Три строфи в німецькому свічаді

Дмитро Павличко. “Три строфи”. Вірші українською та німецькою. Видавництво Українського вільного університету, Мюнхен. 2018. — 288 с. Переклад: Ірена Качанюк-Сп’єх та Йозеф Сп’єх.

Леся СТЕПОВИЧКА,
м. Дніпро
“Всякий переклад кульгає” — ця теза стала вже аксіомою. Це особливо стосується поетичних творів найвищої художньої якості.
Тримаю у руках ошатну книгу — чорний квадрат, на тлі якого аскетичне зображення білого гусячого пера, вмоченого в червоне. Червоним же і прізвище автора. Білим — “Три строфи”. Асоціація: “червоне — то любов…” Вірші, написані кров’ю серця. Книга одразу вражає енергетичним змістом і вишуканим дизайном. Це — мистецький шедевр, у якому поєдналися поезія найвищої проби, майстерний переклад і висока культура книговидання.
Книгу мені, як германістові, надіслала поштою головний редактор тижневика “Слово Просвіти” Любов Голота з пропозицією написати відгук на літературну новинку, яка є німецьким свічадом збірки Дмитра Павличка “Три строфи” (Київ: Основи, 2007). Я уявила, що мені доведеться абстрагуватися на певний час від своєї української сутності, обернутися на німецьку читачку і спробувати оцінити вірші її очима. Мені здалося це цікавою пригодою. Тим більше, що я давня і щира шанувальниця творчості Дмитра Васильовича, ми не раз дарували один одному книги з дарчими надписами. І я зголосилася.
Із передмови дра Леоніда Рудницького, професора університету Філадельфія та Мюнхенського Вільного Університету німецький читач може дізнатися про складний життєвий шлях Дмитра Павличка в тоталітарному совєтському просторі, про який своєю чергою розповіла перекладач у статті “Поетичний твір як дзеркало часу”. Мовна дискримінація юнака у польській школі, кількамісячна активна діяльність у лавах УПА, за яку хлопцеві довелося відбути майже цілорічний арешт, заборонена й вилучена з книгарень 1958 року збірка віршів “Правда кличе” та інші факти многотрудного життя поета, який не зламався після такого старту, а досяг найвищих вершин у своїй подальшій літературній і громадськополітичній діяльності.
А далі йдуть на одному розвороті — вірш українською та німецькою. Перш ніж поділитися своїми враженнями, зупинюся на деяких теоретичних моментах складного процесу перекладу. Переклад вимагає чи не більшого артистизму і вправності, ніж написання оригінальних поетичних творів. Це різні ролі. Поет творить вільно, дослухаючись до власного серця, не звітуючи ні перед ким, а тлумач добровільно йде на ризик порівняння, на тяжку працю відтворення, коли цілий день можна промучитися з текстом і не досягнути належного рівня досконалості, лишитися незадоволеним зробленим. І на те є об’єктивні причини. Що національніший текст, що вишуканіша його мова, збагачена діалектизмами і приправлена архаїзмами, милими українському серцю, то менше шансів у оригіналу бути адекватно перекладеним іншою мовою, бути уповні донесеним до свідомості іноземного читача. Ну скажіть, на який німецький діалект перекласти смачну полтавську говірку чи батярську львівську гвару — на швабський чи саксонський? На який діалект німецької мови накажете перекладати поліську українську? На гольштинський, нижньофранкський, північносаксонський, чи, може, макленбурзький?
І то сказати! Якщо перекладач прози — чорний раб автора, перекладач у поезії за наявності відповідного таланту стає суперником і співтворцем. Адже йому належить, прочитавши твір, створити його заново іншою мовою, зберігши стиль і художню манеру письма, знайти максимально ефективні мовні засоби для передачі авторської інтенції. Від сприйняття і передачі тексту перекладачем, від того, як ним трансформовано реалії, думку, різнобарвні відтінки емоції, тони, напівтони, почуття, залежить, як на виході сприйме текст читач. На перекладачеві лежить колосальна відповідальність, адже він — будівничий місточка між двома літературними світами. Проте на відміну від прозового твору, який має свій ритм, у поетичному перекладі необхідно зберегти розмір строфи і риму — королеву класичної поезії. І перекладач мусить втиснути оригінал у прокрустове ложе рими й розміру чужої мови. І на цьому шляху виникають втрати. Мистецтво перекладача в тому, щоб звести ці втрати до мінімуму.
Трансформувати поезію такого поета як Дмитро Павличко — великий виклик для перекладача. Беручись за переклад такої високої поезії, перекладач повинен бути достатньо культурнокомпетентним, володіти знанням тропіки обох мов і глибоким розумінням двох культур. Зізнаюся, мене вдарили одразу дві блискавки: оригінал найвищої проби і переклад. Я плакала від замилування над віршамишедеврами “Ліси”, “Кентавр”, “Мальва”, “Бджола”, “Падаючі янголи”, “Ще довго буде так”. Мальва, яку поет зустрів у Єгипті і назвав “родиною”, у перекладі стала “сестрою”, що теж симпатично і зворушливо. “Худоліївка”, “На чужині”, “Київ”, “Мова”, “Орда”, “Закреслені рядки”, “Любити ворога”, “Україна”, “Сандормох”, “Пора”, “Кров” та інші. Їхні художні переклади німецькою, без сумніву, конгеніальні. І таких у цій німецькій книзі більшість. І ця більшість, в якій збережено дух і букву оригіналу, вражає, особливо, коли знаєш, яким складним жанром є художній переклад. Відтак, перекладачам пані Ірені КачанюкСп’єх і Йозефу Сп’єху — респект за філігранну роботу.
Однак у діалозібитві двох мовних стихій є такий камінь спотикання як переклад окремих реалій, якщо хочете — термінів, найменувань явищ, які в чужоземній культурі не існують. Ними насичена національна поезія нашого великого Метра. Перекладачі розмістили в кінці книги глосарій, словник до тексту, що пояснює маловідомі або застарілі слова, такий собі список понять у специфічній області знання з їхніми визначеннями. Тут ми знаходимо пояснення таких реалій як Байкове, Богдан, Боровиця, Кобзар, Патріарх, Сандормох, Суботів, чекіст, УПА, Заповіт, цар, тощо. Ось деякі приклади: “Холодний Яр — місцина під Чигирином в густих лісах, де населення ховалося від нападів. Арена партизанських боїв”. “Мазепинка” німецькою звучить як “Шапка Мазепи”. “Трембіта — альпійський ріжок”.
А тепер про деякі неуникненні та уникненні втрати перекладу. Я наведу приклади без коментарів, зізнаюся лише, що мені не вдалося надовго залишитися спокійною в машкарі читаючої німкені, українське єство взяло гору і подекуди оплакувало втрати, яких зазнали тексти оригіналу. Так, у вірші “На цвинтарі” автор пише:

Лежать на Байковім хохли
номенклатурні
Під бляклим золотом зросійщених імен.

У перекладі “хохли номенклатурні” звучать як Führungskader — “керівні кадри”.
У вірші “Ліси” поет оплакує засмічені ліси, називає їх “добрими українцями”, які колись “гриміли зброєю, не йшли на поруби”, а зараз:

“Тут вогнища кладуть манкурти,
як ординці,
тут обжираються змосковщені міста”.

В перекладі читаємо:

Gedankenlose Menschen zünden bei euch Feuer,
Russifizierter Mob verpestet euren Grund.

тобто:
“Бездумні люди палять коло вас
вогнища,
Зрусифікована чернь забруднює ваш ґрунт”.

У вірші “Брати” автор пише:

Послухайте і брів не хмурте:
Ці покручі, ці холуї,
Ці яничари, ці манкурти —
Не зайди, а брати мої.

Німецькою так:
Hört her, ich möchte euch bekunden,
daß diese Schurken, schwach im Hirn,
Betrüger, Gauner und Halunken
Nicht Fremde — meine Brüder sind.

Послухайте, я хочу вам сказати,
Що ці злодії, несповна розуму,
Брехуни, шахраї і негідники,
Не чужі — це мої брати.

Таким чином, вся лексична палітра української п’ятої колони — хохли, яничари, покручі, манкурти, яка споконвіку гальмує наш суспільний поступ і яка викликає справедливий гнів Дмитра Павличка, не була включена до голосарію, а передана нейтральним “бездумні люди”, “несповна розуму”, тощо. До речі, слово “манкурт” має тюркське походження і, як показує Вікіпедія, означає “людину зі стертою історичною пам’яттю”. В Україні слово набуло ширшого значення і означає людину без етнічної (національної) культури, та національної історичної пам’яті, без релігії та етики, без культурноцивілізаційної самоідентифікації.
Та найдужчий мій жаль за рослинністю Волині й за “курінними, сотенними і стрільцями” із вірша “Дикі груші”. Наводжу текст оригіналу повністю:

Дикі груші в лісах на Волині
Повесні божевільно цвітуть.
Там рої злотокрилі бджолині
Медовину беруть і гудуть.

А долиною сони й бриндуші,
І ліщина, й грабина густа;
І горбок біля кожної груші
Наче просить молитви й хреста…

Там лежать курінні у корінні,
Там стрільці і сотенні лежать.
На волинській моїй Україні
Дикі груші, як свічі горять.

Німецький текст такий:

Wilde Birnen im Wald von Wolhynien
Tragen üppige Blьten im Lenz.
Darauf fliegen in Schwärmen die Bienen,
Suchen summend nach Nektar im März.

Hasel, Krokusse, Buchen am Waldsaum,
Anemonen vom Windhauch umweht
Kleine Hügel an fast jedem Birnbaum,
So als wünschen sie Kreuz und Gebet.

Zwischen Wurzeln im Waldboden liegen
Die Soldaten, sie fielen im Kampf.
Und so leuchten in meinen Wolhynien
Wilde Birnen, wie Kerzen am Grab.

Що означає:

Дикі груші в лісах на Волині
Пишно роквітають навесні.
Над ними літають роями бджоли
У пошуках нектару у березні.

Ліщина, крокуси, буки на лісовій
околиці,
Анемони, овіяні подихом лісу.
Маленькі горбики майже під кожною грушею,
Наче просять молитви й хреста.

Між корінням лежать в лісовому
ґрунті
Солдати, що впали в бою.
Отак світять на моїй Волині
Дикі груші, мов свічі на могилах.

Наприкінці книжки перекладач складає подяку трьом особам. І це теж до питання про культуру видання: 1) подяка Дмитру Павличку за “чудові глибокі поезії, перекладати які було захоплюючим завданням”, 2) подяка Леоніду Рудницькому, “видатному знавцю європейської літератури, германісту, і знавцю як німецької, так і української літератури” за його “спонтанну згоду написати передмову до книги”. 3) Подяка Йозефу Сп’єху, синові, який, будучи професійним технарем, є “другом літератури” і має тонке відчуття стилю. Дякує за співпрацю, що була сповнена дорогоцінних дискусій, завдяки яким вдалося наблизити до німецького читача “світ думок” поета. На останній сторінці книги подано біографії проф. Рудницького та перекладача Ірини Качанюк.
Отож порадіймо літературній новинці, яка стала артподією. Подякуймо усім, хто працював над цим виданням. І привітаймо німецького читача, який зможе зануритися в наелектризовану пристрастю атмосферу поезії видатного українського лірика, ніжного й парадоксального, гнівного протестанта, невтомного борця, виборювача істини, Поетафілософа, рівного Гете. Власне, нашого українського Гете, який наближається до свого 90ліття, перевершивши вже й за віком німецького генія.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment