У творця немає інструкцій

До 80-річчя Л. Танюка

Павло МОВЧАН

Закінчення. Поч. у ч. 27 за 2018 р.

Пригадуючи, як змінювалась інтонація Л. Танюка протягом усього парламентського його періоду життєдіяльності, я пересвідчувався, що він дотримувався чеховського принципу, який полягав у відлунності тих, до кого ти звертався: відчуваєш, що люди тебе погано чують, — необхідно говорити голосніше, зриваючись на крик. А кричати, — як казав А. Чехов, — бридко. Тому розмовляєш дедалі тихіше і тихіше, і небавом зовсім замовкаєш. І, виступаючи на багатьох парламентських слуханнях, він справді з високого голосу трибуна переходив на майже довірливу тиху інтонацію…
Так само і під час засідань Комітету культури ВР він із твердих, категоричних зінтонізованих промов переходив на стишення голосу, в якому була присутня астматична захриплість, котру необхідно було долати підсиленням. Пригадую його сентенцію щодо незримої рамки, яка відокремлює кожного, хто на кону, — від того, хто в глядацькій залі…
— Люди, — стверджував він, — завше тяжіють до свавілля і не підлягають доказам, тому що не спроможні спростувати їх…
Чи не тому Лесь Степанович був суперсистемною людиною, в житті якої була відсутня будьяка стихійність. Мене вражала його архіваріусна, терпелива системність і пунктуальність. У саморобних стелажах, змайстрованих ним із підібраних звідусіль дощок і дощечок, гніздилися тисячі папок, у яких зберігалися різні вирізки, примітки, виписки, передруки, листи, фотокопії, цитати з різних часописів і раритетних видань. Його бібліотека поповнювалась не за рахунок стихійно придбаних книг, а відповідно до кола інтелектуальних зацікавлень, де, зрозуміла річ, пріоритетом була театральна справа…
Згадавши про танюківську бібліотеку, мушу трохи розповісти і про житло, яке йому виклопотали в Мосраді впливові діячі культури Росії Ю. Завадський і С. Єфремов та інші…
Це була маленька двокімнатна квартира, з мінікухонькою і балкончиком, який Лесь перетворив на продовження домашньої бібліотеки… Написав “двокімнатна” і засумнівався, бо це була півторакімнатна квартира на околиці Союзної столиці. І добиратися до цього житла в мікрорайоні Москви потрібно було вельми довго: спершу — метро з пересадками, а вже далі — автобусом, від останньої зупинки якого необхідно було тьопати і тьопати…
Лесь знав ціну часу, знав, що це великий скарб, тому розпоряджався ним найраціональніше… Для пустот, теревенів та пліток місця не було… Він накопичував інтелектуальний досвід, учився, творив, насолоджувався й страждав, заповнюючи свої дні студіями, відвідуванням виставок, музеїв Москви, бібліотек, буваючи майже на всіх прем’єрних показах, хоча його власні вистави в Центральному дитячому театрі, куди його запросили після багатьох років поневірянь і блукань по Україні, де в різних містах його вистави за творами Миколи Куліша, Михайла Стельмаха, КвіткиОснов’яненка, були заборонені… Отож московські постановки казкок Пушкіна та “Гусиного пера” освячувалися неодмінною присутністю режисерапостановника.
Не можу, згадуючи цей спільний московський період, не скласти подяки за збережені в ті роки “спільність духу” і “спільність помислів”… З відстані років бачиться чітко ще й та спільність у поглядах на майбутнє, у передчутті грядущих історичних зламів, постання чогось нового, що наснажувало і обнадіювало…
Доба маланчукізму в Україні сприймалась як певна абсурдність, що покликана була деформувати образ України, де шістдесятництво потрактовувалось як щось аномальне…
Тому і не випадковою була поява в Москві на сценарнорежисерських дворічних курсах Івана Драча, якому приписували відомий вислів: “Якщо в Москві стрижуть нігті, то в Києві обтинають пальці…”
Свавілля і безглуздя, які чинилися в Україні, контрастували з тими озонними зонами, що в Москві, що в Ленінграді, хоча “закручування гайок” вже почалося у зв’язку із виступами Даніеля Синявського та засланням Й. Бродського. Шляхом убезпечення було усамітнення. І це робило нас не відкритощирими, а герметично усамітненими, адже кожен інтуїтивно відчував ті небезпеки, які йшли від нових “друзів”.
Саме тому мене вражав своєю відкритістю і відвертістю Лесь Танюк, який перший повідомив про те, що тут, у Москві, з’явився ще один “землячок” — аспірант, який цікавиться саме Танюком, Драчем і Мовчаном, а згодом і Л. Череватенком…
Вся тодішня атмосфера була отруєна недовірою і, зрозуміло, що ця токсичність була і в моїй свідомості. Але, спілкуючись з Лесем Танюком, я на підсвідомому рівні відчував, що його досвід довіри до людей робить його захищенішим, що його довіра — це ризик, проте ризик, що породжував не страх, а перевагу, що довіра — це дарунок, який сприймаєш не як захисну реакцію, а як необхідну умову існування, що захищає від ерозії підозри і страху… Адже усамітнитись він не міг через фахову заангажованість, що вимагала присутності в соціумі. Він — режисер. Він на людях, він — серед людей… Будьяка замкнутість, “застебнутість” до людей, з якими він працював, — неможлива, бо він має справу з акторами. Режисерові вдається переконати виконавців у своїх намірах, замислах, переконати актора в трактуваннях того чи того образу на кону…
Я був свідком тріумфу Л. Танюка в різних театрах Москви, куди його запрошували для постановки нових п’єс О. Гельмана, В. Шатрова чи В. Розова. Режисер Л. Танюк ставав емблематичним режисером — з власним почерком, власною філософією, власною театральною школою…
Про Танюкаполітика потрібно писати окремий розділ. Бо тут необхідно згадати і про його повернення в Україну, і його участь в формуванні Руху. Про Танюкадержавного діяча так само необхідно говорити окремо, систематизувавши, перечитавши всі його виступи, його звернення, його концепції культурної політики в незалежній Україні, його доповіді на різних форумах і з’їздах з тим, щоб видати окремим томом…
Людська воля, як стверджував А. Шопенгауер, ніколи не вмирає, але виявляє себе у нових індивідах… Саме тому нам необхідно актуалізувати весь творчий доробок Леся Танюка, який, за підрахунками М. Жулинського, нараховує близько 200 томів. І зробити все можливе, щоб продовжити багатотомне видання нашого видатного сучасника, підготовлене ним самим… А решта вже залежатиме від того, хто буде наділений тією волею, яку дарував Л. Танюку Всевишній… І 80річчя його — це не лише привід для спогадів, а більше — це нагадування про необхідність чину… Як відомо — безсмертя особисте не мислиме поза межами національносуспільного. Безсмертя — це ознака, властива Особистостям, які після фізичного життя переходять в інший вимір — загальнонаціональну свідомість, яка відфільтровує все дрібне, амбіційне, самодостатнє, а залишає лише ідеї і волю до здійснення цих боговгодних намірів…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment