Валентина Красник родом із села Сираї на Чернігівщині. Після факультету журналістики Поліграфічного інституту ім. Івана Федорова працювала у видавництвах, зокрема в “Молоді”, де у 1980-х роках зібралася блискуча компанія поетів-редакторів: Любов Голота, Василь Герасим’юк, Ігор Римарук, Іван Малкович. У подібному зірковому оточенні легко загубитися. Чи навпаки — піддатися спокусі й опинитися в “обоймі”. Валентина ж зуміла зберегти власний голос. Друкувалася в знаменитому альманасі “Вітрила”, в журналах “Ранок” і “Дніпро”, газетах “Молода гвардія”, “Голос України”. Не скористалася нагодою видати власну книжку віршів, хоч за тих часів і тих обставин це не було проблемою. Здається, їй завжди був ближчий старовинний — усний, живий — спосіб віршування. Вона любить виступати перед скромною аудиторією школярів чи пенсіонерів, де співає під гітару пісні на свої тексти. Останніми роками, набравши номер її мобільного телефону, ви часто натрапите на Валентину не в Києві, а в Сираях, на батьківському обійсті, де вона копає картоплю чи маринує опеньки. А вірші залишаються для Валентини так само природною справою, як восени топити грубку чи збирати гриби в сираївських березових гаях.
Віталій ЖЕЖЕРА
Диптих оновлення
І
В торішньому місті шукаю торішні слова,
Що в літі минулім я так безтурботно губила.
Сьогоднішня думка натягнута, мов тятива;
Їй конче слова ті потрібні, мов стріли.
Я їх розміняла на світські розмови нудні,
На дотеп дешевий в догоду хмільним ерудитам.
Слова розлетілись, мов листя осіннє, по світу,
Тепер розгрібай і шукай ті потрібні, одні.
ІІ
Крізь листя торішнє нова проростає трава…
Оновлюйся, земле, і квітни під теплим
промінням.
На те і жнива, щоб нові проростали жита,
На те і прозріння, щоб в нас прокидалось сумління.
Крізь листя торішнє нова проростає трава…
На вітті дерев набубнявіли бруньки зухвало.
Сьогоднішній думці сьогоднішні треба слова,
Нове пробивається там, де торішнє відпало.
Зимова елегія
Прийшов зі снігом, з ним же і пішов
У ту весну, що нас не дочекалась.
Потоком сірим білий сніг зійшов,
Щоб я твоїх слідів не дошукалась,
Щоб не гукала днів отих і снів,
Що закрутили серце в круговерті.
Та білий сад, як білий-білий сніг,
Мене вертає в спомини потерті.
У тих снігах, в морозяному дні
Примерзла пам’ять — танути не хоче,
Що хоч бери й шукай твої сліди
В цій білині, що на гілках тріпоче.
***
Коли мені скрутно,
І нінащо випити кави,
Коли я бреду навмання
О вечірній порі
І вітер навпроти
І вечір похмурий, сльотавий,
Похнюпились навіть
Блискучі міські ліхтарі,
Не квапся шукати
Для серця якоїсь забави,
Ще більше — не квапся
У ситих просить співчуття,
Забава — лукава,
Залишиться присмак гіркавий,
А ситі не годні тебе зрозуміть до пуття.
Не варто лякатись в житті тимчасової скрути,
Це майже те саме, що взимку страшних завірюх.
Знайди в собі сили безрадісні дні перебути,
Вони неодмінно, завжди, загартовують дух.
Ця скрута мине, і прибуде приємність за нею,
Утіш себе тим, що комусь в цьому світі ще гірш.
Це ще не біда, як нема ні гроша за душею.
Страшніш набагато,
Коли в ній святого нема ні на гріш.
Моїй коханій дітлашні
Дитяточка мої — медово-полинові,
Народжені з любові і сльози.
Дитяточка мої — життя мого обнова,
Яку кладу на вічні терези
Моїх набутків — праведних і грішних.
Моїх шукань — нікчемних і величних.
І проступає істина проста:
Найважливіше, що змогла зробити,
Це вас на світ цей білий спородити,
А решта — це марнотна суєта.
***
Немов незрячий, що даремно
Благає в Господа прозріння,
Жива душа нестямно, ревно
І сліпо прагне розуміння.
На острівці своїх надій,
Аби в житті вціліти їй,
Благає в Господа прощення
Усіх гріхів своїх земних.
Кому відомо що про них?
Хіба можливо прозирнути,
В який пекельний біль закуте
Це дивне, трепетне створіння,
Що називається Душа.
Ненача зіронька вечірня,
Немов малесенький світок
Вона у всесвіт вируша,
щоб випромінювать натхнення.
Душа — невидимий листок
Між вічністю і сьогоденням.
***
Сльоза сльозі різниця.
Здавалося б, дрібниця,
А щось таке відбудеться.
Вовіки не забудеться,
І буде снами снитися,
із пам’яті проситися
На волю в забуття,
А ти немов проклята,
в своїх думках затята
Отой маленький дріб’язок
Плекаєш, як дитя.
Плекаєш і гойдаєш,
З душі не відпускаєш,
Вигойдуєш, розгойдуєш,
У відчутті грози.
Нехай було б маленьким
І відлягло б серденько,
Аби ж це все вмістилося
у вимірі сльози.
***
Весна, мов хвиля білопінна накотила,
Засолов’їнились гаї й посоловіли.
Стоять сади, немов хмільні, в ряснім цвітінні,
І травень царствує в нічному безгомінні.
Оплодотворена земля зерном і сонцем,
Блаженно спить, мов немовля у колисанці,
Їй сняться квіти і жита, їй сниться літо,
Блаженно тиша проліта над сонним світом.
