Шевченковому Щоденнику — 160 років

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО,
доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
Завершуємо масштабний проект, присвячений 160річчю ведення Шевченкового Щоденника, який разом із редакцією здійснював доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Володимир Мельниченко. Тарас Григорович розпочав Щоденник на засланні 12 червня 1858 р. і закінчив у Петербурзі 20 травня 1858 р. Після цього, впродовж більш як півсотні днів, Шевченко не робив у ньому нотаток, а 12 липня 1858 р., у день народження М. М. Лазаревського, поет подарував йому свого Щоденника. Це — саморобний зошитальбом, виготовлений з дев’яти пронумерованих зшитків, оправлений у коричневий сап’ян. На лицевому боці оправи витиснено золотом: “Дневник Шевченка с 12 июня 1857 до 13 июля 1858 года”. Внизу — “12 июля 1858 года”. На звороті останнього, 104го аркуша написано рукою М. М. Лазаревського: “Этот дневник подарен Т. Г. Шевченком М. М. Лазаревському 12 июля 1858 года, в день именин Лазаревского”.
Наступного дня, 13 липня, у вже подарований Щоденник Тарас Григорович вписав свій новий вірш “Сон” (“На панщині пшеницю жала…”). Володимир Мельниченко коментує цей завершальний запис і, водночас, узагальнює деякі свої висновки щодо виняткового значення Щоденника у житті та творчості Шевченка.
13 июля

Сон
На панщині пшеницю жала,
Втомилася. Не спочивать
Пішла в снопи, пошкандибала
Івана сина годувать.
Воно сповитеє кричало
У холодочку за снопом;
Розповила, нагодувала,
Попестила і, ніби сном,
Над сином сидя, задрімала.
І сниться їй той син Іван
І уродливий, і багатий,
Не одинокий, а жонатий
На вольній, бачиться: бо й сам
Уже не панський, а на волі
Та на своїм веселім полі
Удвох собі пшеницю жнуть,
А діточки обід несуть…
Та й усміхнулася небога.
Прокинулась — нема нічого.
На Йвася глянула, взяла,
Його гарненько сповила;
Та щоб дожать до ланового,
Ще копу дожинать пішла…
Остатню, може; Бог поможе,
То й сон твій справдиться.

13 июля
Шевченко вписував у Щоденник назву місяця лише кілька разів — 12, 13, і 14 червня, а також у перший день кожного місяця та в день запису вірша “Сон”, а в інші дні ставив перед нотатками лише дату цифрою.

На панщині пшеницю жала…
Уже першим рядком зумовлюється драматизм поезії, бо панщина — то примусова, безоплатна праця селян на свого поміщика, тобто, те саме, що кріпацтво.

На вольній, бачиться…
Тобто, відпущений на волю, розкріпачений.

Та щоб дожать до ланового…
Тобто, до наглядача, який слідкував за польовими роботами кріпаків у пана. До речі, в невідомому автографі, надісланому Шевченком М. С. Щепкіну в липні 1858 р. (лист не зберігся) В. С. Аксакова зробила список твору з таким варіантом: “Та копу дожинать пішла, / Поки не чути ланового”. Це сталося 14 липня 1858 р. і свідчить про те, як активно й швидко поширювався Шевченків твір у рукописних списках.

Ще копу дожинать пішла…
Копа — стіжок із 60 снопів хліба, сплетених колоссям усередину й прикритих одним снопом зверху.

Остатню, може; Бог поможе,
То й сон твій справдиться.
Ці два рядки вірша, написаного в липні 1858 р., читач не знайде в офіційній публікації, зокрема сучасній, адже поет пізніше зняв їх. Як вважають шевченкознавці, це свідчить про Шевченкове негативне ставлення до поширених тоді суспільних надій на справедливе розв’язання “селянського питання” з імперського олімпу. Цьому не суперечить й уточнення автора статті про вірш “Сон” у “Шевченківській енциклопедії” В. Л. Смілянської: “Те, що поет їх не переніс із Щоденника в наступний автограф у “Більшій книжці”, може означати як невпевненість у близькому здійсненні селянської реформи, так і суто художницьке відчуття фальшу щасливого завершення, яке затерло б реальний трагізм твору”.
Хоч як би там було, лише тут, у найранішому варіанті вірша, Шевченкові наснилася надія… не на царя, звичайно, а на Бога, про можливе майбутнє розкріпачення молодої матері з дитиною, з сім’єю: “Бог поможе, / То й сон твій справдиться”. Власне, це був вірш про його матір і про нього самого… Про матір і сина, які не дожили до того справдження… Тарас Григорович неймовірно страждав і від того, що рідні йому люди були кріпаками. В “Письме Т. Гр. Шевченка к редактору “Народного чтения”, опублікованому в лютому 1860 р., тобто за рік до смерті поета, залишилося гірке й болюче зізнання: “…Мои родные братья и сестра… до сих пор крепостные. Да, милостивый государь, они крепостные до сих пор!”
І хоча вірш “Сон” трактується як твір розповідної лірики, в його трагічній глибині нуртує запалена Шевченкова душа й розривається з жалю його співчутливе серце…

Серцем продиктований Щоденник
Ключ до розуміння й осмислення поетового Щоденника дають досі вповні не розкодовані Шевченкові слова, зафіксовані ним на самому його початку — 13 червня 1857 р.: “…Запишем всё виденное и слышанное и всё, что сердце продиктует”. Це суголосно з максимою, сформульованою ще двадцятисемирічним Кобзарем у Передмові до видання поеми “Гайдамаки” (1841): “Серце болить, а розказувать треба…” У самій поемі Шевченко вихлюпнув із глибини свого серця: “Болить серце, як згадаєш”. Читаючи Щоденник, ми чуємо стукіт Шевченкового серця, цей твір є вербальним зображенням його кардіограми.
С. О. Єфремов влучно назвав Щоденник “літературним автопортретом Шевченка”. Цей автопортрет написано його серцем. Дослідження та коментування Щоденника переконливо свідчить, що твір є блискучим виявом українського кордоцентризму, який, як відомо, пронизує всю творчість Шевченка. В цьому — сила і велич генія, котрий поклав душу й серце, щоб українці не проспали Україну. Пам’ятаєте в “Чигрині, Чигрині…”?
Помолившись, і я б заснув…
Так думи прокляті
Рвуться душу запалити,
Серце розірвати.
Тепер особливо важливо, щоб наші серця билися в одному ритмі з Шевченковим, і ми щиро й чистосердечно сприймали не лише його “Кобзар”, а й Щоденник. Як справедливо зазначив Богдан Рубчак, “цей текст — високовартісний літературний твір, який складає своєрідну пару з максимально розкутою структурою “Кобзаря”. Від себе додам, що вони поєднані, як серце й душа в Шевченковому єстві. Ми доторкуємося душею до поетових слів, “а серце б’ється — ожива, як їх почує!..” Знать од милосердого Бога і національного Пророка і голос той, і ті слова…
Отже, концептуально важливим є підхід до Щоденника Тараса Шевченка як “серцем продиктованого” правдивого документа, втечища його душі, дорогоцінного свідчення та підтвердження високої, справді європейської освіченості поета, безпрецедентного вмістилища його світоглядних одкровень про життя, мистецтво та Бога, а також побутових уявлень і суперечливих людських оцінок, що вкупі розкривають єство національного Генія, незводиме ні до яких кон’юнктурнополітичних схем і примітивнопересічних тлумачень.
Чому Тарас Григорович подарував Щоденник — особливо дорогоцінний твір індивідуального характеру — саме Михайлу Лазаревському? Той був одним із найближчих друзів поета, під час заслання листувався з Шевченком, підтримував його матеріально, разом із Федором і Анастасією Толстими піклувався про визволення із заслання. “Мій добрий друг Лазаревський” — так називав його Шевченко. Поет глибоко довіряв йому і ще 22 липня 1857 р., отримавши радісну звістку про своє звільнення, записав, що вишле М. М. Лазаревському перші два зошити Щоденника: “…Нехай читає з Семеном (С. С. ГулакАртемовський. — В. М.), чекаючи мене, його щирого, щасливого друга”. Тоді Шевченко не відіслав М. М. Лазаревському щоденникові записи за перші півтора місяця, проте рівно через рік він подарував йому весь Щоденник.

“Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини”
Огром і таїна Шевченкового Щоденника значною мірою зумовлені тим, що він є водночас автобіографічним і мемуарним твором. Ідеться не лише про те, що поет описував, іноді доволі докладно, своє життя протягом одинадцяти місяців, самостійно створивши серйозну біографічну канву цього періоду. Насправді, Щоденник, започаткований незадовго до звільнення з заслання, відображає поетові поневіряння в умовах усього каторжного десятиліття, і саме в ньому зафіксовано перемогу Шевченкового духу в єдиноборстві з Миколою І і Московщиною: “Всё это неисповедимое горе, все годы унижения и поругания прошли, как будто не касаясь меня… Мне кажется, что я точно тот же, что был и десять лет тому назад. Ни одна черта в моём внутреннем образе не изменилась”.
Як ніякий інший твір, Щоденник особливо переконливо показує, що Шевченкові “довелось запить з московської чаші московську отруту” за весь український народ. Досі недостатньо було розкрито те, що Щоденник є важливим історичним документом про стосунки Шевченка з імперською Москвою. Лише один штрих. 17 вересня 1857 р., пропливаючи мимо Чебоксар, Шевченко звернув увагу на велику кількість храмів “старовинномосковської архітектури”: “Для кого и для чего они построены? Для чувашей? Нет, для православия. Главный узел московской старой внутренней политики — православие”. Йшлося про те, що офіційне православ’я фактично було казенною, насильницькою релігією, знаряддям духовного пригнічення не лише російського народу, а й “іновірців”. Але наголосити хочу інше — поет чітко писав саме про “московську внутрішню політику”. Хоча столиця вже давно була в Петербурзі, Шевченко добре знав історичне місце та реальну силу Москви, яка уособлювала у нього антиукраїнське зло.
Фактично Шевченко звинуватив Москву в ураженні, говорячи нинішньою мовою, національного цивілізаційного коду. Водночас він приятелював із “освіченими москвичами”, мав серед них і друзів — найперше М. С. Щепкіна і О. М. Бодянського.
Окремої уваги заслуговують мемуарні сюжети Шевченкових записів, які суттєво доповнюють автобіографічну домінанту Щоденника. Досить звернутися до його спогадів про навчання в майстерні великого К. П. Брюллова, записаних 1 липня 1857 р.: “И что же я делал? Чем занимался я в этом святилище? Странно подумать, я занимался тогда сочинением малороссийских стихов, которые впоследствии упали такой страшной тяжестью на мою убогую душу. Перед его дивными произведениями я задумывался и лелеял в своем сердце своего слепца Кобзаря и своих кровожадных гайдамаков. В тени его изящнороскошной мастерской, как в знойной дикой степи на[д]днепровской, передо мною мелькали мученические тени наших бедных гетманов. Передо мной расстилалася степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедная Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовных очей от этой родной чарующей прелести. Призвание, и ничего больше”.
Як яскраво й хвилююче передано знаменний і непростий час духовного вибору, коли вчорашній безправний кріпак, а нині вільний молодий художник і поет, повною мірою відчув силу свого Божого покликання не лише у власній творчості, а й у долі рідної України! Мудрий Іван Дзюба пише про вікопомне Шевченкове звернення до рідного Слова: “Головне ж було, напевне, у дедалі більшій внутрішній потребі висловити своє відчуття України, стати її речником. І, впевнившись у силі свого слова, він переймається вірою в те, що зможе ним пробудити в земляках пам’ять про давню славу своєї землі та жагу здобувати їй нову славу. Так народжувалося відчуття своєї покликаності, своєї місії, яку згодом Україна сприйме як місію апостола і пророка”.
Шевченко залишив у Щоденнику впевнене, сильне й переконливе розуміння свого поетичного покликання — він усвідомлював його як божественну настанову. То було Богопризначення!
Урештірешт Шевченків “Кобзар” та вся його поезія уособили в собі найвище покликання поета і змінили долю України: “Справді, дивне це невгамовне покликання”.
Отже, в Шевченковому Щоденнику генієм автора органічно поєднано неповторні фрагменти з його біографії та власних спогадів. Опублікувавши на початку 1860 р. уже згаданий підцензурний лист до редактора журналу “Народное чтение”, Шевченко не міг навіть і натяком згадати в ньому про цей дивовижний життєпис. Проте є в листі містка фраза, що неминуче привертає увагу сучасника до Щоденника: “Історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини”. Саме в Щоденнику відображено не лише фізичні й духовні страждання царського засланця, його труди і дні під час довгого повернення в Петербург, але й вияснюються витоки Шевченкової творчості й преславного “Кобзаря”, розповідається про мужнє подолання нездоланної поетової трагедії та простосердечне вимовлення невимовного щастя “вдихнути у змучені груди цілюще повітря нашої прекрасної, нашої милої батьківщини!”. Щоденник становить, осереддя Шевченкових дум про страдницьку долю свого народу та “прекрасну національність” українців, про недопустимість приниження “своєї національної і людської гідності” та неминучість перемоги над осоружними царями й царятами, іншими народними “мучителями безкарними”.
На вічному шляху нації до розуміння й осмислення Шевченка його Щоденник важить не менше, ніж “Кобзар”, але, на превеликий жаль, знаємо й цінуємо ми поетів Щоденник значно менше. Нинішній час особливо настійно вимагає подолати нарешті цю давню й прикру традиціюнедоречність. Найперше серед юнацтва. Формування у сучасного молодого покоління нової генної матриці історичної пам’яті вимагає покласти Шевченків Щоденник у підвалини наукової істориколітературної бази, що складає фундамент опанування гуманітарних дисциплін у всіх закладах освіти.
До речі, на початку липня 1857 р. Тарас Григорович якось особливо сповідальнотепло занотував, що Щоденник “став для мене необхідним, як стражденному лікар”. Отже, й для нас він, очевидно, потрібний, і хай би це щиросердне Шевченкове зізнання надихнуло кожного з українців обов’язково прочитати його Щоденник — день за днем, думка за думкою, речення за реченням, слово за словом… І тоді Шевченко стане ще ближчим і ріднішим, а взаєморозуміння з ним — особистнішим і глибшим. Відчув на собі.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment