«Пам’ятай про Великі Дні наших змагань»

Едуард ОВЧАРЕНКО
Фото автора
У Музеї шістдесятництва працює виставка “Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї!” до річниці другого відновлення Української держави Актом від 30 червня 1941 року, що складається з артефактів, збережених родиною Ярослава Стецька.
Організатори виставки намагалися знайти відповіді на питання: що ми знаємо про діяльність цієї організації; яке значення мало проголошення відновлення Української держави Актом від 30 червня 1941 року; як склалася подальша доля відчайдушних борців за українську державність.
Оприлюднення Акта відновлення Української держави й утворення Українського Державного правління дало підстави для створення українських адміністрацій у звільнених від більшовицької влади містах і селах. Так, після проголошення Української Держави у Львові, на виконання наказу ОУН(р), протягом кількох тижнів українську державну місцеву (сільську й міську) адміністрацію було організовано в Станіславській, Тернопільській, Львівській, Дрогобицькій, Рівненській, Луцькій, Житомирській і, частково, Київській областях. Проголошення Акта було підставою для формування державної Української Повстанської Армії, а негайно розпочата німцями боротьба проти української незалежності та знищення в застінках гестапо і концтаборах її діячів (із вересня 1941 р. — повальні арешти та розстріли німцями підпільників ОУН) зумовила правомірність воєнних дій ОУН—УПА на два фронти, проти обох окупаційних режимів — німецького і радянського…
“Актом 30 червня 1941 р. український нарід заманіфестував перед цілим світом і перед історією, що він бажає сам керувати своїм життя і що він готов боронити своє право на вільне життя у своїй власній, самостійній державі перед імперіялістичними зазіханнями кожного ворога і за кожних умов”, — писав П. Мірчук. (Мірчук П. Акт відновлення Української Державності 30 червня 1941 року. Його генеза та політичне й історичне значення. Друге видання. — Мюнхен, 1953. — С. 52).
Серед представлених експонатів нещодавно знайдені документи з архіву СБУ, унікальні фотографії та меморіальні речі, збережені родиною Ярослава Стецька — людини, яка в складних умовах німецької окупації проголосила відновлення Української держави. Він дивом вижив у німецькому концтаборі і все своє подальше життя присвятив боротьбі з більшовизмом, створивши Антибільшовицький блок народів (АБН). І він, і його дружина Ганна Музика, яка навіть змінила ім’я, щоб підкреслити абсолютну єдність у поглядах зі своїм чоловіком, ставши Ярославою Стецько, присвятили своє життя боротьбі за українську державність. Як святиню, поруч з українським прапором і фотографіями побратимів у робочому столі свого Мюнхенського кабінету Ярослав Стецько зберігав колосочок пшениці з рідної української землі… Йому не судилося повернутися на батьківщину. А Ярослава Стецько з відновленням Української незалежності стала відомим українським політиком і спочила в рідній землі.
Експозиція розповідає, що в історії українського визвольного руху є чимало важливих дат. Одна з них — 30 червня 1941 року, день, коли у Львові проголосили Акт відновлення української державності.
Двоє недавніх друзів — Гітлер і Сталін готувалися на європейській шахівниці розіграти партію, яка мала раз і назавжди змінити політичне обличчя Європи. Перший хід 22 червня 1941 року зробив Гітлер. Він не допускав думки, що в цю партію має втрутитися третя сила — Організація українських націоналістів та її лідер Степан Бандера.
23 червня представник Бандери у Берліні передав німцям два документи — Меморандум і резолюцію Другого Великого збору ОУН, в яких декларувалися наміри українців. Копії цих документів опинилися на столі в рейхсфюрера СС Генріха Гімлера, начальника ОКВ (Головного командування) фельдмаршала Вільгельма Кейтеля та майбутнього міністра окупованих областей Сходу — а поки одного з наближених до фюрера — Альфреда Розенберга. У документах ОУН чітко заявляла свою позицію: Україна має бути економічно незалежною та мати власні збройні сили.
Вермахту, який поставив на коліна не одну європейську державу, не потрібні були союзники. Для себе Гітлер визначив долю народів СРСР, а зокрема України: не могло бути й мови про створення будьякого державного утворення на завойованих територіях, не говорячи вже про незалежну державу. Окупований східний простір чекала доля колонії.
Тим часом Організація українських націоналістів від декларацій перейшла до дії. Заздалегідь підготовані похідні групи вирушили в дорогу, встановлюючи у селах і містечках свою адміністрацію.
Уранці 30 червня 1941 року до Львова увійшли перші частини вермахту. Дещо випереджаючи їх, цього дня сюди прибув український батальйон “Нахтігаль”. Слідом за кілька годин увійшла Львівська похідна група (15 осіб) на чолі з Ярославом Стецьком. Тут на неї вже чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Слід було терміново закликати зібратися Національні збори, створити міську управу Львова. Іван Равлик отримав завдання створити міліцію та взяти під свій контроль місто для забезпечення порядку і безпеки громадян. Батальйон “Нахтігаль” мав захопити радіостанцію. У той час Стецько пішов на зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким, людиною авторитетною в Західній Україні не тільки в церковних колах. Митрополит благословив проголошення акта, і відрядив на збори свого заступника Йосипа Сліпого.
Заручившись підтримкою у митрополита, Ярослав Стецько пішов до ратуші, де нашвидкуруч накидав текст Акта та нотатки до своєї промови.
Сюди ж прибув Роман Шухевич, командир “Нахтігалю”. Обидва вважали, що із проголошенням Акта нема чого зволікати — це потрібно робити негайно, хоч німці однозначно поставляться вороже.
Стецько зайшов до приміщення “Просвіти” на площі Ринок, де мало відбутися проголошення. Ярослав Старух уже проводив збори, щоб негайно створити міську управу та якнайшвидше взяти Львів під контроль. Громадськість підтримала ініціативу проголошення відновлення незалежності, і тут же Стецько, як майбутній голова Державного правління, прийняв присягу від кандидата на Голову міської управи професора Юрія Полянського, рекомендованого на посаду зборами громадськості.
Під вечір у приміщенні “Просвіти” зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Національні збори відкрив Стецько. Виступили отець Йосип Сліпий, представник “Нахтігалю”, капелан отець Іван Гриньох, професор Полянський і представник крайового проводу ОУН у західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери з пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори.
Під час засідання трапився інцидент. Про події у “Просвіті” випадково довідався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. До приміщення “Просвіти” він прийшов, коли вже йшли збори. Німець узяв слово, в якому негативно висловився щодо зборів, вимагав їх розпустити. Заявив, що рейх не потерпить будьякої держави на землях, завойованих кров’ю німецьких вояків.
Проігнорувавши виступ німця, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта з балкону “Просвіти” перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн “Не пора, не пора…” і на обличчях людей було хвилювання і надія…
Ганс Кох різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько не менш різко відповів, що грається з вогнем не менше як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, та відрубав, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Цього німець стерпіти вже не міг і негайно пішов повідомляти командування.
Проголошення Акта стало повною несподіванкою для німців, але в дію відразу був запущений весь механізм нацистської машини для нейтралізації зухвальства Бандери та ОУН.
2 липня держсекретар Генерального губернаторства Кундт викликав на розмову в Кракові Степана Бандеру, Василя Мудрого та інших. Розмова перетворилася на допит: Кундт твердив, що тільки Гітлер може ухвалювати рішення щодо створення якоїсь держави на Сході. А Бандера вперто стояв на тому, що для такого рішення йому не потрібна згода німців, оскільки єдине, чим він керується — це мандат від українського народу. 5 липня інформація дійшла до Гітлера. Після цього гестапо арештувало Бандеру та відправило в Берлін під домашній арешт на час допитів у справі Акта 30 червня, для чого була створена спеціальна слідча комісія. У наступні дні арештували В. Горбового, В. Яніва, Я. Стецька, Р. Ільницького…
Одне з центральних місць експозиції належить “10 Заповідям українцянаціоналіста (Декальогу)”:
“Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя.
1. Збудуєш Українську державу, або згинеш у боротьбі за Неї.
2. Не дозволиш нікому сплямити слави, ні честі твоєї нації.
3. Пам’ятай про Великі Дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімсти смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з ким можна, лише з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагає добра справа.
8. Ненавистю й безоглядною боротьбою приниматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ані просьби, ані грозьби, ні тортури, ні смерть не приневолять Тебе зрадити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, багацтва й простору Української Держави”.
Серед експонатів, представлених на виставці, увагу відвідувачів також привертають звернення українських повстанців до народів середньої Азії, Балтії, українців східних областей; співчуття Президента США Рональда Рейгана Ярославі Стецько з приводу смерті її чоловіка. Поруч особисті речі Ярослава Стецька: годинник, візитниця, сувенірний ніж для паперів, нагрудні знаки “ДУН ОУН”, друкарська машинка, окуляри, фотоальбом, подарований Я. Стецьку його колегами в Едмонтоні 1952 року, фотоальбом та особисті речі його дружини. Тут же твори Ярослава Стецька: “Українська визвольна концепція”, “Західня Україна під більшовиками. 1939—1941”, “30 червня 1941”. Є серед представлених раритетів і кілька листів.
“…Таким чином іду я крізь велелюдний світ без тіні радощів і без розпачі, як ідуть усі ті, що їм долею призначено не знайти свойго особистого, а горіти і згоріти у загальному. Добре воно чи прикре треба нести цей найтяжчий тягар вічного неспокою, вічного змагу все далі і далі, щоб, добившися одного, починати нове, щоб змагатися і не добитися, а впасти на шляху, що вкритий тернями і колодами. Це не є те, що я хочу спокою. Ні! Я в спокою знайти не можу себе. Він пече мене ще гріше, як усе це бурхливе життя. Я не хочу спочивати, бо спокій не вповнявби пустки мойого життя, а вічний змаг творить зміст його. Якщо б я ляг спочивати — мене не було б уже.
Тому буду далі товкачем по світі, аж прийде мій кінець, як приходить усім, що не ломляться на шляху. Він прийде нагло і несподівано, бо так гаснуть усі зорі на фірмаменті. Коли це буде, це лежить у Божих руках, а поки що — мені час в дорогу, я знову йду до поїзду…”, — писав Ярослав Стецько у листі до своїх рідних 13 лютого 1958 року.
А завершується експозиція розділом, присвяченим громадській і політичній діяльності Ярослави Стецько у 1990ті на початку 2000х років.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment