Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
Мало кому з повоєнних дітей пощастило, народившись у столиці, мешкати у Ботанічному саду. Але доля прихилилася саме таким чином — до мене й тодішнього мого сусіда, Сергія Білоконя.
…Майже два століття тому незабудовані крутосхили та яри, якими збігали до Либеді дощові води, стали володінням Університету, і цей шматок землі було перетворено на Ботанічний сад, згодом названий на честь академіка О. Фоміна. Впорядкували, проте, лише частину, де й спорудили теплиці, лабораторні та службові корпуси. У цій частині, що звалася “науковою”, ми й жили. Ніжні магнолії, неначе в Едемських кущах, росли поруч із суворими буками, а привезені з Мадагаскару й Цейлону пальми пнулися до світла у високих шклярнях, або оранжереях, де спека й вологість були чи не більші, ніж на екваторі. Влітку діжки з цими невільниками виносили на свіже повітря, утворюючи з них фантастичні куртини, і тендітні гілочки араукарій перепліталися з гнучкими пагонами лаврів, а сніжно-білі квіти камелій прозирали крізь гущавину жорстколистого самшиту. А коли засніжений Сад завмирав у потайливій зимовій летаргії, зелені екзоти буяли за чистими шибками, як свідки тимчасовості холодної пори року.
З настанням весни не тільки вони оживали на волі. У квітні садівник Юхим Макарович Рубаховський ретельно вичищав басейн, влаштований стараннями самого академіка Олександра Фоміна. Примхливо вигнутий попід столітнім кавказьким буком, цей басейн, як природне озеро, наповнювався струмочком, що збігав поміж кущами ожини. Старий садівник виносив із теплиць і випускав до басейну досі небачених риб. Казковий вигляд мали поміж смарагдових водяних рослин червоні китайські карасі та золоті в’язі, вивезені, мабуть, з Богемії, де вони свого часу бавились у водограях якогось замку. (Ця шляхетна традиція була розвинута в Саду за директорства Сергійового батька — Івана Петровича Білоконя; саме тоді тут уперше в історії України розквітнула королівна лотосів — південноамериканська водяна “лілея” Вікторія Регія).
До Саду горнулася певна частка суціль “невиїзної” старої професури, для якої відвідини не те що Амазонії, а навіть Праги чи Будапешта були важливою подією. Їхня широка ерудиція вихованців гімназій поєднувалася з гіркотою непотрібності та невлаштованості, що загострювало й без того колючі риси характерів. Може, саме тому цих людей начальство вважало “важкими”. Либонь, через вантаж спогадів і знань?
Ось у якому нетиповому довкіллі ми зростали.
За межами Саду світ був помітно інший, що давало можливість для порівнянь, і не тільки стосовно екологічного стану чи краси ландшафтів. І сьогодні, коли дуби з ясенами помахами свого гілля вітають нас крізь чавунне плетиво старого паркану, ми з Сергієм трохи заздримо їхній упевненості в подоланні часу. Разом із вдячністю за прожиті поруч роки це додає розсудливості у сприйнятті прийдешнього.
У 70-х роках Сергій Білокінь оприлюднив те, про що говорили пошепки навіть у дуже вузькому колі. Тоді ці публікації були чи не єдиними. Тепер, коли за україністику не переслідують, його праці в лідерах. Лауреат Шевченківської премії (2002 року — за книгу “Масовий терор як засіб державного управління в СРСР”), доктор історичних наук, професор Сергій Білокінь вважає, що й сьогодні найлютішою суспільною проблемою є історична амнезія.
Коли родина відомого ботаніка Івана Петровича Білоконя оселилась у так званому Латинському кварталі, біля будиночка Грушевських, Сергій був першокласником. В історії нема випадковостей. Михайло Грушевський згодом став, як пише Сергій Білокінь, “головним сюжетом” його інтересів. І зовсім не тому, що з вікна майбутнього історика можна було зазирнути до колишнього кабінету першого Президента України.
Не так давно, у тих самих 70-х,
щоб стати заслуженим, не кажучи вже про народного, художник мав зобразити Леніна хоча б раз. Від історика ж, аби подолати бодай перший науковий щабель, вимагалося зрадити правді, і то не раз. На історичному факультеті, де навчався Сергій, вступ до партії (комуністичної, вибору тоді не було) та захист дисертації фактично були пристосуванством. Саме там Тараса Шевченка нарекли революціонером-демократом, а з Івана Франка ліпили мало не марксиста. Взагалі ж україністику якщо не маскували під щось, то заганяли в жорсткі радянські лабети.
Та молодий Білокінь ще у 60-х
роках виявляв свій непокірний характер, відмовляючись від офіційних співавторів і відхиляючи поради скоротити або взагалі викреслити ті чи ті спогади, викинути небажані прізвища. Саме тоді мистецтвознавець старої школи, репресований Стефан Таранущенко, який так і не зміг пристосуватися до радянської дійсності, написав йому на згадку свій етичний заповіт: наукова правда вища за професорські авторитети. Дисиденство? По суті так, але до “посадки” не дійшло, хоча за того періоду “сісти” було нескладно. У Києві панував партідеолог Маланчук, якого деякі вчені й митці вважали прогресивним: не лаяв за форму, аби зміст відповідав “генеральній лінії”, і тоді можна їхати на конференцію аж до Будапешта включно.
У ті глухі роки, не порозумівшись в Україні з офіційною історичною наукою, Сергій став аспірантом МДУ. Дивно, але тоді в “білокам’яній” вимір свободи помітно переважав тутешні, практично нульові показники. У своєму авторефераті Сергій жодного разу не згадав більшовицьких вождів і Брежнєва, а з науковим керівником розмовляв про Центральну Раду, Винниченка й Голодомор. “За всіх обставин, — згадує колишній дисертант, — я прагнув берегти культурну спадщину”. При цьому неможливо кривити душею. Власне, це і допомогло не зламатися. Завдяки Сергію Білоконю та його однодумцям сьогодні в нашій уяві постає далекий від офіційної версії величний образ української історії, культури, мистецтва минулого століття.
Успішні радянські люди, як об’єкт дослідження, ніколи його не цікавили, адже й без цього могли чудово реалізуватися. Він просто обминав їх, і вони віддячували йому тим самим. “Мені не подобаються люди, яких ви формуєте”, — сказав колись Екзюпері якомусь нацистському начальникові. В обох випадках антипатія була взаємною.
Історію складають не тільки її періоди, а й люди, що стоять на історичних щаблях. Коли молодий учений почав досліджувати родину Нарбутів, його цікавило все — родовід, інтереси, переконання, коло друзів. Відтоді Георгій Нарбут постав в історичному контексті не тільки яскравим художником класичного, а й власного стилю, якому перші українські уряди доручали малювати гривню (навіть сучасне накреслення тризуба як “малого герба” належить йому). Шляхетна родина Нарбутів була центром культурного й мистецького тяжіння. Вона усвідомлювала генетичний зв’язок з Україною, не уявляла свого життя в еміграції, воліючи пропасти, але на рідній землі. Що й сталося дуже швидко…
Історію воскрешали й писали усупереч радянській, фальсифікованій, спрямованій не на відновлення й примноження, а головним чином на забуття культурних, національних цінностей. Поглиблено вивчаючи долі, складаючи життєписи помітних постатей української еліти, не можна не звернути увагу на те, що їхні шляхи уриваються в 1918—20 або 1928—37 роках. Переважно — не через голод і хвороби. Їх нищили хвилі масових репресій, смертельніші від будь-якого найстрашнішого цунамі. Геноцид, здійснюваний владою: люди зникали за певною ознакою — інтелігентність. Учителі, священики, письменники, композитори, художники… Це й стало предметом його досліджень.
Нарешті, за Незалежності напіввідкрили архіви. Дослідник знайомиться з вражаючими документами поневірянь і загибелі світлих особистостей за умов більшовизму, тяжких доль їхніх родин і нащадків. Сергій занурився в матеріали, що засвідчували системний тероризм з боку влади. Але при цьому віддавав перевагу мемуарному елементу, живим свідкам. Бо з архівами зможуть працювати й ті, хто сьогодні ще не народився, а незафіксовані спогади підуть у безвість. Вдалося зберегти сотні свідчень і листів творців національної культури. І це в час, коли державні архіви збирали нагородні грамоти бригадирів і ланкових, але відвертались від усього, чим жив історик.
Люди, про яких він збирав відомості по крихтах, чиї імена відновлював в історичному контексті, були інші, не “радянські”. Якось його приголомшило фото гімназистів з Глухова, колишньої гетьманської столиці. Серед них були й родичі Георгія Нарбута. Але всі обличчя на тому фото — особливі, бо належать виразним представникам знищеної у XX столітті людської породи… Згодом, у “Масовому терорі”, він вмістить поруч дві світлини: дворянського депутатського зібрання кінця XIX ст. і “гомо совєтікус” — екскурсантів музейного містечка біля Успенського собору. Взагалі ж доля аристократії як окремий напрям досліджень трагедії української національної еліти — тема його майбутніх праць.
Не довіряючи заяложеному від тривалого вжитку постулатові “рукописи не горять”, він буквально простежує все, що стосується епістолярної спадщини. Його книжки містять багато тисяч тих зойків душі й серця, яким пощастило продертися крізь офіційні тенета. Сьогодні чекають на свого читача свідчення часів, до яких можна зазирнути лише завдяки таким ученим, як Сергій Білокінь. При цьому слід поквапитися з уже згаданої причини.
До часів глибокої “перебудови” Сергій Білокінь мав тавро “невиїзного” — зрозуміло, з причини політичної ненадійності. З першої поїздки на Захід 1990 року він привіз величезну валізу книжок і ксерокопій текстів, раніше цілком недосяжних для нашого читача. Потім привезені ним системно підібрані книжки й часописи вимірювались, їй-право, погонними метрами, архіви ж — кубічними. (І це тоді, коли наша культурна спадщина — від старовинних меблів до ікон — рухалась у протилежному напрямку. На жаль, відбувалось це до останніх днів, за будь-якої влади, згідно з гаслом “все на продаж”).
Так повернулись на батьківщину архіви етнографа Ю. Шумовського, композитора Ю. Ольховського, пам’ятні речі великого митця В. Кричевського, унікальні збірки з переповнених книжками пивниць українських емігрантів, які давно приросли до американської землі, але мріяли, що колись бодай набутки їхні знадобляться незалежній Україні. Серед них і такі раритети, як “Требник” Петра Могили, “Збірки пісень” Михайла Максимовича, видання М. Ореста (Зерова), Ю. Клена, І. Качуровського, О. Оглоблина, В. Барки. З Німеччини, Канади поверталася, колись гнана більшовиками, недобита духовність, спливали в пам’яті імена, не остаточно випалені довгими роками штучної амнезії.
2 липня 2018 р. я не без хвилювання прийшов до Музею книги і друкарства України в давній архітектурній пам’ятці, будинку монастирської друкарні, що діяла від XVII до початку XX ст., на ювілейну виставку Сергія Білоконя. Привітав його з 70-річчям не лише від себе особисто, а як представник Національних спілок — письменників, кінематографістів, журналістів. Це — тисячі творчих особистостей зі своїми складними долями. А долі людей є втіленням історії. Власне, в них і реалізується історія. І коли люди змагаються за кращу долю, вони прагнуть змінити хід історії на свою користь. Здається, цілком природно. Але історія, зокрема нашої країни, доводить, що це неможливо зробити за чийсь рахунок. Розуміння цього феномену є провідною рисою творчості Сергія Білоконя.
