Українська Гельсінська Спілка — перша легальна державницька антикомуністична політична організація України

До 30-річчя створення УГС

Анатолій КОВАЛЬЧУК,
учасник львівського мітингу, на якому було оголошено Декларацію принципів УГС

На початку липня минуло 30 років від дня створення Української Гельсінської Спілки. УГС стала першою в УРСР (тобто в окупованій Московщиною комуністичній Україні) за більш, ніж три роки до проголошення її Незалежності громадсько-політичною організацією партійного типу, що відкрито заявила про свою опозиційність до антиукраїнського режиму.
Засновниками УГС були видатні постаті української історії Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Олесь Шевченко, Василь Овсієнко і багато інших хоробрих людей. За діяльний патріотизм, за критику антиукраїнської комуністичної диктатури у 1960—1970-х рр.
їх репресували, засудили на тривалі терміни й запроторили до тюрем і концтаборів. Проте роки неволі не зламали гордих і відважних українців ні морально, ні духовно. Радше навпаки: ще більше загартували. Вийшовши на волю в часи “горбачовської перестройки”, ці мужні люди повернулися в Україну і, впевнені у правоті своїх переконань, продовжили боротьбу за незалежність Батьківщини. Робили це у значно сприятливіших, ніж у попередні часи, суспільно-політичних умовах.
Програмовим документом Спілки, який окреслював мету її діяльності, стала “Декларація принципів УГС”. Важливо те, що її проголошено і прийнято на п’ят­десятитисячному мітингу, який відбувся у самому центрі Львова, на майдані перед головним корпусом університету ім. Івана Франка, біля пам’ятника великому Каменяреві-мислителю, літератору та борцеві за волю України. Було заявлено, що створена 1975 року правозахисна Українська Гельсінська група (УГГ) виконала свої завдання, тому складає повноваження і повним складом входить в Українську Гельсінську Спілку. Головою УГС обрано Л. Лук’яненка, керівником Виконавчого комітету став В. Чорновіл.
У преамбулі Декларації УГС зазначалося, що 66-річне перебування України у складі СРСР засвідчило: ні уряд УРСР, який насправді ніколи не був суверенним, а тільки виконавчим органом центральної влади (був тупим знаряддям проведення московсько-комуністичної політики в Україні), ні Компартія України, що завжди була і є регіональним підрозділом КПРС, не могли й ніколи не намагалися захистити українців від тотального голоду, від варварського нищення продуктивних сил та інтелектуального потенціалу нації, від денаціоналізації, від штучної зміни етнічного складу населення України.
Найголовніші, найбільш загальні принципи Декларації УГС:
— відновлення самостійності Української держави як гаранта забезпечення національних прав українського народу;
— ухвалення нової Конституції України, яка забезпечує права і свободи громадян за міжнародно-правовими стандартами (гарантування свободи слова, права заснування незалежних громадських організацій і засобів масової інформації, права на проведення мітингів, зборів і демонстрацій, вільного доступу до інформації, до архівів, до всіх нормативних актів, дипломатичних документів, книг, що перебувають у спецфондах);
— конституційне надання українській мові державного статусу;
— забезпечення прав національних меншин на культурно-національний розвиток, утворення у складі України Кримської автономії з організованим поверненням до Криму репресованого кримськотатарського народу;
— встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами, самостійне представництво України на всіх міжнародних конференціях, спортивних змаганнях і культурно-мистецьких заходах;
— сприяння розвитку й домінуванню ринкової економіки, заохочення приватної ініціативи, перетворення частини державних промислових підприємств на акціо­нерні чи кооперативні, створення умов для добровільного виходу селян із колгоспів з обов’язковим земельними наділами.
З міркувань політичної тактики, а також з метою поступово змінити громадську думку на користь державної самостійності, УГС упродовж певного часу відкрито не порушувала питання негайного виходу України зі складу Московської імперії. Декларація лише проголошувала право громадян або їхніх об’єднань домагатися повної державної незалежності України або входження її разом з іншими вільними країнами до складу федеративної чи конфедеративної держави.
Оскільки тодішня УРСР перебувала у складі СРСР, яким одноосібно керувала компартія, деякі пункти Декларації містили вимоги самостійницького змісту. Зокрема ставилася вимога передати суверенним республікам управління економічним, політичним і культурним життям, залишивши на союзному рівні тільки консультативно-координаційні органи.
Важливою була вимога позбавити комуністів монополії на владу, передавши всю повноту влади в Україні до обраних на альтернативних засадах рад народних депутатів (депутатом можна бути не більш як два терміни поспіль), а правом висування кандидатів наділяються партії, спілки, неформальні об’єднання, ініціативні групи громадян.
Передбачалося скорочення чисельності управлінського апарату, скасування всіх без винятку пільг і привілеїв для чиновників (актуально й у наш час).
Ставилася вимога вилучити з Кримінального кодексу антидемократичні статті, що передбачають покарання за політичні чи релігійні погляди, ліквідувати спецпсихлікарні, звільнити й реабілітувати всіх політв’язнів, скасувати смертну кару.
УГС прагнула поліпшення екологічної ситуації в Україні. З цією метою висували вимогу припинити будівництво нових атомних реакторів, згортання діючих в Україні АЕС, замінити їх альтернативними енергетичними джерелами. Винесення на всенародне обговорення великих проектів промислового будівництва.
Створення УГС та оприлюднення її програмового документа стало несподіванкою для влади і репресивних органів. Вони сприйняли цю подію як виклик московській імперії зла. Владна верхівка побачила в опозиційній УГС, в якій згуртувалися люди грамотні, хоробрі, рішучі й досвідчені, загрозу для свого безроздільного панування. Як свідчили декотрі з колишніх високопосадовців, одні з них сприйняли цю звістку з цікавістю, другі — зі страхом і розгубленістю, треті — зрозумівши, що настають незворотні суспільно-політичні зміни, гарячково думали, як пристосуватися до нових умов. Керований Москвою КГБ спрямував усю потугу, весь арсенал засобів на протидію опозиціонерам. На відміну від брутального насильства минулих десятиріч, це були попередження, залякування, затримування, адміністративні арешти, кампанії з дискредитації та дезінформації в компартійній пресі.
Попри перешкоди, філії УГС створили в більшості областей. Щоденні матеріали Спілки про найголовніші події в Україні оприлюднювали найвідоміші світові інформагентства. Так було підірвано монополію комуністів на інформацію. Члени УГС брали активну участь у створенні майже всіх громадських організацій: Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, “Меморіалу
ім. Василя Стуса”, “Зеленого світу”, Народного Руху України.
Ми проводили багатолюдні мітинги, на яких обговорювали проекти законів про вибори нової Верховної Ради, про мови в УРСР, а також з питання референдуму про новий союзний договір, з нагоди кількох річниць Чорнобильської катастрофи, з приводу екологічної ситуації в Україні, захисту пам’яток культури тощо. Організовували масові заходи зі вшанування жертв Голодомору 1932—33 рр. і комуністичних репресій 1937—38 рр., зокрема щодо встановлення правди про масові поховання в Биківнянському лісі. Адже комуністи тривалий час заперечували, що там поховані жертви сталінських репресій другої половини 1930-х рр., стверджуючи натомість, що то братські могили розстріляних фашистами партизанів і підпільників.
Якщо на наші заходи приходили тисячі людей, міліція поводилася спокійно. Коли ж учасників було мало — застосовувала силу: била нас, виривала з рук національні прапори, намагалася розігнати, заарештовувала непокірних. Зокрема таке було біля пам’ятника Т. Шевченку, що у сквері перед університетом, коли ми співом “Заповіту” і декламуванням Тарасових поезій вшановували нашого великого поета. А також на Софійському майдані, де проводили акції з нагоди річниць ухвалення IV Універсалу Центральної Ради і проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР.
Але траплялися й виняткові ситуації. Навесні 1989 р., коли під час агітації на Майдані Незалежності за демократичних кандидатів до Верховної Ради СССР, ми з національними прапорами й агітаційними плакатами пройшли Хрещатиком до Бессарабського ринку і повернулися назад, ні міліціонери, ні кагебісти нас не чіпали (мабуть, розгубилися й не знали, як діяти в цій непрогнозованій ситуації). Крім того, ніхто заздалегідь не планував ходи центральною вулицею столиці. Рішення про “демонстрацію” виникло спонтанно. Очевидно, мало значення й те, що до нашої невеликої групи сміливців уже у процесі руху долучилися кілька десятків випадкових осіб, звичайних перехожих, людей різного віку і статі — одні з цікавості, інші з солідарності. Крокуючи Хрещатиком, ми почувалися дуже впевнено, скандували гасла “Слава Україні! Слава УГС! КПСС — у Чорнобильську АЕС!”. Велика кількість киян, які перебували теплого сонячного дня на головній вулиці столиці, спостерігали за нашою ходою. Від багатьох із них ми чули підбадьорливі і схвальні слова!
Якби на нас напали “особи в цивільному”, щоб зупинити чи заарештувати, вони отримали б гідну відсіч. І на Хрещатику серед білого дня відбулася б масштабна бійка. Упевнений: на наш захист стало б чимало небайдужих людей, які також ненавиділи комуністів і їхніх посіпак. Звісно, й без того здискредитована влада — київська і центральна — роблячи щодня багато помилок, не бажала для себе ще більшої ганьби, тому мовчки проковтнула гірку пілюлю. Тоді ми самі ще не усвідомлювали, як принизили владу, яких політичних ляпасів і стусанів їй надавали.
Як згодом з’ясувалося, то була перша в новітній історії України організована не комуністами, а їхніми противниками (до того ж не санкціонована владою!), хода Хрещатиком під самостійницькими, антикомуністичними гаслами. Наші сміливі патріотичні акції духовно розкріпачували суспільство, допомагали людям позбутися страху перед анти­українським режимом і його репресивними органами.
Проте комуністи і їхні холуї зробили з цього “проколу” деякі висновки. 23 серпня того самого року ми зібралися біля центрального стадіону з приводу 60-річчя підписання т. зв. пакту Молотова-Ріббентропа, щоб засудити змову червоного і коричневого диктаторів — паліїв Другої світової війни. Тоді нас, близько трьох сотень мирних людей (ніхто не планував насильницьких дій чи ходи Хрещатиком, у наших руках була не зброя, а прапори і плакати), оточив і заблокував загін міліції спецпризначення. Понад сотня дебелих міліціонерів у небаченому доти екіпіруванні тримали в руках довгі гумові киї і розлючених собак на повідках. Постукуючи палицями по щитах, вони дали зрозуміти, що готові атакувати. Їхні пси люто дивилися на нас, вишкіряли гості зуби і грізно гарчали. Більшість із нас до того моменту бачили таке видовище тільки у фільмах про війну, в яких показано есесівців, що чинять звірства над мирними людьми. На щастя, з нами цього не сталося. Лише після демонстрації владою грубої сили якийсь полковник міліції через мегафон повідомив: якщо ми не згорнемо “петлюрівські й бандерівські прапори” і не розійдемося, то будемо покарані. До речі, говорив він українською мовою, що було незвично у ті часи.
Того вечора до своїх домівок ми повернулися не побиті й не покусані. Але з усвідомленням того, що комуністи не зупиняться ні перед чим задля збереження влади. Як ті міліційні собаки, вони люто нас ненавиділи, були готові брутально рвати і шматувати. Разом із тим наші душі проймало почуття самоповаги за те, що перебороли страх перед небезпекою.
На перших демократичних виборах до Верховної Ради УРСР, які відбулися навесні 1990 року, 12 видатних діячів УГС стали народними депутатами. Згуртувавши довкола себе кілька десятків демократичних депутатів, вони домоглися, щоб головні положення політичної програми Спілки були втілені в “Декларації про державний суверенітет України”. Багато членів УГС (серед них автор цього тексту) були обрані депутатами місцевих рад.
Свідченням оцінки величезного вкладу УГС у здобуття нашою Батьківщиною незалежності стало те, що п’ятьох провідних її діячів відзначено найвищими державними нагородами — званням Героя України, а кількох — орденом Свободи.
У серпні 2008 р. ми урочисто відзначили 20-річчя створення УГС. Святкові заходи відбулися в Будинку вчителя. Нас вітали представники влади і гості з-за кордону. Всі відзначали великі історичні заслуги членів Спілки у боротьбі за державну незалежність України. 25-річчя УГС припало на час правління бандитського режиму “регіоналів”, які через невігластво пихато заявляли, що Україна почалася з їхнього приходу до влади. Тому цю дату не було відзначено на державному рівні.
Закон України від 09.04.2015 р.
№ 314 “Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті” визнає членів УГГ і УГС борцями за державність нашої Батьківщини.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment