У творця немає інструкцій

До 80-річчя Л. Танюка

Павло МОВЧАН

Як відомо, у творця немає інструкцій: він сам собі інструкція і канон. І його ми розпізнаємо з перших хвилин знайомства, бо він ні на кого не схожий, він уже (!) цікавий і звертає на себе увагу, хоча ще й не почули, а лишень побачили. Побачили і зрозуміли: особистість… До того ж ім’я не як у всіх: Іван, Василь, Степан, Микола… А він — Лесь!
Хто ж він? Цікавлюся у Віктора Зарецького, з яким заприязнився на літніх канікулах (бо був студентом Літінституту) у рідній Великій Вільшанці, де в щойно збудованому сільклубі він розмальовував “задник”…
— Режисер Танюк… Режисер театру…
Меткі, підсвічені терново очі Леся могли належати непересічній людині і, зрозуміло, режисерові, який, як мені здалося, міг бути сам собі театром, адже він фокусував на собі увагу своєю поставою, своїми жестами, своєю незалежністю, скупими рухами і, зрозуміло, голосом… Голос, як кажуть, не поставлений, а випрацюваний, вольовий для озвучування сенсів, смислів, до яких долучалася і іронія, і гумор, і пересмішкуватість…
Випали з пам’яті імена інших відвідувачів виставки живописних робіт Віктора Зарецького в “домашній” галереї по
вул. Рєпіна, а позосталося лише трійко: Лесь Танюк, Іван Дзюба і Алла Горська — дружина Віктора Зарецького, який виявився моїм земляком — з Василькова…
І позосталися в пам’яті окремі слова, вперше мною почуті: “кетеем”, “скабізми” і “заплінтусники”… Вони не потребують розшифровок… Веселий, дотепний, жвавий, рухливий, як ртуть, і домінантний у товаристві, що вказувало на природне лідерство… Тому і режисер!
Це вже згодом, коли наші шляхи перетнулися в Москві, де Лесь Танюк знайшов собі притулок у Центральному дитячому театрі, той театр став і його помешканням, де йому не дозволяли навіть загріти окропу кип’ятильником… я зрозумів, що театр — це його стихія… І вже тоді збагнув, яка це постать, яку витіснили, вичавили з мистецького життя України…
А згодом там же в театрі познайомився з його синьоокою тихенькою, шляхетною мамою і з магнетичної вроди і глибокого розуму Неллі Корнієнко — дружиною Леся Танюка… Можна лише уявити, яке то було життя в приміщенні театру в самому центрі Москви на Театральній площі, де до найближчої їдальні потрібно було йти не менше п’ятнадцять хвилин… Але побут для нього був на другому плані. Головне — творчість… Головне — реалізація його задумів… І вже тоді Лесь писав, перекладав, читав, студіював, малював… Працював із театральною трупою… Його любили, його обожнювали, ним захоплювалися… Серед його прихильниць була якась мастита дама… здається, звалася Артищенко Валентина, котра приносила йому на вечерю канапки з ковбасою і сиром, якими він ділився зі своїми візитерами… Він був наділений об’ємною пам’яттю і тому знав неймовірно багато. Задовго до комп’ютерної доби з її пошуковою системою Лесь Танюк “виймав” з пам’яті море інформації, яка стосувалася різних подій, різних персон, різних жанрів і різних історичних часів і героїв. І все це “підперчувалося” особливим танюківським гумором… Особливо мені подобався “Інтернаціонал” у виконанні Танюка: “Шме… шме… шме… ми шмело в бой пойдьом…” Пам’ять його була не фрагментарною, епізодичною, а системно-хронологічною… І він її, пам’ять, не напружував, а постійно тренував, збагачував, вдаючись до різних вправ і методів… Якось мені випало разом із ним відпочивати в Криму в санаторії “Чорноморський”. Рано-вранці запливши назустріч сонцю, я побачив Леся, який плив на спині і щось собі бубонів під ніс… Порівнявшись з ним, привітався і запитав: “Поезія?” На що Лесь відповів: “Хронологія… Прокручую в пам’яті назад рік за роком… Ось тепер я вже в 1971 році…” І намагаючись відтворити всю послідовність подій за весь рік, починаючи з 1 січня…. Фантастична річ! Мої життєві події позлипалися, позросталися, перемішалися, приросли одна до одної, а в Танюка все розташовувалось лінійно по горизонталі день за днем… Що там Пруст з його втраченим часом?!
Тому не був подивований, коли Л. Танюк почав реалізовувати грандіозний проект: видання в 60 томах власних творів, починаючи, ясна річ, зі своїх ще інститутських щоденників…
Пригадується, що в цій ранковій розмові Лесь аргументував необхідність перегортання “книги життя” назад.
— Якщо ти будеш це робити, ти тренуватимеш не лише пам’ять, а й витіснятимеш зі свідомості “сміття”, тобто брудну інформацію, ці фальшиві згустки брехні і бруду… Таким чином ти будеш очищати свою інформаційну систему від мертвих стереотипів…
Скажу відверто: цього мені зробити не вдалося… Проте, як на мене, досвід роботи з пам’яттю Леся Танюка — унікальний…
2006 року в Комітеті культури ВР України по вул. Банковій, у його великому кабінеті, я як його перший заступник сказав, прочитавши його шостий том:
— Лесь! Колись новітню історію України вивчатимуть за твоїми творами… Адже там стільки свідчень, стільки фактів, стільки аргументації, що складається панорамне бачення духовного, політичного, соціального життя України.
На що він з доброю усмішкою відказав, що для цього йому потрібно прожити хоча б сто років…
Я і подосі зберігаю стійке враження, що Лесь десь поряд, що він на своїй верхотурі по вул. Старонаводницькій, 8-а, своїм гострим розумом розтинає новочасні політичні вузли, що його мандрівка в часі ще триває і він десь доходить до якого-небудь 53 року, що це плавання без обріїв і берегів у позачассі дає йому можливість зосередитись на головному, що і складає сутність людського життя: рухатися від одного пункту до другого за дороговказом душі і серця, компасна стрілка яких завжди зорієнтована на надпотужний магніт його покоління: на Україну, на її культуру, на її історичну правду, на її мову, на її духовну велич, на її майбуття…
Якщо людина спроможна змінювати себе і надовколишній світ силою своєї думки, то позбутися негативних впливів можна лише одним способом: наверненням до правди, до правди факту, до правди помислів і відповідних вчинків. В інформаційну добу правдива інформація формує нове середовище, а відтак нову особистість. Це добре усвідомлював Лесь Танюк, так само, як і те, що цілеспрямований брудний інформаційний селевий потік деформує людську психіку і спричиняється до незворотних суспільних деформацій… Тому його заклик: “до джерел!”, до першовитоків, до добра, до істини, до серцевинної сутності людини залишається і залишатиметься актуальним завжди…

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment