Загадка з багатьма невідомими

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ

Закінчення. Поч. у ч. 26—28 за 2018 р.

Знову й знову аналізую цей феномен, його невтоленну пристрать, умови існування в соціумі і його там репутацію. Суцільні парадокси й загадки.
Хоч як дивно, але, виявляється, чи не весь Кіровоград знав, що Ільїн — мільйонер. Його бомжацький маскарад нікого не вводив в оману. Хоча багато хто, бачачи, як він риється в сміттєвих ямах, вважав, що електрик або звичайний Плюшкін, або навіть індивід із психічними порушеннями. Звідки було людям знати, що Ільїн умудрявся й там знаходити цінні експонати для своєї колекції. Звичайно, це бувало рідко, але ж — бувало. Мені казали кіровоградські колекціонери, що він був надарований просто таки собачою інтуїцією, а ще з математичною точністю прораховував імовірність “улову” там чи там.
У нього не було вузької спеціалізації: його цікавило все. І збирав він усе: кам’яні наконечники списів чи сокири хто зна яких часів, старовинний посуд, унікальні атрибути побуту минулих століть (кухлики, чашки, ложки, ножі оригінальних виробів, що були тоді, висловлюючись сучасною мовою, брендами й стали характерними зразками мистецьковжиткового стилю своєї доби. Якщо котрусь із таких речей жадібний до всього Ільїн не підібрав, значить, вона зовсім безвартісна — точно знали його колеги.
У багатьох розповідях фігурувало завперш це — офіційне, ніким не заборонене збирання артефактів. Тобто благородне рятування історичних і мистецьких раритетів, що буквально валяються під ногами в темних і байдужих людей. Але, як зрозумів уже читач, це одна грань поведінки Ільїна. А таких граней у нього було чимало. І про них знали тільки одиниці.
Задумаймося над таким фактом. У колекції Ільїна нараховано усемеро більше експонатів, аніж їх має обласний краєзнавчий музей. Цифра справді вражає. Особливо ж якщо враховувати можливості для здобуття артефактів чималою державною інституцією з цілим штатом працівників і навіть певними коштами для цієї потреби, й окремо взятої людини з її скромними заробітками.
Як писав у газеті “Украина — центр” Віталій Постолатий, величезна кількість речей потрапила до Ільїна саме з музеїв та бібліотек. Державних. Наш персонаж умудрявся домовитися з директором музею (за певну суму, ясна річ), щоб узяти на якийсь час ту чи ту картину. Наймав художника й замовляв її копію. Копія ішла в музей, оригінал осідав в Ільїна. Так було неоднораз пророблено й з іконами. Набачивши досвідченим оком старовинний екземпляр, він забирав його на певний час, а потім повертав церкві копію. Часто і священик, і парафіяни були навіть дуже задоволені — яскравіша за оригінал копія видавалася їм красивішою. Зрештою, в нашому продажному суспільстві немає жодних проблем, щоб проробляти і не такі комбінації. За всі роки нашої незалежності ми сто разів у цьому допевнилися.
Як писав уже згадуваний Володимир Босько, Ільїн упродовж багатьох років був консультантом і експертом обласного музею. “У ті часи визначити, де закінчувались музейні збірки і починалася колекція Ільїна, було неможливо. Ільїн був переконаний, що не існує людей чесних і непідкупних”. Він був великим спокусником і міняйлом. Він пропонував Боську замінити цінні ікони й картини в музеї на ті, котрі він принесе (звичайно, зовсім іншого рівня цінності). А за це Володимир Босько одержить кругленьку суму.
“За Ільїним виходило, що майже всі музейні експонати з’явилися з його благословення або були ним подаровані. Фонди краєзнавчого музею Олександр Борисович знав як мало хто з його працівників. Слухаючи розповіді Олександра Борисовича, мимоволі спадало на думку, що історія краєзнавчого музею в післявоєнний час — то історія його тихого розкрадання Ільїним з участю та за потурання музейних працівників. А ми інколи дивуємося, чому наші музеї такі бідні, чому у фондах майже немає цінних експонатів”.
І ще зі спогадів того ж автора: “Отже, одним з основних, хоча й не єдиним джерелом походження скарбів Ільїна був краєзнавчий музей та наше місто загалом. У пошуках скарбів Олександр Борисович обійшов його уздовж і впоперек неодноразово. Все, що було у місці цікавого та коштовного, як правило, осідало в Ільїна. У багатьох мешканців міста він щось викупив, виміняв або вициганив…”
Цікаво, що, не маючи в собі жодного натяку на український сентимент, він особливо жадібно збирав видання з української історії — знав, що все те — оскільки воно з відомих причин існує в обмеженій кількості — велика фінансова цінність. Микола Смоленчук згадував: для написання історичного твору йому потрібен був Грушевський. А де його знайти в радянські часи? Тільки в Ільїна, який дозволяв письменнику користуватися книгою, не виходячи зі свого двору, відвівши для нього робоче місце під грушею. До себе в дім він ніколи нікого не допускав. І це ще була велика милість та довіра. Тільки лічені одиниці могли стати ногою в дворі Олександра Борисовича. Тих, кого він допускав аж до порога, називали “допорожники”, а кого до груші — “підгрушники”. Зате в музеї, бібліотеки й до інших колекціонерів заходив як до себе додому. Чіпким поглядом упивався в необхідну йому річ, і, здається, не було в світі такої сили, котра зупинила б його — рано чи пізно та річ опинялася в нього.
Я вивчав усі публікації про цю історію, але для мене все ще лишалося тоді — як і донині — багато незрозумілого. Розпитував свого доброго приятеля Володимира Панченка, що був на той час депутатом Верховної Ради. Тоді, коли по смерті Ільїна несподівано випливла колекція, з усіх боків її почали тягти на себе різні сили (племінники, що заявили про те, що вони — законні спадкоємці небіжчика, комерційні структури і, схоже, кримінальні “команди”), Панченко був одним із перших (і небагатьох), хто зайняв рішучу позицію: колекцію треба негайно взяти під державну охорону, атрибутувати всі її експонати, а вже надалі з’ясовувати всі юридичні колізії. Розгорнулося справжнє полювання на скарби Ільїна. Журналістам, що писали про цю історію, погрожували фізичною розправою. Великий тиск із різних боків відчували всі ті, хто відстоював легальний, абсолютно прозорий спосіб розв’язання колізій. Усе це Володимир мені докладно розповідав, називаючи імена групи людей (на жаль, я їх тоді не записав), котрі допомогли зберегти колекцію від брутального розкрадання. А у відповідь на запитання про цінність Ільїнових артефактів, методу його збирання коштів і взагалі про складний психологічний феномен Ільїна відсилав до Олександра Чуднова.
Цей чоловік буквально приголомшив мене своєю ерудицією в усіх питаннях, з якими я до нього звертався. Краєзнавець, книгознавець, мистецтвознавець, літературознавець, історик — і це ще не всі іпостасі Олександра Чуднова. Гадаю, про нього багато може сказати такий факт. Коли всі раритети Ільїна були вивезені в обласну наукову бібліотеку ім. Д. Чижевського, де їх докладно описували, Чуднов був біля книжок цілодобово. Працював удень із колегами, які проводили атрибутацію, а вночі там же вкладався на стільцях спати. Чуднов добре розумів надзвичайну цінність цих книжок, а також знав, скільки довгих брудних рук зусібіч тягнуться до них. (Не знаю подробиць, як це сталося, — знаю лише, що Чуднова згодом таки вижили з бібліотеки, де він офіційно працював і своєю безкомпромісною позицією декому заважав. Книжкова колекція Ільїна втратила свого непідкупного сторожа).
Чуднов розповідав і розповідав мені про експонати. Ось, наприклад, срібний кубок Равича, ціна якого складає щонайменше 30 000 доларів. Ось низка книговидань ще часів Івана Грозного. Ось кілька дуже давніх видань Тори. Ось унікальні мікроскульптури зі срібла і бронзи. Ось живопис, який ще треба атрибутувати. Ось тисячі ікон, серед яких немає творів сучасних богомазів — усе поважна старовина. Усе це оцінюється поки що доволі приблизно, як мовиться, тільки на око — і сума виростає до розмірів астрономічних. Мало не легендарний скарб гетьмана Полуботка. Зрозуміло, чому так наполегливо тягнуться сюди руки загребущі. Чуднов мріяв: от би описати історію кожного експоната і шлях його в будинок на вулиці Урожайній, де власник колекції знущався з цих речей, як фашисти у концтаборах із людей. Коли Чуднов показував мені понищені вологою аж до гниття інкунабули, в нього вихопилася фраза: “Є бібліофіли, але є, на жаль, і бібліоманіяки”. Мені видалося, що це дуже точний діагноз хвороби загадкового чоловіка на ім’я Олександр Ільїн.
Ще цікава й характерна подробиця тактики нашого колекціонера, про яку розповів Чуднов: “Ільїна характеризували як людинупітона. Він вибирав жертву, про яку щось знає, що вона щось мала, а потім кружляв навколо, а якщо іноді він не міг дістатися ближче, то просто чекав… А коли людина вмирала, він хапав…”
Дехто намагається виступити в ролі адвокатів небіжчика. Скажімо, голова правління міського клубу колекціонерів Євген Савченко говорить: “Ільїна знаю давно. Багато чого в нього навчився. Майстер прекрасний — будьяку річ із будьякого матеріалу міг довести до пуття… Між іншим, у нього була на реставрації і пара моїх книжок “Міфи класичної давнини” 1861 року видання Штоля та Євангеліє XVIII століття. Де вони? У кого їх нині вимагати? Реставрував він речі й інших людей… Завжди вражала ерудиція Ільїна. Він був ходячою енциклопедією. Гадаю, заткнув би за пояс будького з наших доцентівдокторів у питаннях історії, релігії, мистецтва. Нині говорять про кримінальний присмак його колекції. Однак, знаючи його, в це не повірю. В старі часи на колекціонерів епізодично влаштовували полювання. Виловлювали. Приписували скуповування й продаж благородних металів, що було монополією держави. Хоча колекціонери платили за виріб значно більше, ніж скупка і музеї. Як пояснити походження клейм на книгах, посуді? Деякі з музейних реліквій могли лишитись без господарів у роки війни. А щодо книг, то де книги з шести старих єлисаветградських бібліотек і дев’яти книгосховищ, бібліотек гімназій та училищ, церков, дворянських домів і маєтків? Спочатку все це експропріювали, далі списували й знищували. В обласній бібліотеці не те щоб старих книжок, але навіть часів сталінщини, відлиги, застою знайти важко. Багато потрапляло Ільїну зі списаного, з макулатури. Не думаю, що хоч одна з вивезених від нього книжок була в розшуку. Отож чи рятував він книги, чи гробив — питання суперечливе. Багато лишилося. В бібліотеці є зал рідкісної книги. Це рештки колишньої розкоші, звезені з усієї області… Я бував у домі Ільїна. Умов для зберігання колекції там не було. А в музеї? Колишні директори і працівники цей музей розкрадали, як могли…”
Є тут і дещо слушне. Особливо ж — про крадійство з музеїв і бібліотек їхніми працівниками. Безумовно, важливо, що ця колекція є і стала набутком держави. Однак мене особливо прикро вражають такі факти. Ільїн був помічником настоятеля КиєвоПечерської лаври. Збереглося кілька гуртових світлин духовенства, де є і наш персонаж. Олександр Чуднов навіть має ніким ще не спростовану гіпотезу про те, що всі ті роки, а їх — п’ятнадцять! — які не відображені в його трудовій книжці жодним записом і про які він нікому нічого не пояснював, — то час його перебування в якійсь ролі, скажімо, в КиєвоПечерській лаврі. І ось такий парадокс, на який звернув увагу директор обласного музею П. Босий: Ільїн був віруючим, але оббирав церкви, спритно, мов шулер, підміняючи цінні старовинні ікони свіжими їхніми копіями. Старовинні ікони, як уже мовилося, опинялися в його колекції, де їх безперешкодно точив шашіль і де врештірешт вони навіть могли загинути.
Володимир Босько знаходить аналогію “трудам і дням” кіровоградського збирача скарбів: “Були в історії людства не менш пристрасні і нерідко ще більш епатажні бібліофіли. Наприклад, англієць Річард Гебер, який жив наприкінці XVIII—на початку XIX століть, зібрав від 150 до 500 тисяч томів книг. Якщо десь тривав продаж раритетів, серед покупців виділялася дивна постать Гебера в зношеному і засмальцьованому сюртуці. Цей книжковий черв’як не надавав жодного значення одягу, їжі — нічому, крім книг. Каталог його зібрання склав дві тисячі сторінок. Після його смерті всі книги з історії скупив француз Антуан Білар. Його зібрання з 600 тисяч томів у п’яти великих будинках більше нагадувало склад. Стіни зі штабелів книг, що впиралися в стелю, створювали дивний лабіринт, у якому витали мудрість, знання і фантазія, вилиті на папір. Звичайно ж, систематизувати це книжкове нагромадження, а тим більше читати, було вже ніколи і просто неможливо. Добувати, скуповувати, звозити і складувати — такою була доля французабібліомана. Мабуть, книги відплатили за неповагу до своєї суті. Білар надірвався вагою добутого ним чергового фоліанта.
Чи не щось подібне сталося з Олександром Ільїним. Він, як згадують чимало людей, вирізнявся добрим здоров’ям, попри те, що вів суворий спартанський спосіб життя. Коли він так раптово помер, то навіть виникла підозра, що племінники, бажаючи заволодіти колекцією, просто його отруїли. Слідство навіть зажадало ексгумації похованого, і вона була проведена.
Племінники не втомлювалися судитися з державою, щоб заволодіти колекцією. Їхній мотив — вони законні спадкоємці Ільїна, бо ці скарби їхня спільна власність — вони збирали їх разом із дядьком. Усі суди відхилили претензії агресивних племінників, які почали в ЗМІ писати, що їх обікрадено, і тепер вони помруть з голоду.
Якийсь іронічний журналіст їм відповів, що в одному з підвалів Ільїна знайдено (виявляється він і це десь узяв!) величезну кількість банок гуманітарної тушонки, що її одержував СРСР ще 1945 року по лендлізу. Термін придатності її — 50 років. На час подій він ще не вийшов. Племінники одержали змогу легко порятуватися від голодної смерті. Дяка за те американцям.
Виявляється, Ільїн був не тільки амбітним, а ще й дуже чванькуватим чоловіком. Кілька людей згадують, що він хвалився: заповів свою колекцію Ермітажу. Правда це чи не правда, але дуже показово те, що йшлося, звичайно ж, не про Україну, живучи в якій, Ільїн себе з нею не ототожнював. Він майже презирливо ставився до неї. Збереглися свідчення, як він глузував з української мови. А українська історія була для нього цікава лише як дуже дефіцитні тексти в колекціонерському світі. Він уособлював тих індивідів, які категорично не прийняли Україну в нових політичних реаліях.
Коментуючи плани Ільїна вивезти колекцію до СанктПетербурга, Володимир Босько нагадав такий факт: “Історія з Ільїним та його скарбами нагадує скандально відому справу львівського колекціонера Островерхова. Той заповів свою збірку музею образотворчих мистецтв ім. Пушкіна у Москві. Але львів’яни через суд довели, що колекція Островерхова зібрана у Львові і складається переважно з речей або викрадених зі львівських музеїв, або ж видурених у мешканців міста. До того ж Островерхов, як з’ясувалось, співпрацював з НКВС і писав доноси на власників приватних колекцій та цінних речей з метою прибрати їх до своїх рук. Я зовсім не ототожнюю Ільїна з Островерховим, але схожість між ними була…”
За понад два десятиріччя втихло відлуння кіровоградської сенсації. Навіть серед літераторів зустрічаю тих, які не знають про цю історію. Час поглинає події, людей, імена, заповнюючи простір, який вони займали, новими резонансними подіями, людьми й іменами. Інформаційний шквал не дає змоги вільно продихнути. Життя будьякої новини сьогодні скоротилося в десятки разів. Ми біжимо за подіями; вже, здається, навіть починаємо наздоганяти їх, але нас переганяють нові події, які швидко з’являються попереду нас, і ми, так і не наздогнавши те, за чим гналися, вже біжимо за іншим. А через нас велетенською хвилею перелітає відлуння ще новіших подій.
Ми маємо дедалі менше часу, щоб зупинитися й оглянутися назад. Подеколи просто незмога не тільки осмислити, а бодай пам’ятати, що, як і чому там було.
Але треба робити над собою зусилля, щоб оглянутися і побачити там те, що не перестає бути повчальним у будьякому часовому контексті.
…Ми з Василем Бондарем виходимо з краєзнавчого музею, де є постійно діюча експозиція “Кунсткамера Олександра Ільїна”.
Мовчимо. Бо про цей феномен ми з ним сто разів переговорили.
Але чимало запитань — головно етичного характеру — й досі висять у повітрі.
А щодо відповідей на запитання, які стали перед нами в цій історії, незаперечне одне: відповідаючи на них, ми говоримо не тільки про Ільїна — ми говоримо і про себе.
Ось чому ця історія не втрачає своєї актуальності.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment