непросто. І один із них нині відомий в Україні та за її межами хоровий диригент, керівник заслуженного народного ансамблю “Дарничанка” й народного хору “Княжа вольниця” с. Білогородка на Київщині, професор Київського національного університету культури і мистецтв, заслужений працівник культури, володар багатьох нагород і відзнак, член журі численних музичних фестивалів та конкурсів, член редакційної ради культурно-мистецького видання на честь своєї славетної землячки — “Соломія” — Петро Олександрович Андрійчук. Бог дарував йому оптимізм, творчу працелюбність та працездатність, мабуть, за трьох. Він ніде й ніколи не скаржиться на долю і я, працюючи з ним поряд ось уже 20 років, нічого не знав про долю його батьків і зокрема — матері.
Слід зауважити, що й населення Західної України (про що оповідаться у книзі) спочатку радо зустрічало нових “визволителів”, наївно сподіваючись на братню допомогу. Однак “більшовики почали на приєднаних українських землях планове знищення інтелектуального потенціалу української нації… нищення української культури, постійні утиски української мови, фізичне знищення українців, насильницьку русифікацію…”. І тут спадають на думку слова Лесі Українки, що хто кого визволить — у полон візьме. Як зазначає далі авторка книжки, “система тотальної брехні, антихристиянської моралі увірвалася в будні західноукраїнського люду. Сталінський сатанинський комуністичний лад усі життєві поняття перевернув догори ногами, усі благородні почуття й шляхетні прагнення знеславив, а все низьке й хамське зробив нормою поведінки. Людям не давали бути самими собою, мати свій погляд, підхід до життя. Сліпа сатанинська людиноненависницька державна машина кришила долі українців, як м’ясорубка. Достатньо було одного доносу про несхвальне ставлення до московської більшовицької влади, щоб приректи людину на страту чи тривале ув’язнення, яке часто після багатьох років страждань у катівнях НКВС закінчувалося смертю”. Словом, все те, що вже було апробовано й зроблено на східних та центральних українських землях трохи раніше.
Однак драматизм доль обох цих жінок майже ідентичний. З тою лише різницею, що перша зазнала неймовірних випробувань рабської виснажливої праці в Німеччині та катівнях нацистського Освенціму, а друга — в катівнях совєцького ГУЛАГу, де була й учасницею повстання в’язнів у Норильську. Однаковим і знаменним у їхніх долях є Господній промисел. Адже і та, і та кілька разів опинялися на межі смерті і якимось неймовірним дивом уникали її. Особливо характерний цей промисел Всевишнього для Лідії. Коли, згідно з розповіддю, охоронець в Освенцімі відсторонив її вже на порозі газової камери.
Авторка зазначає в анотації, що у земному житті шляхи цих стражденних і мужніх жінок ніколи не перетиналися. Але уявімо собі, що їхні долі раптом склалися по-іншому: Лідія не потрапила у полон і повернулася переможницею з війни, а Надія не потрапила до рук НКВС і продовжила боротьбу в лавах УПА. І тоді по війні Лідія, наснажена перемогою над німцями та одержима комуністичними ідеями, разом із загонами НКВС приїхала б на Західну Україну допомагати будувати “комуністичний рай” та боротися з “ненависним бандерівським підпіллям”. Запитаєте, а до чого це я веду? А до того, що ворог і нині діє за принципом “разделяй и властвуй”, що нас і нині ділять на східняків і західняків, націоналістів і комуняк, що саме на цих принципах Московія окупувала Крим і нав’язала нам бійню на сході, що нас закликають будувати демократичну державу, але не національну, мовляв “какая разніца”, бо вчорашні окупанти і досі не змирилися з існуванням української незалежної держави і за першої ж нагоди для одних із нас приготують Освенціми, а для інших — ГУЛАГи. Тож і доля у нас у всіх — одна, хоч світоглядами ми, можливо, й різнимося.
