Письменник на периферії

Василь Бондар народився 1954 року в Теліжинцях Тетіївського району на Київщині. Після закінчення факультету журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Шевченка працював у кіровоградських газетах “Молодий комунар”, “Вечірня газета”, кореспондентоморганізатором Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників, головним редактором ЦентральноУкраїнського видавництва, у 1995—2015 рр. — голова Кіровоградської обласної організації НСПУ, нині головний редактор літературного часопису “Вежа”. Заслужений журналіст України (2007).
Автор книг прози “Одвідини” (1994), “Смарагдові китиці у воді” (2001), “Камінь від хандри” (2013), “Візит ввічливості” (2016), та праці з літературознавства “У пошуках слова значущого” (2008); авторупорядник художньодокументальних книг “Голоси із 33го” (1993), “Ми, переможені Чорнобилем” (1996), “Сповіді зза ґрат” (1997), “0ST — тавро неволі” (2000), “Рух. Початок” (2014), “Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?” (2010), 6томного видання “Реабілітовані історією. Кіровоградська область” (2004—2013), 2томної хрестоматії творів письменників Приінгулля “Блакитні вежі” (2011), упорядник антологій. Твори перекладено англійською і румунською мовами.
Лауреат літературних премій імені Євгена Маланюка, імені Дмитра Нитченка та ім. М. Стельмаха, краєзнавчої премії ім. В. Ястребова.

Cеред липня письменнику, журналісту й педагогу Павлові Малєєву виповнюється 75. Ювілейна дата покликала до розмови про долю (народився в Новомиргороді на Кіровоградщині, здобувши середню освіту, працював на різних роботах у колгоспі, на підприємстві зв’язку, закінчив педінститут імені О. Пушкіна, вчителював, працював у районній пресі трьох областей, братався з видатними й виказував непокору ідеологічним недругам, нині шукає себе на обочині, як сам мовить, суспільного прогресу, тішиться внуками), про творчість (видав низку поетичних, прозових, публіцистичних, мемуарних книжок, мучиться невпорядкованістю книговидавничої справи в країні, досі працює в пресі, творить і сподівається). Сподівається і сповідається.
— Як живеться і що проситься зпід пера письменника Павла Малєєва?
— Живеться, як і всім пересічним громадянам родинної землі: залежно від підвищення цін на харчі, не кажучи вже про ліки та комунальні послуги. Зашкалює варварство п’ятої колони, яка розкошує за статки нашої землігодувальниці й ненавидить українське: мову, звичаї, історію; їй підспівує наша, уже доморощена, братія за шмат відомої ковбаси… А тут — війна, нав’язана “старшим братом”, яка безжально знищує нашу молоду надію, цвіт нації. Про це й писав (три книжки лежать у “шухляді”), а тепер уже — врядигоди, бо воно нікому не потрібне (і за що його видавати!), хіба що якісь публіцистичноесеїстичні замальовки, вірш на злобу дня…
— У літературному середовищі Вас, Павле Терентійовичу, знають як приятеля незабутнього Григора Тютюнника. Така атестація не повинна Вас ображати, бо оригінальна Ваша поезіяпроза, як, наприклад, “Степова балада” чи “Дума про матір”, або повість “Далекий недільний ранок”, побачили світ під кінець минулого століття, коли наклади видань уже значно впали, а от Ваші спогади про Тютюнника публікували ще на початку 1980х рр. багато разів у різних багатотисячних газетахжурналахкнижках… Як Ви зійшлися із Григором? Яким побачили його вперше? Чи щось досі знали про нього і його творчість?
— Усе це є у перших двох розділах книжки “Там, де Роська мала сиву Рось доганя…”.
…Ще в армії, коли наш батальйон дислокувався в Москві, мій товаришполтавець приніс у казарму чергове число романгазети (в кінці 1963го чи на початку 1964 року): “Раджу почитати новий роман мого земляка Григорія Тютюнника”, — сказав, передаючи мені цей примірник. То був знаменитий “Вир” у російському перекладі. Згодом знайшли цей твір українською. Після нього проштудіювали інші прозові й поетичні твори воїнафронтовика, удостоєного 1963 року Державної премії імені Т. Г. Шевченка за тойтаки “Вир”. А коли потрапили на очі перші новели вже Григора Тютюнника, то вони чомусь асоціювалися з іменем автора “Виру” аж поки не з’явилися “Батьківські пороги”, внісши ясність у творчість двох братів: Григорія і Григора… Відтоді все Григорове, що друкували у періодиці й окремими книжками, читали, обговорювали і визначали найвищою пробою… Тому, готуючи разом із відомим новелістом Миколою Кравчуком у червні 1977 року омріяну тетіївську зустріч з Григором Михайловичем, очікував на неї, як на своєрідне свято душі…
— З Тютюнником, Кравчуком, Стогнійчуком Ви тоді мандрували містечком, були в районній бібліотеці під час виступу письменника, він жив у Вашій квартирі не один день. А момент проводів на провінційному аеродромі, яким починається Ваш спогад “З долонею біля серця” — то ж не перша Ваша зустріч?
— У рекомендації для мого вступу до Спілки письменників Анатолій Шевченко 1992 року писав: “Оповідання й новели Павла Малєєва я читав років 15 тому. Із автором познайомив мене ще Григір Тютюнник, відрекомендувавши так: “Ось тобі вроджений письменник, а до видавництва свої писання нести не наважується. Каже: нехай я на них подивлюся з відстані часу; а того не розуміє, що ця відстань — мить, промайне, як життя…”
Це знайомство відбулося вже після першого візиту Григора Михайловича до Тетієва, коли я гостював у нього. А той, перший, його візит стався у червні. Із директором районної бібліотечної системи Галиною Мідзяновською ми приїхали до Києва тетіївським автобусом, який доставив туди місцевих школяриків на телестудію для запису їхніх виступів. Поки там тривало те дійство, ми з директоркою тим же автобусом добралися до вулиці Раєвського, щоб, згідно з попередньою домовленістю, запросити Тютюнника їхати з нами до Тетієва на зустріч із читачами… На наш дзвінок двері квартири 57 розчинилися, і перед нами постав стрункий чорнявий красень. Ми відрекомендувались. “А я вже чекаю вас, навіть борщ зварив, полтавський…” Майже всю дорогу до Тетієва ми з письменником розмовляли. Склалося враження, що знаю цю людину давно, як рідну, і ніколи з нею не розлучався. На подарованій мені згодом світлині Григір теж зізнався: “Рідному душею…”
— Ким Ви себе вважаєте: поетом, прозаїком, публіцистом, мемуаристом?.. У якому жанрі Вам найкраще пишеться?
— Пристрасть до віршування притаманна кожній людині з дитинства, як Божий дар… Вона проявляється спонтанно врядигоди, а ось поетипрофесіонали — постійні щодо обраного письменницького жанру, і не просто віршування, а саме — поезії. До останніх себе не рівняю, про що сказано й у моїх есеях… Понад півстоліття перебуваючи в товаристві Спілки журналістів, заробляв собі на хліб публіцистикою, працюючи у районних газетах… Навіть Ви, Василю, колись зауважили: “Я читав його нариси — просторі, барвисті, запахущі…”. Робота над нарисами і привела до художньої прози… До речі, саме як прозаїка мене й прийняли до письменницької Спілки 1995 року. Цьому сприяли й відгуки на мої твори Віктора Баранова у журналі “Київ”, Леоніда Куценка у “Дзвоні”, Володимира Моренця у “Вітчизні”…
— Письменники починали рух за Незалежність. А тепер лають її, бо за радянської влади їм і книжки видавали справніше, і гонорар солідний за свої твори одержували, і якісь пільги були (за виступи в трудових колективах платили, відпочити на морі можна було пільгово). Не хотіли б повернутися у ті часи?
— У ті часи я відкривав на сторінках районних і київських часописів заборонені досі імена бандуриста Василя Литвина (нашого земляка) і його дружинипоетеси Антоніни, а згодом нариси про них увійшли до книжки про школу кобзарського мистецтва “Нова легенда Стрітівки”, започатковував теми про героїв Букринської епопеї і їхнього втілювача у скульптурі Валентина Зноби, які стали авторами монологів у книжці “Висоти слави і скорботи”, продовжував тютюнниківську тему, яку, до початку видання організованих Анатолієм Шевченком спогадів “Вічна загадка любові”, не кожен тоді насмілювався чіпати, далі пітнів над посібниками “Література рідного краю” для шкільництва Новомиргородщини й Кагарличчини… Все це — зрідка за кошт спонсорів, яких треба було ще знайти й переконати щодо потреби таких витрат, або й за власний… Уже значно пізніше протоптану стежку чимало досі мовчазних колег “оновлювали” і “відкривають”… Отже, озвучені Вами пільги, на жаль, мене обминали та й нині обминають… Навіть статус чорнобильської зони з Кагарлика зняли і відсуджену добавку до пенсії…
— Чи треба письменнику йти в політику? Ви ж були в політиці? І в компартії, і в “Просвіті”…
— Діти війни перебували в політиці з дитинства: жовтенята, піонери, комсомольці, члени партії. Босий, напівголодний, я у 50х роках минулого століття гордо носив червоний галстук і втирав сльози, жаліючи “бідних” американських дітей, про яких пристрасно розповідала наша вчителька на виховних годинах… У райгазетах творчі трудівники, щоб працювати, мусили належати до партійних лав. Моє покоління було закомплексоване ідеєю світлого майбутнього. І я, як і наші літературні класики, пописував віршики на кшталт: “Нам в комунізмі жити, нам його будувати!”… А в початкових класах мене ще й “переслідували” за те, що водив до церкви рідну сліпу бабусю Дарію Захарівну, яка своїми казками та бувальщинами перша прищепила мені потяг до Слова, навчила молитися Богу, навчила добра, справедливості… Районний осередок товариства “Просвіти” я організовував у Кагарлику наперекір номенклатурним чиновникам тодішньої місцевої влади і очолював до десятка років під егідою столичного обласного голови — відомої письменниці Раїси Іванченко. Тепер плачу внески лише до двох національних організацій: Спілки журналістів і Спілки письменників.
— Ви на музику Михайла Вербицького адаптували до сучасних вимог і реалій текст нашого державного славня. Як Ви писали “Молитву” і чи виконували її?
— Тоді, ще на початку нашої Незалежності, в пресі було опубліковано запрошення й умови конкурсу щодо створення нового тексту. Я й написав переспів на слова Павла Чубинського, дотримуючись його лексики, стилю… І надіслав до конкурсної комісії.
Розцвітайся України і слава і доля!
Всіх нас, браттяукраїнці, об’єднала воля.
Люд і край свій збагатити — годинонька гожа:
Нумо, друзі, до роботи! Поможи нам, Боже.

Наша вдача — тиха, мирна, трудова, терпляча,
Та не зайве пам’ятати, що в ній —
кров козача.
Щезніть бідиворіженьки, як роса
на сонці:
Будем, будем раювати у своїй сторонці.

Величаємо в родині цвіт з усього світу:
Хлібомсіллю, словом, співом, щедрістю, привітом.
Хай Дніпро, моря і гори, і земля радіють,
Що у нашій Україні добрі зерна спіють.

Душу й тіло ми положим
За честь і свободу —
Славних лицарів нащадки
Січового роду.
Підсумків конкурсу не було. Журі вирішило, що осучаснювати славень не варто. А світлої пам’яті названий батько багатьох письменників Володимир П’янов сказав мені: “Ваша книжка “Хліб на столі” — суто українська”. Саме вона відкривалася “Молитвою” (За Павлом Чубинським). Хто читав, то, може, й підспівував…
— У Тетієві Ви мешкали п’ять (чи більше?) років, але слід він залишив у Вашому серці помітний. Навіть по творах це видно: “Там, де Роська мала сиву Рось доганя” — так починається пісня “Надійний причал” і таку назву має одна з книжок; а герой одного з етюдів Степан Семенович — натурально ж Павлюк; і господар саду “щеп та щеп” теж із зеленого хутірця на Тетіївщині… Буваєте у тих краях?
— Поліграфію книжки про Тетіїв мені допомогли здійснити спонсоритетіївці П. О. Марисик, І. В. Павленко, О. В. Балагура; у газеті “Тетіївська земля” друкували перші вірші моєї внучки; приємно погомоніти там зі сватами: чи в райцентрі, чи в Теліжинцях (навпроти батьківської оселі сватів, на другому березі Роськи, — хата І. Ф. Драча: я перепливав до нього на човні, щоб дати рукопис своєї книжки “Там, де Роська мала сиву Рось доганя”, яку Іван Федорович, прочитавши вночі, схвалив до друку); і з сином знаходимо час, щоб посидіти на березі Росішки (впадає в Роську) з вудками, позгадувати, помріяти… Не забуваю колег з уже згадуваної райгазети…
— Друга половина 60х: навчання в Кіровоградському педінституті імені О. Пушкіна (нині — університет імені В. Винниченка). Ви, автор багатьох мемуарнопубліцистичних видань, якось промовчуєте про своє студентське минуле: то ж був кінець хрущовської відлиги й початок брежнєвських заморозків… А в обласному центрі сходили зірки Смоленчука, Базилевського, Юр’єва, Гончаренка, Погрібного, Народового…
— Не так вже й багато тих книжок… Між іншим, до інституту мене не хотіли зараховувати: школу я закінчив 1960го, з армії повернувся 1965го, на другий день пішов працювати в редакцію новомиргородської райгазети, так що на момент подачі документів мав, згідно з тодішніми умовами, виробничий стаж, роки армійської служби — все, що потрібно для того, щоб навіть поза конкурсом стати студентом. Одягнув придбаний чи то в Свердловську, чи то в Тамбові “дембельський” костюм і подався до обласного центру. До кінцевого строку подачі документів залишалося два дні, проте голова приймальної комісії категорично відмовив у їх прийнятті, мовляв, і без вас уже “абітури” вистачає… Тому довелося звернутися до сектору преси обкому партії… Голова приймальної комісії тоді обурився: “Хіба не можна було на місці домовитися?”. Застеріг: “Побачимо, як ви іспити складатимете…”. Отже, з самого початку був під наглядом декана…
А на першому курсі загальнонаукового факультету (орієнтував на переведення, після другого курсу, або на філфак, або на журналістику) навчався в одній групі з відомою поетесою Валентиною Козак. Валерій Гончаренко, з яким не раз мандрували селами у пошуках журналістських тем, був уже на висоті: на перервах, завжди ораторствував у оточенні поціновувачів поезії. Він уже мав видану збірку “Червоний волосожар”… На лекції з української радянської літератури наш улюблений професор Микола Кузьмович Смоленчук приходив із великим портфелем, де було багато новинок прози й поезії різних авторів. Якось дістав він із того портфеля синій примірник української “романгазети” з “Собором” Олеся Гончара. Після лекції ми бігали по кіосках, щоб теж придбати те число часопису. А згодом — відоме цькування Олеся Терентійовича, а Миколі Кузьмовичу перепало на горіхи за популяризацію того, неугодного комусь “на горі”, роману… В. Базилевський очолював тоді в Кіровограді корпункт Дніпропетровського видавництва, з Юр’євим і Народовим іноді зустрічалися в редакції “Молодого комунара”, де я друкував добірки віршів “Акварелі”, а В. О. Погрібний (редактор цього популярного в області часопису) запрошував сюди на роботу: навіть тижденьдва стажувався… Але після другого курсу, навчаючись заочно, працював то в школі, то в зоотехнікумі, то в редакції рідної райгазети, згодом подався у мандри, торуючи дорогу ближче до Києва…
— Ви редагували міську газету у Ржищеві, рідному містечку Ліни Костенко. Пробували якось через легенди й бувальщини цього давнього придніпровського поселення, його людей доторкнутися до творчості, до долі геніальної української поетеси останнього століття?
— Історична частина Ржищева розташована по обидва береги річки Леглич, яка впадає у Дніпро тут же таки — в центрі. Місцевий поет і художник Борис Дегтярьов показував мені ескізи із зображенням садиби Костенків, та й саму садибу, майже на березі річечки, із залишками дворових будівель. Тут минуло дитинство Ліни Василівни, про яке вона згадувала:
Чомусь пам’ятаю, що річка звалася Леглич.
Було в ній каміння — як сто бегемотячих спин.
А той цибатий, на клуні, звався лелечич…
А те запахуще — любидра, канупер і кмин…
Присвятила своїй колисці наша видатна поетеса й інші твори, наприклад, про околицю містечка і сусіднє село:
Майбутні злочинці іще в личинці.
Колишньому глоду вже не до плоду,
А десь в Березівці чи Чучинці
чукикає баба майбутнє народу…
Або ось таке ніжнопоетичне:
В Дніпрі купається Купава.
Мені ще рочків, може, три.
А я чекаю пароплава
ізза трипільської гори…
А ще — про початок творчості:
Мій перший вірш написаний в окопі
на тій сипкій од вибухів стіні,
коли згубило зорі в гороскопі
моє дитинство, вбите на війні…
Лилась пожежі вулканічна лава.
Горіла хата, ніч здавалась днем.
І задихалась наша переправа —
через Дніпро — водою і вогнем…
Гула земля. Сусідський плакав хлопчик.
Хрестилась баба, і кінчався хліб.
Двигтів отой вузесенький окопчик,
де дві сім’ї тулились кілька діб…
У школах, коледжах, музеях, бібліотеках поселення, на вустах його мешканців — ім’я славної землячки завжди на чільному місці. Тож майже сторінка першого числа газети, яку я тут “ставив на ноги” й редагував, була заповнена її творами, і то був лише початок. Місцеві композитори, якот заслужений діяч мистецтв України Микола Дейнега, писали музику на її вірші: ті пісні популяризував вокальний ансамбль місцевого педагогічного коледжу “Дніпряночка”… Обдарована, тоді ще студентка, теж місцевого будівельного коледжу, корінна ржищівчанка Валентина Тріщун приносила до редакції чимало своїх творів і серед них — присвята Ліні Василівні:
Спасибі Вам, що є Ви в цьому світі,
Що люди Вами мріють і живуть,
На Ваших віршах виростають діти,
З Ваших рядків джерельну воду п’ють.
……………………………………………
Спасибі Вам, що я пишу вже трошки,
Спасибі, бо тепер учусь у Вас
Складать слова в мережані торочки
Та бачить світу профіль і анфас.
“Бегемотячі спини”, навпроти колишньої садиби Костенків, і нині виглядають з води обабіч пішохідного містка. Ми з талановитим ржищівським музикантом Володимиром Пасекою і створили гімн міста, який по сьогодні співають стоячи на всіх урочистостях…
Та, на превеликий жаль, як стверджує у своїх наукових дослідженнях, зокрема, в газеті “День”, відомий у Кропивницькому Володимир Панченко: “У Ржищеві Ліна Василівна не буває… Того, далекого, її Ржищева — вже немає. Він давно у заплавах пам’яті”…
— Своєму рідному району, Новомиргородському, Ви подарували підручник “Література рідного краю”. Всі борги віддали?
— То був давно омріяний подарунок, бо нову тему й учителям, і учням освоювати на голому місці важко. Чи допомагає він тепер колегам і школярам?.. А ось щодо боргів, то ми маємо неоплатні борги перед рідним краєм, перед батьками, дітьми, родичами, учителями, колегами…
Другу частину цього звертання Ви почали, без вступу, цитуванням початку моєї “Думи про батька”:
Якої, тату, музики Ви прагнули,
Якої дослухалися струни?
Терзався я, вдивляючись незбагнено,
Як віко не пристало до труни,
Бо рвалася душа ще з Вами жити,
Бо не хотіли йти у вічну тлінь…
Це, дорогий Василю, Ви спрямовуєте мову на те, щоб хоч іще один мій твір у цьому інтерв’ю прозвучав повністю? Та ще й про Батька… Що ж:
О, як плекали Ви у полі жито,
Як дбали, щоб не вичахла черінь!
Не знали, тату, радості, покою:
Як та бджола при праці вічнавіч…
Ви світ утаємничений з собою
Забрали у оту довічну ніч.
А сонце так пекло і так палало,
Що мліли навіть хвильки на воді.
Без Вас у світі вже чогось не стало:
Спливло, як линуть роки молоді.
І молоді, й середні, й підстаречі,
Мов коні, пролетіли за мости,
А Вам так і не стачило, до речі,
Часу сорочку празникову одягти:
То мори, то бої, то відбудова…
В застій… Та хіба був для Вас застій?!
Комусь — нова епоха, ера нова,
А Ви все пупа рвали: Боже мій!
Начальство, знай, кишені набивало
Та дачі зводило на Вашому горбі,
І раз у раз жалілось: “Мало… Мало…”,
Як Вам — хвилинки вільної собі…
Ну от і все. Звучить останнє слово.
Востаннє рідний степ Вам шле привіт.
Ніколи не побачимося знову,
Хіба, як також прийдем на той світ…
Якої ж, тату, музики Ви прагнули?
Якої доторкалися струни?
Лишилась з Вами загадка незбагнена…
І віко не пристало до труни…
— Чим у житті іще, окрім написання репортажів і літературних творів, окрім вчителювання, Вам подобається займатися?
— Кортить побільше спілкуватися з дітьми й онуками; останнім часом працюю на півставки в редакції міської газети; іноді вирвусь із вудкою до ближнього ставка; дуже рідко — на якісь зібрання до Спілки; а ще — п’ять соток городу орендую тимчасово у міськради; а то — роздуми…
Кілька років тому відвідав часопис “Слово Просвіти”. Головний редактор Любов Голота поділилась міркуваннями, що в планах редакції виношується тема про життя професійного письменника на периферії: в райцентрі, в селі… Й досі не покидає думка, що тема — складна, хоч і повчальна: часто на місцях такі одинаки (і для влади, і для оточуючих) білі ворони. Люди — дивні, незручні, бо не відповідають місцевим критеріям… Як уточнив мій молодший колега: “На білу ворону — чорний рот”.
— Яке Ваше життєве кредо? Що порадите нащадкам?
— Щоб незалежна Україна посправжньому щасливою була.