Сповідь Маминій Вишні

Ярема ГОЯН,
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України

Закінчення. Поч. у ч. 22, 23, 24 за 2018 р.

І так само, як і мама, являється донечці Раїсі перед зором у сяйливому ореолі за найдальшими рядами великого концертного залу чи сільського клубу, коли вона людям у пісні виспівує душу, освячується-сповідається, водночас відчуває, що із-за куліс дивиться на неї Маруся Чурай. Ім’я славетної полтавки вперше почула від Анатолія Пашкевича, бо ніколи нічого не знала про створені Марусею Чурай пісні й дивовижну співачку-полтавку, хоча ще з дитинства любила співати і “В кінці греблі шумлять верби” і “Чого вода каламутна” та інші пісні, але й не здогадувалася, чиї вони. Згодом одержала й пісні про легендарну дівчину і співала як солістка Полтавської філармонії разом з ансамблем “Чураївна”, а істинну сутність Марусі Чурай відкрила поетеса Ліна Костенко:
“Ми з мамою, читаючи її роман у віршах, і плакали, і сміялися, і журилися, і раділи. Життя Марусі Чурай здалося нам таким же простим, земним, як і наше. Ми навіть побували у тому місці, на околиці Полтави, де вона народилась і де ми жили, бачили криницю, з якої Маруся Чурай брала воду. Багато що в її житті не відрізнялось від мого, від сотень полтавок. Але в коханні вона щастя не мала, тому й залишила нам сумні, невеселі, часом трагічні пісні…
Мамина молитва і пісні Марусі Чурай — ці святині, ці святі жінки завжди зі мною”.
А щодо того, яким повинен бути пісенний репертуар співачки, то її вирішив так, наприклад, провчити один компартійний чиновник, твердо заявивши, що вона не має права співати пісню “Синові” Василя Симоненка і Анатолія Пашкевича. Жінка здивувалась з такої заборони на пісню, в якій немає нічого такого злого, щоб її не можна було виносити на люди, адже Василь Симоненко, якби написав тільки вірш “Синові”, то він залишився б назавжди в людській пам’яті, а пісня вже облетіла всю планету. І почула у відповідь:
“А пам’ятаєте оці слова: “І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі…” Чому це наші солдати падають на чужому полі? Хіба вони загарбники?”
Заболіли серце і душа Раїси Кириченко, і вона крізь сльозу стражденно мовила, що пам’ятає, дуже добре пам’ятає, як багато солдатів, синів України, полягло в Європі, і ні один її дядько не повернувся з війни, невідомо де й поховані, і не самі вони туди пішли:
“Я їм зраджу, якщо не буду співати пісню “Синові”. Ця пісня повинна жити!”
І не вилучила Раїса Кириченко пісню “Виростеш ти, сину” зі свого репертуару ні тоді, коли співала сама, ні у щасливі сімнадцять років, співаючи разом із Черкаським народним хором, як берегла і пісенну перлину “Мамина вишня”, що полетіла в світ із її голосу.
І зринула зі сну-дитинства білою лебідкою у веселковому товаристві “Мамина вишня” Дмитра Луценка і Анатолія Пашкевича, мов заквітчана намистом у саду, і мама щаслива й сумна під щебет вишні проводжала сина за село, і разом зустрічали, коли він за веснами, що відпливали в голубу даль, вертався додому, і все здавалося синові, що мама-вишня поспішає стежиною в саду йому назустріч, і пісня любові з дитинства, як молитва, лунає і кличе до отчої хати, але вже не радує літо душу молоду, бо “плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду”.
Згорнула білі лебедині крила пам’яті й любові “Мамина вишня”, і враз у цій небесно-веселковій тиші, яка молитовно освітила нас, Анатолій Пашкевич рішучим поривом знімає свій концертний піджак особливого покрою, як для диригента-хормейстера, і таким же красивим рухом, як плином артистичної руки перед хором, горне мені на плечі й братньо обнімає. Думаю, що, мабуть, гаряче дорогому гостеві, хоча і в досить просторому кабінеті, бо в природі володіє літо, але чую слова:
“Носіть на здоров’я! Це вам на спомин моя пісня, яку ви любите співати!”
Сподіваюся, що це жарти в щасливу годину сонячного і гарячого полудня серед розпашілого літа, і в такій самій жартівливій тональності стараюся зняти з плечей піджак і зі щирою подякою повернути славному композиторові, творцеві хорів і їхньому головному хормейстеру. Але вчинити це мені не вдається, бо стиха лунає застережливе слово, що це подарунок од серця, а подарунки, як і пісні, виспівані душею, не повертають.
Підкорився я Анатолію Пашкевичу і стояв посеред залитого сонцем кабінету “Веселки” у його концертному піджаку, накинутому на плечі, і перед очима враз майнула татова рука перед хором села Залуччя над Черемошем у клубі, збудованому ще “Просвітою” Народному Домі, і чую, як розкрилено злітає в нелегкі повоєнні літа сильна духом нації “Верховино, світку ти наш!” Миколи Устияновича, побратима Маркіяна Шашкевича. А гість пригорнув до грудей сигнальні примірники книжки “Мамина вишня”, обняв по-братньому і попрямував до дверей з просвітянином Миколою Цимбалюком, такий же веселий, молодий, високий духом, як і годину тому заходив, тільки тепер уже лише в самій чудесній білій сорочці. Ми усією веселковою родиною проводжали дорогого Анатолія Пашкевича до освітленого сонцем парадного входу нашого дому і зеленого саду, як і його окрилену пісню. Пішов Лицар України у світ борнею творити її духовну мистецьку скарбницю…
Пам’ятно спливав і світився крізь роки цей день сокровенний, як красива татова постать хормейстера перед сільською самодіяльною капелою просвітян у святості співу, як мамина пісня і мамина вишня під вікном рідної хати. День веселковий ходив разом зі мною, а з шафи, тільки відчиню дверцята, гляне на мене концертний піджак Анатолія Пашкевича, як подарована пісня, й пролунає голос його лагідний, як вишневе цвітіння обніме ласкаво-душевно:
“Носіть на здоров’я! Це вам на спомин моя пісня, яку ви любите співати!”
Гортаю сторінки випущеної у світ свого часу книжки “Мамина вишня” (1994) і зупиняю погляд на оповіданні-новелі “Цвіт маминої вишні” — спомин Анатолія Пашкевича про поїздку автобусом у рідне село Баранівку відвідати хворого батька-інваліда. І в тяжких споминах про пережите сплинуло в уяві Анатолія Пашкевича видиво — базар серед села після війни, де відбувалося багато ніби театральних дійств з мізансценами, а серед них — епізод, який не можна забути, бо то найглибше вкарбувалися в пам’ять фронтовики:
“Сиділи безногі й безрукі, у гімнастерках, на грудях — бойові ордени і медалі, а біля них — пілотки, а в пілотці — мідяки… А далі стояли, налягаючи на милиці, оті, що могли щось продати: шинель, шапку… Одного разу піді­йшов я до чорнявого, як циган, молодого каліки, що тримав у єдиній руці шапку, й запитав:
— Дядечку, хто ж купить її у вас, літо ж тепер?
— От, — каже, — ти й купи, а коли вдарять морози, тоді й згадаєш дядечка.
— Було б за що, може, й купив би, — відповів я, зітхнувши.
Фронтовик уважно подивився на мене, всміхнувся лагідно і запитав:
— А як тебе звуть?
— Только, — кажу, а в нього, бачу сльози на очах, і ніби сам до себе стиха мовить: “І мій уже такий був би…”
— На, Только-бараболько, цю шапку і грій взимку вуха, — сказав раптом фронтовик і натягнув мені шапку на голову, — носи на здоров’я!
Щоразу, коли я брав цю шапку до рук, в очі впадала маленька, кругленька, діаметром з кулю акуратна латочка.
Спасибі вам, дядечку-фронтовик, за шапку, що зігрівала мені не тільки вуха, а й душу…”
Читав новелу і згадував трикутники-вісники від тата з того жахливого воєнного пекла, яке він з боями пройшов і, на божественне щастя, не згорів у ньому й не пропав, а вернувся додому. І ми з мамою вимолили і зустріли, і, щасливі, побачили його, і весело загорталися в пропалену місцями шинелю, і дивувалися-захоплювалися двома скрипками в рюкзаку, і тішилися предивними пахощами каніфолі в хаті, і чарувалися першою мелодією пісні, яка злинула зі струн скрипки, зіграна великими і ніжними татовими руками, і гордилися орденами і медалями, здобутими у битвах з ворогом, нагородами, що тепер, через роки, родинно тужать у шухляді і за татом, і братньо моляться за полеглими на фронті, і вимолюють мир.
Медалі вимолюють мир, як і всі брати і сестри — українці, мир, який мій тато видобув із тяжких боїв і приніс до хати, як скрипку, на якій грав чудово, і пісню, щоби вона привільно лунала. Та ворожий миру великодержавний, імперський всеросійський агресор-шовініст, як і триста років тому, показав свій істинний оскал — двадцять першого століття в соборну Україну ввірвалася з Москви війна на зброї так званих бойовиків. Ось і дала історія в нових часах відповідь компартійному чинуші на його тодішнє риторичне не так запитання, як політичне обвинувачення, що, мовляв, немає чого виспівувати, “якщо впадеш ти на чужому полі”, бо російські солдати не загарбники. І побачив тепер увесь світ политу кров’ю правду про загарбників, якими прийшли тепер на українську землю — в Крим і на Донбас — московські солдати… І до скалічених фронтовиків із новели Анатолія Пашкевича, яких ламало в мирну годину лихо і відправляло в небуття, додалися жертви українських воїнів розпаленої Москвою війни на Донбасі, щоб скорити воскреслу Україну, але зустріла звитяжну волю українців-лицарів. Синів України, витязів у боях, безпощадних до ворога, який переступив святу межу і вліз на заповітну віками отчу землю, і світлих душею українців-фронтовиків, сповнених глибинним морем святого милосердя, щоб однією рукою, самому бути зраненим і обездоленим, натягнути хлопчикові на голову шапку, в якій зашита дірочка від кулі, і промовити-побажати “Носи на здоров’я”, подарувати, щоби гріла і вуха, і душу… І я цієї тривожної хвилі в тяжких роздумах про розгорнуту Кремлем війну на сході України вибираю серед фронтових нагород тата і піднімаю одну медаль — “За відвагу”, одержану за визволення української землі, і вона могла би багато розповісти, а найбільше — про передані через віки мужність і відвагу українців, які стоять на відвойованих рубежах і визволять рідну землю, дійдуть до державних кордонів України.
Озивалося через роки мовлене серед соборного літа благовісне побажання Анатолія Пашкевича “Носіть за здоров’я!”, а до слів, святих, як і пісня, горнувся батьківський заповіт-моління фронтовика, якому війна забрала синочка, а він тепер на базарі оддавав останнє єдине добро — поранену шапку із зашитою дірочкою від кулі, дарував незнайомому хлопчикові, дарував од серця, і як батько, поклав на голову, і виповів рідно, як батько: “Носи на здоров’я!”. І це нагадування концертного піджака постійно жило в душі й чекало дня, щоб разом із піснями вийти на люди і продовжувати жити.
І такий день настав — свято після пережитих літ у моїй біографії. Зібралася родина, прийшли друзі і побратими-видавці з університетської молодості, завітали мої веселчани, яких я зустрічав на воротях, як казковий дід у червоних чоботях, і вручав веселково оздоблені й надруковані запрошення. Святкового вечора серед гостей я радий був бачити Володимира Семистягу, члена Головної Ради Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка. У мирні часи, коли не було війни, яку розв’язала путінська Росія на сході України, ми із “Веселки” їхали з книжками-подарунками дітям у Донецьк і в Луганськ, де Володимир очолював обласне об’єднання “Просвіти”, і в школах приймав нас разом з учителями і дітьми, як рідних.
— Та московська агресія на сході України завдала болючого удару просвітянським об’єднанням, — схвильовано виступав Володимир Семистяга перед делегатами
Х з’їзду ВУТ “Просвіта”. — Було заарештовано понад 20 просвітянських активістів, які зазнали тортур, знищено їхнє майно. Я, голова обласного об’єднання “Просвіта”, провів два місяці в казематах спецслужб так званої ЛНР. Московські бойовики розгромили українсько-канадський центр “Відродження” в Луганську з його 200-тисячною унікальною бібліотекою україністики та 30-тисячну бібліотеку обласного об’єднання. Знищено архіви, оргтехніку, наукові доробки з історії місцевого просвітянського руху, матеріали просвітянського журналу “Бахмутський шлях”.
Та активісти “Просвіти” не схилилися, розповідав нам Володимир Семистяга, створили нелегальну організацію “Луганці-Шевченківці”, які здійснюють боротьбу з ворогом, називав їхні імена, серед яких були і делегати з’їзду, про що ширше публікується в газеті “Слово Просвіти” (7—13 грудня 2017 р.).
Дорого нам, що понад 20 активістів луганської “Просвіти” стали бійцями спецбатальйону “Луганськ-І”. Після демобілізації Валентина Ткалича обрали членом Громадської ради при облуправлінні поліції. Віктор Зоря, який 2014 року зірвав прапор загарбників з будівлі міськради Красного Луча (нині Хрустальне) і виніс на собі державний український прапор, також відслужив три роки в батальйоні “Луганськ-І”. На жаль, у боях проти московських загарбників загинуло немало активістів і симпатиків “Просвіти” — серед них Народний Герой України Тимур Юлдашев, Олександр Пантелєєв, Геннадій Фоменко, Віктор Погорілий, Микола Решетняк… Вічна пам’ять і слава героям!
Слухав просвітянина Володимира Семистягу, який вийшов із полону, як і з любов’ю згаданий Анатолієм Пашкевичем фронтовик, що подарував йому, хлопчині, солдатську шапку із зашитою дірочкою від кулі. Глибоко в душі озвалася “Мамина вишня”, і луганському просвітянину Володимирові я з виспіваною любов’ю і пам’яттю про наші національні свята “Просвіти” і “Веселки” в Луганську передавав під овації всього залу концертний піджак Анатолія Пашкевича. Передавав і називав славного творця пісень, які полюбив народ і душею прийняла Україна, пісенним кошовим “Просвіти” з його величним хоралом честі українській мамі та її синам-лицарям у битвах за воскреслу національну державу на планеті — Соборну Україну. Братньою веселчанською родиною вручили реліквію славного композитора побратимові, обняли його зі словом любові і святого побажання, щоб концертна окраса з плеча Анатолія Пашкевича озивалася думою із села Шевченкового і безсмертною українською піснею, оживала-жила в музеї до 150-річчя славної “Просвіти” перед ясним зором людей.
Променіла з душ наших у родинному українському просвітянському колі пісня-молитва, пісня-сповідь, пісня-причастя — “Мамина вишня”, і ми в цій урочистості серед літа воскреслої Соборної України, складали правічній Маминій Вишні, як рідній Матері, божественну Сповідь!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment