Василь Барка був чесний із собою

В ювілейний, 1030 рік від дня заснування міста Лубни, відзначаємо 110 років від дня народження письменника Василя Барки

Валентина ПАНЧЕНКО

Українець Василь Костянтинович Очерет (Барка — псевдонім, мав ще інший — Іван Вершина) народився 16 липня 1908 р. в с. Солониця Лубенського повіту на Полтавщині в козачій родині. Сім’я постійно бідувала. Батько повернувся після японської війни покалічений, теслював, з трьома синами доглядав чужі сади. Очерети переїхали у відкритий степ біля хутора Миколаївки, куди Василь ходив до трикласної початкової школи. З 1917 р. навчався в духовному училищі (бурсі) в Лубнах, де “вхопив” початки латини, російської граматики, арифметики. Провчився там два роки і повернувся до трудової школи під духовну опіку нині призабутого, а тоді авторитетного мовознавця Іллі Микитовича Кириченка, який прихилив його до української поезії; відкрив середньовічного поетамонаха Костянтина Пузину, а незабаром Т. Шевченка та Г. Сковороду. Підлітки, Василь і його середульший брат Іван, на рік старший, були парафіянами Братської церкви (Різдва Івана Предтечі), а з 1991 року — церква Різдва Пресвятої Богородиці). У 20х роках був час втрати віри; так сталося з Василем, але брат Іван зберіг її — став священиком. Старший брат Олександр — інженером”.
Після закінчення семирічки Василь навчався в Лубенському педагогічному технікумі. З 1927 року вчителює на Донбасі в с. Нижньому Артемівської округи. Та недовго. 1928 року через конфлікт з керівництвом Василь Барка виїздить до Краснодара, де вступає до педінституту на філологічний факультет. Закінчив, зарахували в аспірантуру, почав писати вірші…
Перші вірші послав Павлові Тичині, який надрукував їх у “Червоному шляху” і порадив готувати збірку поезій. Це був 1929 рік. Барка видає книгу поезій “Шляхи”.
Поета звинувачують у виявах “класововорожого” світогляду. Через два роки, теж у Харкові, виходить друга книжка — “Цехи”, вона “правильна”, поезія написана після спостережень на заводі “Красноліт”.
Василь Барка одружується з дівчиноюадигейкою — студенткою філологічного факультету.
Студент Барка аспірантську підготовку завершував під керівництвом авторитетних науковців у Москві — на відділі західноєвропейських літератур Московського педагогічного інституту. Там обрав тему кандидатської дисертації — про стиль “Божественної комедії” Данте. Захист відбувся 13 березня 1940 р. Вчений згадує: “Коли я глянув на зал, то побачив сиві бороди і золоті окуляри. Весь академічний світ гуманітарного напрямку був присутній”. Барка пам’ятає до найдрібніших деталей цей щасливий день захисту дисертації, імена своїх учителів, зберігає науковий пієтет до грандіозної поеми Данте. Адже його власні твори такі, як “Свідок для сонця шестикрилих”, “Океан”, схожі за формою на “Божественну комедію”.
1933 року в його родині народився син Юрій, який пішов у батька. Василь радів, що його син завідувач кафедри французької мови Адигейського педінституту — Юрій Васильович Очерет, читав його дисертацію в Державній бібліотеці імені В. І. Леніна в Москві. Був доктором філологічних наук, професором, академіком, автором дев’яти книжок, з 2008 року консультантом АГУ.
Настоятель храму Різдва Пресвятої Богородиці протоієрей Іоанн і віряни 25. 09. 2013 р. запросили Юрія Васильовича на освячення олтаря в Лубни. Але запізнилися. Дружина повідомила, що Юрій недавно помер.
Хтозна, що було першим духовним відродженням релігійних почуттів у поетичних образах і формах В. Очерета. Можливо, клінічна смерть, коли малим упав із кручі і лікар визнав його мертвим.
Можливо, тоді, коли він, важкопоранений солдат Червоної Армії, опритомнів і почув голос: “Це могло бути воно”. Так сприйняв він свою другу смерть.
Можливо, це усвідомлення незбагненної сили Бога прийшло до нього, військовополоненого, на роботах у Німеччині, у Берліні 1943—1945 років, який тоді бомбардували. Ніколи не ховався у бомбосховищах, але одного разу, коли він спав, якась невидима сила почала розхитувати ліжко. Він тричі піднімався, вмикав світло, зазирав під ліжко — чи не злодій забрався туди, але зрозуміти причину цього містичного явища не міг. І тоді Василь Барка спустився у підвал. Незабаром авіаційна бомба пронизала стелю якраз над ліжком.
Свої філософські роздуми на релігійні теми “Вершник неба” В. Барка видав 1972 року. Я, автор цієї кореспонденції вважаю, що його духовне покликання закладено в Лубнах у молоді роки в духовному училищі, у Братській школі, Братській церкві, під час спілкування з наставником єпископом Полтавським Олександром Ярещенком, який з 1922 року був призначений управляючим Лубенської єпархії, а із 1923 року архієпископом Харківським. Він був організатором автокефальної церкви в Україні, заснував 50 парафій. Цього освіченого і авторитетного “ієрарха” УАЦП з 1926 до 1930 року вислали, а 1937 року віддав життя за свою віру. Саме його поет Барка пам’ятає все життя.
Поезія Барки — віддзеркалення його глибокої християнської релігійності та етики, мова його серця. Тому й основні прикмети його характеру — незвичайна доброта і скромність, гуманність і побожність, толерантність і пошанування думки іншої людини, визнання вчення Біблії.
Його поезії, віршовані романи нелегкі для читацького сприйняття. Їхній зміст наповнений містичними елементами, релігійною символікою, потребує підготовки для рівноправного діалогу з поетом.
Ще детальніші спогади В. Барки про війну. Війна переорала його життєву долю, вирвала з обіймів рідної землі, викинула на чужину.
Згадує: “Я вірив в ідеальний образ комунізму… Я був дуже хворий перед війною. Одужав і міг відпрошуватися від фронту. Але вважав, що це мій обов’язок, бо гітлеризм несе нищення народові… Спершу ми були в народному ополченні… А потім німці так швидко рушили на Кавказ, що нас вивели із казарм народного ополчення і приєднали до Червоноармійської частини, що обороняла підступи до Кавказу. В 1942 році тяжкопоранений; 1943 року відправлений у Німеччину і був у таборі для переміщених осіб в Авсбурзі: намагався перебратися до Франції. Полон, голодні дні і ночі, знущання фашистів, важкі роботи в Німеччині”.
Допоміг йому поет і видавець Богдан Кравців, теж українець. Барка у Німеччині друкує ліричні збірки “Апостоли”, “Білий світ”.
1950 року письменник переїздить до США і там видає напоєні духовністю біблійних притч книги “Трояндовий роман”, “Псалом глибинного поля”; книгу “Океан” у двох томах, збірку “Царство”, роман “Рай”, вибрані поезії “Лірник”; пізніше пише п’єси, перекладає українською мовою “Одкровення св. Йоанна Богослова”, “Короля Ліра”, “Божественну комедію”. Барка — автор критичних есе, двох збірок статей та ін.
Свідченням перед людьми України, перед Богом, перед його совістю є роман “Жовтий князь”. В Україні цей роман з’явився аж 1991 року, к вві “Дніпро”. Я його часто перечитую. Задумуюсь — як Барка зумів так відтворити реальні події і явища голодомору 1933го.
Один земляк описав долю близької йому людини і передав письменникові на його розсуд. Барка дав цій родині прізвище Катранників, але все, що судилося уявою письменника пережити цій родині, він бачив на власні очі. В цьому році Василь відвідав родину свого брата на Полтавщині, був вражений жахіттям — як божевільні люди від голоду поїдають рідних і чужих, як мовчать хати, з яких доноситься трупний сморід, як гниють на станціях і біля елеваторів під дощем гори зерна.
Подробиці роману автор збирав четверть віку: від час самого лихоліття і до початку оформлення тексту — 1958 року.
Ніби все було містичним: “…Дзвін летів, як блискавка: світнув, обкинутий сонцем, із громовим гуркотом ударився об цеглу біля дзвіниці. Відкинувся догори і трохи вбік від місця, де впав, теряючи клин міді, нерівно відколотий. Нечутно, але з страшною луною духовною, відгукнувся той звук навколо…”
Усе своє довге життя Василь Барка прожив у самотині — в білому чернецтві, яке прийняв усвідомлено в надії “відновити образ Христа Спасителя в українській літературі”, та присвятив свої труди духовні письменництву. Вершиною його творчої Голгофи є 25томник творів.
Статті про Василя Барку надруковані в українській, російській, американській літературних енциклопедіях. Лауреат Всеамериканського конкурсу малої преси (про природу поезії), лауреат міжнародної премії Фундації Антоновичів (США).
Помер Василь Барка в Глен Спей поблизу НьюЙорка 11 квітня 2003 року в 95 років. Український інститут національної пам’яті у листопаді 2016 р. вніс його ім’я до проекту “Незламні”, як людини, що пройшла через страшні 1932—1933 рр. та змогла реалізувати себе. А 2018 р. у Києві перейменовано вулицю О. Горовиця на честь Василя Барки.
Земля тобі пухом, християнине Василю!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment