Загадка з багатьма невідомими

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Продовження. Поч. у ч. 26,27 за 2018 р.

Для розслідування цієї історії потрібно виписати в Україну Шерлока Холмса. Бо наші домашні ліниві слідаки виокремили для себе тільки окремі фрагменти з усього розгалуженого сюжету й сяктак пояснили їх, законсервувавши дух таємниці.
Але почну з самого початку. Чи точніше буде сказати з кінця. На початку 90х років українські й російські (колишні всесоюзні) газети зарясніли заголовками: “Смерть підпільного мільярдера”, “Чия насправді власність підпільної колекції?”, “Хто стояв за скромним електриком тресту їдалень?”, “Хто ви насправді, Олександр Ільїн?”, “Сенсація, що відлунилася на все СНД”, “Чи причетний кримінальний світ до колекції в Кіровограді?”, “Які таємниці забрав на той світ Олександр Ільїн?”
Ось такого характеру публікаціями широко відлунилася смерть загалом малознаного в Кіровограді чоловіка і ланцюг подій на нею.
Можливо, такого інформаційного вибуху скромні похорони звичайного електрика в Кіровограді й не викликало б, якби в місцевому букіністичному магазині не з’явилися такі дивовижні раритети, які ніхто купити тут ніколи не зміг би, — їхні реальні ціни перевищували навіть сотні мільйонів доларів.
Правоохоронні органи сполошилися і почали розслідувати, звідки в провінційному Кіровограді могли взятися такі книги. Швидко витрусили з букіністів інформацію: ці видання принесли для реалізації племінники електриканебіжчика. Судячи з усього, вони не мали навіть зеленого уявлення про можливу ціну раритетів.
З цієї ниточки пішло розкручування клубка. Одним із перших відкриттів стало таке: в дворі покійного стояв у мисці харч для курей. І в брудній каструлі лежала для господарських потреб … ложка Фаберже.
Отже, чудеса розпочалися. Оперативники зрозуміли, що це — тільки початок. Головне — десь там, попереду.
Моїми нараторами цієї історії були Василь Бондар і Володимир Панченко, що знають не тільки офіційну версію кіровоградських скарбів Олександра Ільїна і те, про що тільки неясно здогадуються ті, хто атрибутує артефакти з його кунсткамери. Досить сказати, що вже по смерті Ільїна і після вилучення з його оселі 500 (так!) мішків із експонатами на одному з європейських аукціонів з’явилася Біблія Івана Федорова, котра, як у тому твердо переконані компетентні люди, “вислизнула” з колекції Ільїна вже коли спеціальна комісія почала систематизовувати й описувати вилучені експонати.
Можливо, це тільки єдиний екземпляр із усього зібрання, яке загалом налічує півмільйона їх. А може, Біблія — і не з Ільїнової колекції. Але версія про її пов’язаність саме з Ільїним не випадкова. Він спілкувався з церковними ієрархами, йому везли і з Києва, і з Москви релігійну літературу, яка дуже постраждала від часу, і він рятував книги, переплітав їх у дорогі оправи. Дарував раритетам нове життя, а інші видання тільки відомими йому технологіями “зістарював” і видавав їх за старовинні видання. Одне слово, видатний майстер і шулер в одній особі.
Я запитував Бондара й Панченка: який він був із себе. Відповідали: майже ніякий. У старій засмальцьованій кухвайці або в потертій спецівці. У стоптаних кирзаках. Завжди неголений. Майже бомж. Найбагатший чоловік у Кіровограді. Якби захотів — продав би котрийсь зі своїх артефактів, вирядився б англійським денді, сів би в найдорожчу іномарку — і ніхто не пізнав би в ньому захланного електрика тресту їдалень. Та не продав нічого з колекції, жодної копійки не хотів витрачати на свої побутові потреби. Все для неї, для колекції.
Хто ж він такий, окрім того що електрик тресту їдалень, — запитував я своїх колег, — і звідки він у Кіровограді взявся? Вони запропонували мені з газет кілька варіантів його біографії. Нащадок славетного дворянського роду РимськихКорсакових, чиє ім’я зайве й коментувати. Це — з боку матері.
З боку батька — вихідці з Польщі, що після поразки повстання 1863 року заховалися в Росії і, заплутуючи сліди, разуразно змінювали прізвище. І тому навіть забулося, яке в них було попервах. Потім ці майстровиті люди вибилися з соціальних низів нагору й стали поміщиками. А ось як вони вціліли в революційній веремії і яким чином Олександр Ільїн опинився аж у степовому Кіровограді на такій соціально не престижній посаді — історія мовчить.
Щоправда, відомо, що його батько 1918 року, будучи червоним командиром, брав участь у ліквідації Антоновського повстання в районі Рибінська, де було чимало дворянських маєтків, що їх нещадно розграбовували. “Чи не звідти початки Ільїнської колекції?” — запитує один із журналістів. Бо ж серед зібрання кіровоградського потаємника дивним чином опинилися надзвичайно унікальні експонати, що їх могли збирати лише справжні колекціонери, які бували на європейських аукціонах і мали для цього відповідні кошти.
В одній зі статей читаємо, що народився Олександр Борисович Ільїн 1920 року. Ніяких відомостей про нього до 1942го знайти не вдалося. Участі у війні не брав, хоча нічим не хворів.
1943 року його чомусь відрахували з інституту, а потім одразу ж поновили. 1944го потрапив під суд за участь у груповій крадіжці. Вирок — 3 роки неволі. Відомо, що відбув лише рік ув’язнення. Що й чому — невідомо. Але далі журналісти звертають увагу на ще один загадковий момент. Кореспондент “Комсомольской правды” писав: “Потім у його біографії біла пляма. Цілих п’ятнадцять років про людину нічого не було відомо. І це при нашій паспортній системі!”
Більш аніж дивно. І ніяких розгадок. Тільки широкий простір для гіпотез. І вони множилися, розростались у цілі епопеї. За однією з них, Ільїн буцімто був у блокадному Ленінграді, де за хліб вимінював усе, що припадало йому до смаку. Але на підтвердження цього, окрім намагання пояснити, звідки в Ільїна взялося стільки унікальних виробів із золота й срібла, немає жодного авторитетного факту на користь такої гіпотези. Як говорили мені кілька людей, що непогано знали Ільїна, його легко уявити в подібній ситуації — якимись гуманістичними сентиментами наш персонаж не страждав — він міг в ім’я своєї мети й через людину переступити. А тут ще ця пристрасть — сильніша для нього за все на світі. Сильніша навіть за нього.
Довелося мені вислухати й цілу історію про те, що Ільїнстарший був помітною постаттю в команді, котра обслуговувала ГУЛАГ. А оскільки там в ув’язненні зібрався неймовірний соціальний конгломерат, то Ільїн (через ув’язнених) вишукував приховані твори мистецтва в кількох великих містах Союзу. Його вели туди ниточки з ГУЛАГу. Гіпотеза як гіпотеза; має всі права на існування. Однак на підтвердження її конкретних фактів приблизно стільки ж, як і в попереду викладеній. По суті, одна зачіпка — ніде офіційно не задокументовані роки Ільїнамолодшого. Не міг же він, виконуючи наказ партії та уряду, потаємно злітати на далеку планету в космосі, щоб організувати там щось подібне до жовтневої революції чи щось у цьому дусі.
Олександр Чуднов, який, здається мені, найкраще знав Ільїна, часто контактував із ним, оригінально характеризував його психотип (ми ще повернемося до цього), звернув мою увагу на такі моменти, котрі чомусь не стали приводом для осмислення авторами оригінальних гіпотез. У приватному дворищі колекціонера було двоє приміщень — недобудований флігель і великий будинок (до речі, як та казкова рукавичка), забитий усякими артефактами. Простору в ньому лишилося тільки для напівложа, де Ільїн міг спати напівсидячи. Район, у якому жив колекціонер, далекий од центру, глухий. У домі навіть не було парового опалення. Ні про яку сигналізацію чи інші способи охорони навіть і не йшлося. Пограбувати будинок не було ніяких проблем. Той, кому треба було знати про те, які скарби там зберігаються, і ким можна стати, заволодівши ними, добре це знав. Відома однаєдина спроба крадіжки з будинку Ільїна. Але — увага! — викрадене за кілька днів було повернуто.
Що це може значити?
Пропонується двоє пояснень.
Перше. Сильні світу того (компартійці, КДБ?) доручали Ільїну зберігати їхню власність і вона постійно перебувала в їхньому полі уваги. Найперший замах на колекцію скінчився так, як він скінчився. Бо мало що в Кіровограді (і не тільки в Кіровограді) охоронялося так, як цей будинок, що стояв посеред специфічних запахів — неподалік масложиркомбінат, звідки “несуни” відкрито курсували зі своєю здобиччю (адже то був час, коли майже всі крали майже все!). Ще раз нагадую в абсолютній недоторканості лишався позірно неприхищений осідок Ільїна, яким чомусь не хотіли спокушатися лицарі легкої наживи. Мовби те місце було зачакловане нечистою силою, і того, хто туди ступить, підстерігає щось страшне. Щось тут незрозуміло.
Друге пояснення.
Тут також вважається, що Ільїн не був у повному розумінні самостійною фігурою та одноосібним власником усього того, що зберігалося в його будівлях на вулиці Урожайній (назва, до речі, хрестоматійно совківська). Мене гаряче переконували: колекція Ільїна — це злодійський “общак”. І те, що так оперативно було повернуто вкрадене з неї, — найаргументованіше цьому підтвердження. Всі ми знаємо, що таке наша міліція. І всі ми знаємо, що вона не розкриває жодного злочину, якщо вона не має якихось своїх інтересів у його розкритті. Можна вважати, що не міліція змусила крадіїв негайно повернути поцуплене в Ільїна. Очевидно, або якісь “зальотні” чи тутешні дрібні злодюжки хапонули те, що, як їм здалося, погано лежить, то очільники відповідної ієрархії миттєво вжили щодо них конкретних заходів — експонати, мовби самі собою, опинилися на своїх місцях.
Переконливо? Переконливо. От лише невідомо, чи воно справді саме так було.
Життя непрогнозоване. Буває, що мовби зірки в небі вишиковуються саме так, щоб розкрити нам ту чи ту таємницю. Доведеться запастися терпінням і чекати, коли настане саме цей “момент істини”.
У пресі чимало писали про неймовірно варварські умови, в яких зберігалася колекція. Фарба на картинах подекуди пооблуплювалася, вони запліснявіли від вологи, їх понадгризали миші чи пацюки, по них повзали мокриці. Всі артефакти або були напхом напхані в старовинні скрині, що також давно заслуговують музейної долі, або жужмом накидані один на одного. Ніякої систематизації того добра, ніякого реєстру. Справді — як склад Плюшкіна. А це ж — твори французького й голландського живопису, полотна відомих російських майстрів. Ось, наприклад, репродукована у різних виданнях історії мистецтва картина Д. Левицького “Катерина II в убранні запорозького гетьмана”, яку вважали безнадійно втраченою. Вона несподівано, як і чимало інших мистецьких творів, випливла з хаосу й плісняви будинку на вулиці Урожайній, де всі вони були мовби засуджені на цілковите знищення. Їхніми вбивцями мали стати саме умови зберігання. Можна тільки гадати, чому не здригалося від цього серце колекціонера, який, за словами всіх, кого я розпитував, добре знався на мистецтві і справді любив його. Може, любив, як писав поет, “дивною любов’ю”? Але — то вже вдячний матеріал для психоаналітиків.
Надзвичайно цікаву статтю під назвою “Людина, яка спокусила місто”, написав мистецтвознавець Володимир Босько, який знався з Ільїним упродовж понад тридцяти літ, починаючи ще від початку шістдесятих. “Ким же він був насправді — скромний електрик у спецодязі, з незмінною сіткою в руках, завсідник міських книгарень? Подвижником? Безкорисливим диваком? Невтомним шукачем історикокультурних раритетів? Мисливцем за скарбами? — запитує сам себе автор. — А може, то була людина, одержима манією знаходити та ховати від людей шедеври? І взагалі, чи можемо ми називати Олександра Борисовича видатним колекціонером? Деякими рисами своєї вдачі, поведінки та способу мислення він нагадував відомих літературних героїв: Плюшкіна, підпільного мільйонера Корейка, барона зі “Скупого лицаря” Пушкіна… В ореолі легенд і міфів цій людині судилося залишитися назавжди. На багато загадок відповідей, боюсь, ми так і не отримаємо”.

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment