«Незглибиме світло любові»

Надія ГАВРИЛЮК,
Київ
Світлої пам’яті Петра Сороки (Сорока П. Апокрифи лісу /П. Сорока. — Тернопіль: Підручники і посібники. 2018. 208 с.).
У більшості людей слово “апокриф” асоціюється із забороненим, неканонічним. Етимологічно це слово означає “таємний, прихований”. А жанр апокрифа спиняється на подіях, що побіжно згадуються у Святому Письмі, наслідуючи стиль останнього.
“Апокрифи лісу” Петра Сороки — це не тільки “таємниці лісу”, що відкривалися авторові. Це таїна лісу, його таїнство. У цілковитій згоді з Книгою Мудрості (Муд. 13:1). яка нагадує, що через розважання над творами (природою, але також і собою) людина має дійти до пізнання МайстраБога. Це пізнання має в українській літературі традицію: “Євангеліє піль” та “Псалми степу” Є. Маланюка, “Євангелія від ластівки” І. Жиленко, “Жіночий апокриф” Л. Голоти (2012 р.), “Апокрифи степу” Р. Мельникова, “Апокрифи лісу” Петра Сороки. Автор переживає диво “в єдності, в злитті з весняним лісом, у наслуханні його серцебиття і звірянні з ним свого” (с. 22).
Ніхто не знає, що його чекає,
Ніхто не знає й знати не бажа…
Безсмертну мить усміхненого раю
Вбирає кожна лісова душа (с. 112).
Уміння звучати злагоджено, симфонічно заворожує читачів від першої книги трилогії — “Симфонія Петриківського лісу” (2015). Не полишає це враження і тих, хто читав другу частину трилогії — “Де свище Овлур” (2017). Не полишає попри те, що у звучанні лісу, як і в звучанні душі, трапляються ноти болю і туги, а не лише радості та надії. Але цей біль і туга зіткані з сяйва, хоч і кривавлять у чутливій душі. Ось у “Апокрифах лісу” зринає “болюча пам’ять”, що “сяйво точить” і ти майже фізично відчуваєш трагічну основу (кровоточить) і сяйво радості, яке виростає з болю, і зцілює рани інших, як цілюще миро, бо “творчість — синонім радості, навіть якщо вона трагічна в своїй основі” (с. 23).
Радієш красі, дивлячись на “яблунькубабусю” (с. 9), кульбабки — ці “осади світла”, що “нагадують зоряне небо” (с. 58). Відчуваєш втіху від сяйва лісу, такого відчутного, як любов: “Душа хоче любити Бога. Душа прагне захлинутися від любові до Бога. Це має впасти з неба, маю цю любов отримати як дар” (с. 54), — пише автор.
У Петра Сороки любов до Бога — це любов до Його творіння і до слова, даного письменнику, аби виповісти не так себе, як інших. Не дарма автор зізнається: “Без письма нема мені втіхи на цій землі і нема краси” (с. 48). Не лукавить він і годі, коли пише, що письмо — “це для душі вторинне. Все написане мною помре колись, як моє тіло” (с. 22). Не лукавить, адже вважає людське слово тлінним і минущим, а не вічним. Бо вічне лише Слово Боже:
Великих літер не люблю. Важкі
У них постава, дихання і кроки.
Малі ціную над усе, такі
Непоказні у сутності глибокій.
Вони не вибасовують вперед,
За ними не стоять славетні предки.
Таким повинен бути і поет
Маленький знак великої
абетки (с. 105)
Не лукавить, але помиляється, бо “легко сховати безсмертя у трави” (с. 126), у минущу, як трава, людину. Не все написане помирає. І тому, хоча “страдницьку тишу безмов’я / кожен повинен пройти” (с. 205), з цієї тиші народиться живе слово, що створить неповторний світ, наслідуючи Творця, а не змагаючись з Ним. І коли “вільна душа відлітає у благословенні небеса” (с. 92), — мовчить лише коротку мить, а опісля тієї миті Великого Переходу “звучатиме у вічності як безсмертна музика сонця” (с. 38).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment