Мирослав ЛЕВИЦЬКИЙ
Те, що нинішня владна команда Польщі до 75річчя трагічних подій на Волині готує Україні “сюрпризи” ніхто не мав сумніву. Хоча більшість “сюрпризів”, підготовлених до цієї дати польськими пропагандистами були прогнозованими, проте були й несподівані повороти. Це “дозволив” оновлений 26 січня Закон про Інститут національної пам’яті (Польщі), згідно якого український національновизвольний рух, починаючи від 1925 року, вважається злочином проти польського народу.
А щоб цей, явно абсурдний з точки зору нормального добросусідства, запис звучав більш вірогідно, у законі записано, що український національновизвольний рух співпрацював з німецьким окупантом. Ось таким чином перед черговими (до місцевих рад) виборами захищають “добре ім’я” Польської держави та польського народу. Насправді цей “захист” дещо нагадує російську обсесію про світову антиросійську “змову”. Тому все частіше у Польщі лунає пересторога, що більшої дискредитації Польщі, ніж її “захист” у виконанні команди Качинського, важко вигадати.
Не тільки українців, а й поляків шокувало інтерв’ю російському “РІА Новості” Корнеля Моравецького — батька нинішнього прем’єра Польщі, опубліковане на початку липня. І хоч на нього вже звернули увагу українські ЗМІ, прокоментую його “антиукраїнські реверанси”. “Бачу, що українці — народ дуже розділений. Схід України сильніше тягнеться до Москви, ніж до Києва або Варшави”, — сказав К. Моравецький. Це, звичайно, дуже велике перебільшення, яке показує “месіянський” спосіб мислення цієї людини, її відірваність від реальності. Масове заробітчанство українців у Польщі — вимушене. Польщу заробітчани вважають плацдармом для переїзду до більш прогнозованої нині Західної Європи, насторожені наростанням у Польщі історичного шовінізму.
К. Моравецький висловлює стурбованість, що українська влада “взяла курс на ліквідацію або сильне обмеження російської, як мови викладання в школах. “Це незрозуміло, тому що половина народу там говорить поросійськи. Це суперечить вільному європейському духу. Ми повинні це голосно критикувати, а я не чув такої критики цих українських рішень з боку Польщі”.
Якщо йти за такою логікою, то варто б полякам доповнити вже кілька разів модифікований закон про Інститут національної пам’яті і записати в ньому норму: “Керуючись засадами вільного європейського духу, вважати усі великі (повстання) і малі (терористичні акти тощо) спротиви поляків проти русифікації чи германізації, актами злочинної непокори законним (нині мало хто згадує, що ліквідація польської держави в кінці XVIII ст. — більше відома під назвою забори — відбулася шляхом укладення дипломатичних угод за формальної згоди влади держави, яку ліквідовували. — Ред.) окупантам. Виходячи з цього факту усіх, хто брав участь у повстаннях чи інших формах спротиву вважати злочинцями. І за заперечення цього — ввести кримінальну відповідальність”…
Хтось скаже, що це глузування. Але чи не є глузуванням над реальністю і здоровим глуздом польське офіційне твердження, висловлене К. Моравецьким в інтерв’ю для росіян, що усі, хто противився польській окупації українських земель є злочинцями. Як і зроблений ним закид український владі, що вона “прославляє злочинців”. Проте при нинішній антиукраїнській зацикленості польської влади важко очікувати іншого підходу. Тим паче, що на листопад у Польщі призначені вибори до місцевих органів влади, на яких може спрацювати міф про кровожерливість українців.
І хоча провідні мистці країни, колишній президент Польщі Броніслав Коморовський, частина журналістів протестують проти курсу нинішньої влади на реставрацію шовінізму міжвоєнного зразка та конфронтації з сусідами, проте контрольована владою частина ЗМІ їх жорстоко висміює, називаючи політичними блазнями, а інколи й державними зрадниками…
Зміни формату і суті польської влади очевидні: курс на реставрацію шовінізму. І керівник правлячої у Польщі партії “Право і справедливість” Я. Качинський, і прем’єр міністр М. Моравецький (йому належать слова: “поєднання між народами Польщі та України може спиратися лише на визнанню повної правди про події на Волині”), й інші польські політики ставлять (зокрема у виступах перед власним електоратом) стосунки з Україною у залежність від прийняття Україною польської версії “правди” про волинську трагедію 1943 року.
Тут треба сказати, що заявавимога польського прем’єра досить ризикована для його політичної репутації. Нині доведено, що в двотомнику Сємашків, який понині вважається базовою працею про польські втрати у волинській трагедії, до числа жертв зараховано осіб, які у 1944 чи 1945 роках виїхали до Польщі. Але вивіреними фактами польський прем’єр, роблячи заяви про “визнання повної правди” не дуже переймається. Його не остерегло, скажімо, те, що весною нинішнього року у Вроцлаві 93річний проф. Ришард Краснодембський демонстративно полишив залу, в якій виступав з “історичною” лекцією прем’єр. Професор, відмовившись від нагороди з рук М. Моравецького, заявив: “Він не відає, що говорить. Не йому вчити мене історії поновому. Це скандал”!
Сьогодні важко говорити про конструктивне розв’язання та оцінку минулого польською владою. До цього кличе і здоровий глузд, і ЄС в особі голови Європейської ради Дональда Туска. Звертаючись до України і Польщі, Туск сказав: “Конфлікт між нами залежить тільки від наших опонентів, або від політичних дурнів”. Офіційна Варшава відреагувала на ці слова черговим інформаційним наїздом на особу Д. Туска. І черговим докором Україні у небажанні вирішувати проблеми.
Якби у цьому докорі була б хоч частка правди, то чи міг би президент Польщі Дуда 8 липня вільно їздити містами Волині, виступаючи на мітингах, покладаннях квітів до “польських місць”?
“Відзначення” у Польщі 75річчя українського “ludobуjtwa” розтягнулося на 9 днів, починаючи від мітингів та конференцій 7 липня і закінчуючи демонстрацією скандального фільму “Волинь” для вітчизняного та закордонного глядача. Очільники телебачення визнали цей фільм шедевром, який утверджує польську історичну свідомість та національну тотожність. Від цих слів віє реваншизмом.
Напередодні поїздки А. Дуди на Волинь в анонсах на сайті Президента України було повідомлення про спільну молитву президентів обох країн біля пам’ятників, які увічнюють пам’ять жертв того страшного часу. І хоч два роки тому Президент України молився біля варшавського пам’ятника польським жертвам волинських подій, президент Польщі не вважав за доцільне взяти участь у спільній молитві в Україні перед пам’ятником українським жертвам. Штатні тлумачі нинішньої польської політики з екранів телебачення тут же заявили про неспівмірність кількості жертв. Один з авторів сюжету про ці події назвав найновішу “правдиву цифру” польських жертв — 200 тисяч осіб.
Справа не лише у цифрах, а в трактуванні явищ. Коли з екранів польського телебачення співавторка книжок про “ukraiсskie ludobуjstwo” Є. Семашко чи скандальний ксьондз Т. ІсаковичЗалескі заявляють про навмисні вбивства за те, що хтось був поляком, то це дурість у парі з провокацією. Навіть школярам відомо, що кожна протидія є реакцією на конкретну дію. Це об’єктивний закон буття.
А коли подібні речі звучать з уст політиків, то це вже патологія. Керівник Управління зі справ ветеранів та репресованих осіб Ян Юзеф Каспшик (звичайно ж, член партії ПіС) сказав на “волинських” заходах біля могили невідомого солдата у Варшаві: “Наших земляків позвірячому вбивали лише за це, що вони були поляками, що розмовляти польською, що жили там від віків у любові до католицької віри та польскості”.
Ще далі у реваншистській ностальгії пішов вже згадуваний прем’єр Польщі М. Моравецький: “Цього злочину ми не забудемо. Наша пам’ять мусить спиратися на правду про волинський злочин, який не може бути релативізованим (поставленим у залежність від інших подій. — Ред.) Не можна його виправдовувати. Ми не зупинимося у наполяганні, доки волинські та інші місця страт поляків на східних кресах не будуть гідно вшановані”.
Устами діючого політика найвищого рівня виразно сказано про вшанування пам’яті “на кресах” стосовно законної території іншої держави.
П. По0рошенко зі словами з Господньої молитви вже не вперше говорить про потребу взаємного прощення, про недопустимість політизації та односторонніх оцінок складного минулого, про російську зацікавленість в українськопольському напруженні, про необхідність зосереджуватися на висвітленні спільних сторінок боротьби поляків та українців проти москвитинського поневолювача.
Однак ця важлива деталь сагринської промови Президента України 8 липня в с. Сагринь на вшануванні пам’яті українських жертв був проігнорований польськими телевізійниками, хоча лунала там історична теза: “Не може бути вільної Польщі без вільної України”. Чи це випадкове випадання з ефіру, чи, може, початок нової тенденції? Нині у Польщі є люди, котрі закликають до зближення з Росією, називаючи це зміцненням Польщі на міжнародній арені”… Цю ідею публічно озвучив батько діючого прем’єра.
Приїзд Петра Порошенка до Сагриня мав і, за всіма даними, й далі матиме інформаційнополітичне продовження. Люблінський воєвода Пшемислав Чарнек назвав заходи у Сагрині за участю президента України українською “націоналістичною провокацією”. Провокацію він побачив в даті проведення цього заходу, і словах, які там були сказані. П. Чарнек зробив подання до прокуратури на відповідального за проведення цього заходу — українського історика з Любліна доктора Григорія Купріяновича. Люблінський воєвода пояснив мотиви свого кроку. З цього “пояснення” виникає, що служби Воєводи не мають відомостей про реальні події в Україні. Проте мають вільний доступ до російського інформаційнопропагандистського ресурсу.
