Загадка з багатьма невідомими

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Він був найбагатший
в Україні

Продовження. Поч. у ч. 26 за 2018 р.

Уявляю, як було Возницькому працювати з українськими функціонерами. Може, я помиляюся, але з наляканими радянськими чиновниками йому велося набагато легше, аніж із нашою домежно скорумпованою й мародерною братією. Бо страшнішого монстра, аніж український чиновник, як на мене, немає сьогодні в світі.
Як потвердження цьому може бути відбудова в радянські часи Олеського замку, що відроджувався начебто важко й задовго (однак, порівнюючи темпи робіт із іншими замками вже в незалежній Україні) йшла таки швидше. Борис Григорович, як великий дипломат, знаходив спільну мову на всіх рівнях. В одному інтерв’ю він розповідав: у комуністичні часи він виробив собі правило нікого нічого не питати і не радитися про задумане. “Бо якщо спитаєш, то ніхто тобі не дозволить. Я спитаю: “Можна мені їхати за іконами?” — що, обком партії мені скаже, що можна? Таки їду собі. “Можна замок робити?” Теж скажуть: “Нащо той замок?” Я собі роблю замок. Усяке було. “А чого ви приїхали?” Може начальство вийти, міліція. А я їм виймаю з кишені слова Володимира Ілліча: “Искусство принадлежит народу”. Комусь іншому виймаю з кишені слова Гітлера з “Майн Кампф”: для того, щоб знищити народ, треба знищити його минуле. І все… Так ми і їздили по тих об’єктах”.
Треба бути Возницьким, щоб у тих умовах почати творити музеї, відбудовувати замки, збирати колекцію артефактів, котру в кінцевому підсумку ніхто в країні не міг оцінити за її вартістю — називалися суми від 40 до 60 мільярдів (!) доларів.
Де, в якій країні така людина не була б проголошена національним героєм?
Щоправда, у нас таки присвоїли йому звання Героя України.
Але що воно важить, якщо в нас Герої України і Юхим Зв’ягільський, і Володимир Литвин, і ще багато не тільки суперодіозних індивідів, а навіть банальних корупціонерів і бандитів.
Борис Возницький — всьогонавсього праведник, святий чоловік у цьому брудному й мафіозному світі, в якому нам випало виживати з думкою, що втримаємо Україну, захистимо її в нерівній боротьбі з квазіукраїнською владою.
Я не пишу тут монографію про цього видатного мистецтвознавця й першорядного культурного діяча і творця історикокультурного простору. Я пишу тільки про те, якою раптом мені відкрилася ця людина. Людина, яка мовби заблукала сюди з інших часів. Наприклад, із ХІХ століття із середовища романтичних ідеалістів і подвижників, що об’єдналися в “Громаді”. Чи тих, хто молодшими приєднався до “громадівців” і на вищий щабель підніс їхній прапор (Василь Симиренко, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Петро Стебницький…).
Сьогодні в нас таких людей немає. Вони чи не народилися, чи перевелися. Сьогодні час політичних зрадників, хижих кар’єристів, проноз усяких мастей, егоїстичних отаманчуків і професійних патріотів, які свято переконані, що їм саме за патріотизм треба платити великі гроші. Посеред усього цього наброду Борис Григорович справді видавався білою вороною. На моє глибоке переконання, він більше зробив для України, аніж усі наші патріотичні партії разом узяті.
Назву далі тільки один сюжет із його багатогранної біографії.
Відкриття і збереження Іоанна Георгія Пінзеля. Ще один подвиг життя Бориса Возницького.
Він почав писати книжку про свою “пінзеліану”.
Є там чимало гірких епізодів.
“Я зібрав третину робіт Пінзеля. Дві третини пішло на дрова. Був випадок, що приїжджаю, і бачу, як студенти ріжуть на дрова фігуру Пінзеля. Я витягнув пилку з тієї фігури і забрав її. І потім вона вже у нас стояла в експозиції — одбиті руки, лиця немає…”
Ще вражаючий епізод.
“Тут був один представник ЮНЕСКО, він запитав: “Як ви оцінюєте цю фігуру?” Як йому відповісти, як я оцінюю цю недорізану фігуру? Я кажу: “Двісті тисяч доларів”. А коли він йшов, то сказав: “Не подумайте, що я прицінююся, мені просто було цікаво, чи знаєте ви ціну цим речам. Я двічі вів аукціон у Лондоні. Оту фігуру, яку почали різати, давайте в Лондон, починайте з восьми мільйонів доларів, дванадцять мільйонів отримаєте”.
Всі, кому Возницький говорив про реальну ціну скульптур Пінзеля на міжнародних аукціонах, відмовлялися вірити. Вони виховані так, що надійні гроші — це завперш нафта, газ, зерно, золото. А до усвідомлення вартості мистецтва їм ще треба довго доростати. Їм ніяк не вкладеться в голови, чому це — і чи це таки правда? — полотна Ван Гога, Мане, Деґа, Пікассо, Сальвадора Далі коштують стільки, що за них треба б продати річки нафти.
Возницький їздив по містах і селах Західної України. Справувався з замками, збирав недонищені артефакти. Жахався кількості знищеного.
У тому ж сюжеті з Пінзелем наводить подробицю: “Так от таких тринадцять фігур пішло на дрова там — ми не встигли. Було вісімнадцять фігур, п’ять з них ми вихопили — без голови, без рук, а тринадцять було порізано. Це було страшне нищення”.
Отака доля творчої спадщини українського Мікеланджело в варварській Україні, яка ніяк не може збагнути, чому вона безнадійно бідна і темна.
Понад десяток років один із журналістів описав епізод, котрий засвідчує не тільки високий професіоналізм Возницького, а і його виняткову професійну інтуїцію. “Мені довелося переконатися, наскільки дивовижним є дар Бориса Возницького розпізнавати у нібито буденній речі старовинну унікальну реліквію. Мова про триметрову фігуру із зображенням розп’яття Ісуса Христа, що десятиліттями стояла у кутку Млинівської СвятоПокровської церкви. Фігура потрапила сюди з колишнього млинівського костелу, розваленого у шістдесятих роках минулого століття. А вже на початку нинішнього століття на прохання парафіян католицького храму святого Яна Непомуки хрест передали до Дубна. І ось коли він побував у своєму рідному місті і побачив різьблену фігуру, Борис Возницький на радощах одразу заявив: “Так це ж робота з колекції учнів Пінзеля!” Так, знаменитого українського скульптора другої половини XVIII століття, три статуї котрого й досі прикрашають фасад собору святого Юра у Львові”.
Після експертизи слова Возницького підтвердилися: фігура — з кола майстрів Пінзеля. Зарубіжні колекціонери відразу ж оцінили її в астрономічну суму. А це ж — іще не сам Пінзель! Були спроби продати фігуру за кордон. Але Возницький зробив усе, щоб вона залишилася в Україні.
Тут треба нагадати, як наше Мінкультури й “держдіячі” а ля зловіснопам’ятний Табачник (він був гуманітарним віцепрем’єром) легітимізували розкрадання мистецьких творів в Україні. Тоді вийшов спеціальний указ Кабінету Міністрів про розвиток туризму. Наміри урядовців начебто й добрі, однак недаремно мовиться, що добрими намірами вимощена дорога до пекла. П’ятим пунктом цього документа музеям дозволялося продаж (!) нераритетних речей. Це відкривало широчезний простір для розкрадання мистецьких творів. Зберуться кілька чиновників, складуть відповідний акт — і облюбований ними шедевр — уже “нераритетний”. Його офіційно за копійки продають кому завгодно, а доплату готівкою розтасовують у свої бездонні кишені. І вже не треба було красти нелегально, як украли в Одесі картину Караваджо. Як неоднораз обкрадали львівські музеї. Вже відпала потреба вбивати людей для заволодіння артефактами. (1992 року застрелили двох працівників Возницького, обом їм було по 37 років…)
Отоді набрав розмаху легальний, підкріплений згадуваним указом грабунок музеїв. Є ще що красти в Україні. І ось високодостойникам для їхніх особистих колекцій запопадливі чинодрали вручають твори світового мистецтва й національні шедеври. Ситуація страшніша аніж навіть у найвідсталіших африканських країнах. Те, що належить Українській державі й українському народу, вмить стає особистою власністю сановної персони, що вийшла з банальних нуворишів, яким пояснили: твори мистецтва — це не просто гроші, а великі гроші. Тому про їхні апетити зайве й говорити.
Возницький з усіх сил противився продажу музейних експонатів. Не боявся на всіх рівнях повторювати, що цей указ Кабміну завдає великої шкоди державі і поглиблює гуманітарну катастрофу, в якій опинилася Україна. В його адміністративних володіннях не було знайдено для продажу жодного “нераритетного” твору.
Протистояння з чиновникамимародерами часом було особливо напруженим. От, скажімо, такий епізод. Звичайно ж, без Возницького просто не моглося бути відродження знаменитого палацу Розумовського. Він став душею і мозком тієї справи. В одному інтерв’ю обмовився про таку подробицю, шукаючи, як і чим наповнити палац: “Треба було зрозуміти Розумовського — як би він що зробив. В одному місці я прочитав, що Розумовський, щоб показати, що він із села, у парадних залах тримав речі народного мистецтва. Які речі? Кобеняк і сопілку. Що таке кобеняк — не маю поняття. На Чернігівщині довідався, що то така шуба з капюшоном, щоби, коли пасеш корів, і дощ падає, холодно, тобі тепло було. Знайшов я такого кобеняка в Чернігові. Ми зробили це десь півроку тому, і люди стоять туди в черзі по три години. Музей уже заробив мільйон…”
Але — увага! — державний чиновник не дозволить вам скористатися заробленими грошима. Він не буде сам собою, якщо не обдере вас, мов липку.
На цій темі зупиняється Возницький.
“У мене були гроші на спецрахунку — це ті гроші, які ми заробили. Є державний закон — ці гроші ніхто не має права зачіпати. Ними розпоряджаюся я — я можу купити на них якусь картину, щось інше. Ці гроші забрали… А в мене стоїть транспорт — треба шістсот гривень на техогляд… І таких проблем зараз багато, і ми не знаємо, як їх вирішувати…”
Кореспондент запитує, які підстави були в чиновників для цього мародерства. Відповідь: “Казначейство забрало. Тепер нам виділяють по чотиристап’ятсот гривень. Дуже складне становище. І незрозуміло, як воно буде далі. Всі говорять про економіку. А економіка починається з культури”.
До речі, сказане це було ще понад десяток років тому, але наші владці (вже кількох призовів) того досі не затямили. Може, тому, що культурна влада в українському варіанті — то хрестоматійний оксюморон.
Життєва мудрість, неймовірна терплячість й унікальна самопосвята допомогли Возницькому вистояти і в комуністичні часи, і вже в незалежній Україні, коли, за його неодноразовим зізнанням, велося йому в його справуванні анітрохи не легше (Олеський замок у ті часи він відновив — у це сьогодні важко повірити! — за п’ять років. А ось Золочівський вже за української влади забрав чверть століття. А Підгорецький — то ще сумніша тема і статистика).
До речі, Борис Григорович стверджує: “Підгорецький замок не має собі рівних у всій Центральній Європі. “Це є чудопалацзамок. Ми хочемо відродити парк початку XVII століття перед Підгорецьким замком, про який ходили легенди”.
Людям, далеким од цієї справи, все видається не таким складним. Хочете відродити — відроджуйте. Найміть бригади спеціалістів, визначте їм, як кажуть, “план до двору” — і вперед.
Але тут є дуже багато “але”.
“Для того, щоб дослідити ці парки, треба мати археологів, які розуміються на цьому. Відкопали якийсь корінчик — і що? Якого дерева це корінь, яке дерево тут росло? На цьому місці треба посадити таке ж дерево! Де доріжка, де підземні труби під фонтани? Я звернувся до міністра культури Польщі, і за тиждень з Польщі прибуває ціла група археологів, які, як партнери, будуть нам допомагати досліджувати цей парк”.
Возницький знав, що звертатися до нашого міністерства культури — безрезультатно: навіть формальної відповіді роками чекатимеш. А якщо вже зайдеться про практичні дії, то наш чиновник без будьякої дипломатії його запитає: “А що я особисто з цього матиму?!”
В одному з храмів Борис Григорович виявив найбільші в світі картини XVII століття “Битва під Віднем”, “Битва під Парканами” (вісім х вісім метрів). І все це — окремими шматками. Де це реставрувати, як, за які кошти? У нас — це повна безнадія.
Знову ж таки звернувся до поляків. Королівський замок у Варшаві одержує 250 тисяч євро на реставрацію старовинних картин. За кілька років знахідки Возницького були відреставровані. Поляки також мають право час до часу експонувати їх.
У нас навіть далекі від усіх цих справ люди добре знають, що поляки значно активніше цікавляться залишеними в Україні пам’ятками, ніж українці, яким усе це належить. Свого часу це з великою гіркотою відкрив і Борис Григорович. Але він одразу ж зрозумів: війни за право спадщини — патова ситуація. Треба шукати розумний компроміс. Він запропонував: назвімо це “спільна спадщина” і спільно про неї дбаймо. Виявилося, що це абсолютно прийнятна пропозиція.
Зрештою, про все це треба писати окрему книжку. Вона буде корисна не тільки для музейників, які стикаються з такими проблемами, а й для всіх культурних діячів та політиків, що мають учитися діяти конструктивно й у кожній ситуації знаходити розумний вихід. Борис Григорович такої книжки не написав, як і не написав мемуарів (а їм — ціни не було б!), бо цілковито був поглинутий практичними справами і науковими дослідженнями.
Лишив нам тільки окремі коментарі і зізнання, що пояснюють, звідки взялося в нього відчуття місійності своєї діяльності.
Ось один із таких важливих моментів, котрий проливає світло на народження величного задуму.
Уривок із його нотаток про свою діяльність:
“I коли я вчився в Лєнінграді, то мене трохи чорти брали: їдеш — палаци, Пєтродворєц, Павловськ, а у нас в Україні нічого немає. Я вчився на мистецтвознавчому, то у нас тільки у 63му році почали читати курс “Искусство народов СССР”. А так — тільки Росія і Європа. Мені це було образливо. І я, коли вже все закінчив, вирішив, що буду піднімати якось українське мистецтво.
Мені пощастило, я бував багато за кордоном — я працюю директором вже п’ятдесят років, і був включений у міжнародну раду музеїв. Я побачив світ, побачив, що і як робиться, і вирішив, що і в нас треба щось робити. І я поїхав.
1960ті, 70ті, частина 80х років — це найактивніша частина мого життя, ми тоді зібрали більше тридцяти тисяч речей, які оцінені зараз десь у сімнадцять мільярдів євро. Але справа не в оцінці, гроші — то так собі. Але те, що ми привезли, — то є, а те, чого ми не привезли, майже знищене.
Я порахував, у тридцятих роках в Україні зникло п’ятнадцять тисяч церков. А в кожній церкві був іконостас, а іконостас — це тридцять ікон, — і це все зникло. Півмільйона ікон пропало: спалили, викинули — не знаю.
Зі Львівської області виїхали поляки — залишили п’ятсот католицьких костелів, і майже все в костелах лишилося так, як воно було. Потім, у 46му році, закрилися церкви. В нас було закрито вісімсот церков”.
Отак і йшов він по життю, багатьма не зрозумілий чоловік, який ніколи не дбав про себе. Бо жив тільки тим, що стало його особистою релігією. Очевидно, те, що він не мав вільного часу ні на себе, ні на сім’ю, спричинило розвал сім’ї, і він жив одинцем.
Я тут лише побіжно згадав головні його діяння. Без вражаючих статистичних подробиць, без сотень конкретних епізодів. Щоб про все те вичерпно розповісти, треба писати або монографію, або його наукову біографію.
Усний пунктир її пристрасно виголосив у приміщенні Львівської організації Спілки письменників Роман Лубківський, коли у переддень української незалежності націоналрадикали, виганяючи всіх “учорашніх”, очищаючи коридори влади від партократів, дійшли до Возницького: “Співпрацював із обкомом партії, був членом КПРС — у відставку!” Чимало тоді в усі боки летіло безневинних трісок. До честі письменників, вони вилили холодний душ на голови радикалів: “Не туди б’єш, Іване!” Возницький лишився на своєму посту.
А через два з лишком десятиліття відомий наш політик і засновник фонду “Рідна країна” Микола Томенко наголосив: “Зараз неможливо збагнути, як Возницький зміг відновити та повернути людям Олеський замок за радянської доби. Так само своєрідним подвигом є реалізація його наступного проекту — відновлення Золочівського замку, який приймає сьогодні десятки тисяч відвідувачів з усього світу. Для більшості проектів, які втілював Возницький, вдавалося знайти кошти, бо йому вірили, були впевнені, що саме він — це та людина, яка знає як пропагувати та рятувати українську культуру. Саме Борис Григорович створив перший прецедент за часів незалежності, коли Україна отримала право представити в Луврі першу виставку робіт Пінзеля. Останній є всесвітньо відомим скульптором, що жив та творив в Україні. Його руці в українському бароко і рококо належить більше 60ти творів. Возницький надзвичайно опікувався цією виставкою, бо то була важлива подія і для його життя, і для всієї України. У мій останній приїзд до Львова Возницький показував хід реставрації багатьох робіт Пінзеля, які незабаром відбудуть до Парижа. Там відбудеться унікальна презентація цього геніального майстра, який свої останні та найвідоміші роботи створив в Україні. Виставка Пінзеля в Луврі відкриється 21 листопада 2012 року і триватиме аж до кінця лютого 2013го. Якщо проаналізувати історію відновлення та реставрації історикоархітектурних пам’яток в Україні, то важко знайти хоча б одну, де не обійшлося без консультації Бориса Возницького. Він допомагав своєю порадою в період відродження палацу Кирила Розумовського в Батурині. Також він консультував роботи з відновлення резиденції Богдана Хмельницького у Чигирині. Фактично, без його участі не обходився жоден відомий проект відродження українських пам’яток…”
Не раз мені тоді доводилося чути, що Борис Возницький — найбагатша людина в Україні. Він зібрав мистецьку колекцію, що своєю вартістю перевищує запаси золотовалютного фонду держави. Ніякі ахметови, коломойські, пінчуки, ярославські не могли б із цим зрівнятися. Але в усій цій історії є доволі істотна подробиця: все, що він зібрав, він віддав державі, зробив це національним набутком і національною гордістю. Возницький був безсрібняком, праведником у грішному вкраїнському світі. У нього ніколи ніщо не могло прилипнути до рук.
Та вечеря стала нашим відкриттям Бориса Возницького. Доти ми (може, за винятком львів’ян) сприймали його не як живого чоловіка з характером, а такого собі чоловікаідею, з застебнутою на всі ґудзики душею.
Під час тієї поїздки до Рівного ми попрохали Возницького про побачення з Олеським замком. І він особисто провів нам двогодинну екскурсію. Я лікті собі гриз, що в мене тоді не було диктофона. Возницький приголомшив нас ерудицією. Аж там до мене дійшло, кого ми маємо в його особі.
А далі він зробив нам ще одну екскурсію. Повів нас у колишній католицький монастир Ордена капуцинів, де зберігаються десятки тисяч дорогоцінних артефактів. Хтось із нас узяв до рук старовинне розп’яття і запитав Бориса Григоровича, скільки воно може коштувати. Він відповів, що за нього міг би купити віллу на Флориді.
Приголомшене мовчання було реакцією на його слова.
Через місяць і тиждень після його 86річчя, 23 травня 2012 року, Возницького не стало. Близько дев’ятої години на дорозі між селами Куровичі та Печенія Золочівського району сталося автокатастрофа. Борис Григорович поспішав у село Поморяни, де він опікувався відродженням старовинного замку.
Герой України, заслужений працівник культури України, заслужений діяч польської культури, доктор “Honoris causa” Краківської вищої педагогічної школи, Варшавської Академії мистецтв, лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка, премії ім. Я. Кохановського… (Досить цих перерахувань — він більший за всі його нагороди і звання) стоїть у мене в пам’яті в скромненькому костюмчику (явно “не по чину”) й захоплено показує все те багатство, яке він зібрав у колишньому католицькому монастирі.
Хіба ж можна його забути?!
Такі люди зустрічаються один раз хто зна на скільки років.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment