Марія ГРИНЬКО,
Дмитро ПАЛІЙ,
фото Богдана ПОШИВАЙЛА
“Правда історії: джерела”. Під такою назвою в Музеї книги і друкарства України експонується виставка, присвячена 70-річчю відомого в Україні та поза її межами історика, джерелознавця, бібліографа, колекціонера-книгознавця, доктора історичних наук, лауреата Національної премії України ім. Т. Шевченка Сергія Івановича Білоконя.
Ще з юних років Сергій Білокінь виявив нахил до дослідницької роботи. Тому навчання на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер Київський національний університет ім. Т. Шевченка) та аспірантура на філологічному факультеті Московського державного університету ім. М. Ломоносова узгоджувалися з його покликанням, що й підтвердила подальша діяльність.
У свої молоді роки він — учасник руху шістдесятників, наймолодший член (ще зі шкільної лави) Клубу творчої молоді (КТМ), брав участь у більшості його вечорів. У грудні 1963 року виступив із політичними творами на вечорі поезії КТМ. Був знайомий з
А. Горською та І. Світличним, про яких згодом написав спогади, а також І. Дзюбою, Є. Сверстюком, Г. Севрук, Л. Семикіною та ін. Читав і розповсюджував самвидавну літературу.
1968 року дослідження С. Білоконя “Віхи життя й творчості засновника української радянської графіки Г. І. Нарбута” відзначене медаллю Всесоюзного конкурсу “За кращу наукову студентську роботу”. У 1971—1974 роках працював в Історико-культурному заповіднику “Києво-Печерська Лавра” (тепер Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник) та Державному музеї книги і друкарства УРСР (тепер Музей книги і друкарства України), у 1974—1977 роках — навчання в аспірантурі й захист кандидатської дисертації “Предмет і завдання літературознавчого джерелознавства”, 1978—1981 роки — робота в рукописному відділі Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (тепер Національна бібліотека України ім. В. Вернадського). Від 1989 року працює в Інституті історії АН УРСР (тепер Інститут історії України НАНУ). Від 2006 року обіймає посаду головного наукового співробітника відділу історії України 2-ї пол. ХХ ст., керівник Центру культурологічних студій інституту. Від 6 жовтня 1990 року (дня заснування) — голова Київського наукового товариства ім. Петра Могили. Досліджує історію української аристократії, культури, музейництва, церкви, більшовицьких репресій, втрат культурної спадщини за радянської влади. Від 1984 року проводив зустрічі, присвячені українським художникам М. Бойчукові, Г. Нарбуту, поетові, літературознавцеві і перекладачеві М. Зерову, відкриваючи невідомі сторінки культурної спадщини України. Академік НАНУ Іван Дзюба про дослідницький талант С. Білоконя писав: “Джерелознавча пристрасть, смак до історичних подробиць, яких він немало врятував із забуття і перед якими відчуває особисту відповідальність, інтуїтивне відчуття “напрямків”, де треба шукати живі й документальні свідчення про давнє й недавнє минуле, наукова скрупульозність поєднуються в нього з виробленим світоглядом, добре опрацьованою методологією, широтою інтересів та витонченим художнім смаком”.
2002 року С. Білокінь став лауреатом Національної премії України ім. Т. Г. Шевченка за науково-публіцистичну книгу “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР: 1917—1941 рр.”. Від 2001 року — член-кореспондент, а від 2006-го — дійсний член Української Вільної Академії наук у США (УВАН). 2007-го отримав звання “Заслужений діяч науки і техніки України” та був обраний почесним академіком АН ВШ України по відділенню історії, філософії та права. 2008 року С. Білоконю присвоєно звання “Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців”. 1 вересня 2012 року виступив з інавгураційною лекцією “Клуб творчої молоді “Сучасник” (1960—1965)” перед студентами Національного університету “Києво-Могилянська Академія” та отримав звання почесного професора. Від 2012 року — член Музейно-експертної ради Всеукраїнської асоціації музеїв і заповідників.
Автор сотень публікацій з історії України, книгознавства, культурної історії Києва, життя і діяльності яскравих діячів української культури. В умовах незалежної України досліджує історію більшовицьких репресій, втрат культурної спадщини. С. І. Білокінь є упорядником, науковим редактором і автором передмови до першого тому 2-го уточненого видання створеної в українському еміграційному середовищі “Української Малої Енциклопедії” Євгена Онацького, перша публікація якої відбулася в Буенос-Айресі 1959 року.
Більша частина виставки — книжкові видання авторства
С. Білоконя, статті, надруковані в енциклопедіях, періодичних, наукових і мистецтвознавчих виданнях. Експонуються також матеріали з приватної колекції. Часто це книжки з помітками “Для службового користування” або “Не підлягає публікуванню”, серед них російська військова інструкція для таємного листування, радянська засекречена статистика, видані у Москві 1960 і 1961 роках списки книжок для вилучення з бібліотек і торговельної мережі та ін., а також твори художників-шістдесятників. Доповнюють виставку близькі до тематики досліджень Сергія Білоконя графічні композиції Володимира Юрчишина та екслібриси Георгія Сергєєва. У вітринах розміщені також висловлювання, що допомагають глибше зрозуміти громадське значення досліджень Сергія Білоконя, зокрема Івана Дзюби: “Сергій Білокінь здобув заслужений авторитет джерелознавця, бібліографа, книгознавця, історика, мистецтвознавця, літературознавця. У кожній із цих царин він зробив немало, а подекуди його внесок просто унікальний: скажімо, в українське джерелознавство, у Нарбутіану, у вивчення культурного життя, культурної історії Києва, маловідомих сторінок українського мистецтва і мистецтвознавства, окремих яскравих діячів української культури
(М. Бойчук, Ф. Ернст, М. Зеров, В. Модзалевський, С. Таранушенко та ін.)”; Ігоря Гирича: “Його статтям притаманний особливий почерк, їх не сплутати зі статтями інших авторів. Творчий стиль його публікацій за мовою, структурою й композицією близький до праць класиків української культурологічної історіографії. Білоконеві студії завжди супроводяться розлогими примітками джерелознавчого характеру… У цих примітках дослідник вводить читача в курс наявної літератури з питання, використовує відому йому джерельну базу, і то не лише офіційних, державних архівосховищ, а й приватно-колекційну, надаючи перевагу наративним джерелам суб’єктивістського характеру: мемуарам, спогадам, листам, матеріалам газетної хроніки”.
Відкриття виставки відбулося 2 липня і перетворилося на значну подію. У просторому залі велелюдно, було багато охочих виголосити на адресу ювіляра подячне слово. Промовців супроводжували пісні у виконанні Тараса Компаніченка і Сергія Василюка. Про свої враження від прочитаних книжок Сергія Білоконя та їх джерельну правдивість говорили академік НАНУ Микола Сулима, колишній політв’язень Василь Овсієнко, відомий історик Ігор Гирич, колишній генеральний директор Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Сергій Кролевець, зав. Історико-меморіального музею М. С. Грушевського Світлана Панькова, краєзнавець Олексій Панасюк, заст. голови Ради Будинку вчених Інна Майко, громадська діячка Наталя Осьмак. Привітання висловлювалися і “без мікрофона”. Письменник Андрій Топачевський розказав присутнім, як 1972 року за наказом влади знищили роман Івана Білика “Меч Арея” і показав збережений Леонідом Череватенком зшиток зі ста пронумерованих штемпелем титульних аркушів, вирваних із книжок, які виконавці такої акції посилали на переробку як макулатуру. Подібними зшитками видавництво “Радянський письменник” звітувало про виконану “місію”.
Такі своєрідні вістини до визнаного діяча сучасної історичної науки завершилися екскурсією Сергія Білоконя по експозиції його ювілейної виставки.
