Від чистого вогню

Стелла КРИВОШАПОВА,
доцент, кандидат філологічних наук,
випускниця Чернівецького університету, м. Київ
Від автора. Відгукнутись на книгу “Щоб пам’ять почула слова” спонукала мене одна фраза з цитованого там листа Ірини Вільде (Дарини Макогон) до Зіновії Флоріанівни Пенюк. У листі письменниця запрошувала приятельку відвідати Львів і взяти участь у камерному літературному вечорі, де одним з відвідувачів була людина, що мала (як зауважує авторка книги) “світлий сентимент” до З. Ф. Пенюк. Саме оцей “світлий сентимент”, у якому незвично і несподівано делікатно відбилося ставлення авторки видання до Людини, змусив уважніше і детальніше прочитати книгу, побачити те світле, незбагненно обережне, ніжне, шанобливе й вищою мірою тактовне ставлення не просто до непересічної особистості, а до “Людини з Високої Літери”, як написала у своїй присвяті поетеса Тамара Севернюк.
Книга побудова так, що ВСЕ, про що в ній ідеться, зосереджене навколо імені Зіновії Флоріанівни Пенюк. Скажімо, така деталь — авторка пише, як вона “вчилася” писати про ТЕ, про що вголос майже не говорили. Саме під впливом Зіновії Флоріанівни, блискучого знавця античного світу і латинської мови, яку вона викладала в Чернівецькому університеті, після їхніх спільних читань, розмов розуму і серця, молодій поетесі стала близькою і манливою мова Езопа.
Є така штука — мова Езопа:
Кріп замість хріну, хрін — замість кропу,
Вчора — Боруля, нині — Беруля…
Каже про бублик — думає — дуля…
Кажуть: Свобода! Щезли загати!
Це означає — думай про грати…
Цікаво, що цей вірш зберігався в архіві Зіновії Флоріанівни багато років разом з іншими творами Т. Севернюк як свідчення її наївних “езопівських” вправ.
Тамара Севернюк обережно, не підкреслюючи тих важких, а інколи і на межі трагедійних, моментів у житті З. Ф. Пенюк, зауважувала незламність сумління і духу свого Навчителя — одна тільки фраза про виклики в певні органи, куди вона вимушено здавала книжки вибіркових українських письменників, надіслані їй зза кордону для перекладів німецькою мовою… Цікаве листування Зіновії Пенюк з подругою шкільних років АнноюГалею Горбач, яка з відомих тепер причин опинилася в Німеччині, де здобула визнання як вчений, дослідник і зрештою видавець української переважно сучасної літератури. Саме в листах А.Г. Горбач розкривається певною мірою і характер Зіновії Флоріанівни, і багатство її внутрішнього світу як знакової Особистості. А.Г. Горбач пише своїй подрузі, що саме вона значною мірою своїм інтелектом, знаннями, розумінням літератури зорієнтувала її на майбутнє, окреслила подальший життєвий і науковий шлях. Між рядками листів можна прочитати і побоювання АнниГалі за долю подруги. Вражає душевна й духовна воля пані Зіновії, яка, попри всі перешкоди і справжні на той час небезпеки, продовжувала листування, об’єднане теплом, розумінням, духовною близькістю двох натур. “…Я не можу забути супутницю своїх шкільних років… Якраз звучить італійська музика. Саме в південному менталітеті всі ці пісні мають близьке до румунського звучання. Мимоволі приходить сум, незважаючи на те, що життя мене навчило. Точно як Ти перед кількома роками писала, — домівка, це як симфонія, коли її слухаєш. І як тільки вона закінчується, осягаєш, що не можна все своє юне життя пов’язувати тільки з домівкою… треба мати вищу, кращу мету.
Пам’ять про Батьківщину
Треба носити в серці як клейноди…
Твій образ переді мною,
він такий живий у моєму серці,
тому я мимоволі знову змушена думати про Тебе” (стор. 197).
Відчувається, що АннаГаля Горбач почасти і переживала, що не склалася наукова кар’єра Зіновії Флоріанівни. Вона стежила за її перекладацькою роботою і тривожилася за її долю. Тут цікава позиція самої Зіновії Пенюк: вона досконало дослідила румунські говірки Закарпаття, зібрала великий матеріал, якого б вистачило не на одну дисертацію, але “порада” замінити “румунські” говірки на “молдавські” не дозволила її сумлінню вченогодослідника поступитися на догоду політичній кон’юнктурі, ця принциповість була непорушною. Тому її життєвим кредо стало допомагати іншим у досягненні наукових і творчих вершин. У книжці Тамара Севернюк наводить чимало прикладів такої безкорисливої допомоги іншим: достатньо лише послатися на листування з Ф. П. Погребенником (стор. 184—190), якому вона активно допомагала віднаходити матеріали для його наукових робіт, як і для праці його дружини (переглядала й аналізувала цілі стоси журналів, книг, вибирала необхідне, перекладала з німецької чи румунської мов і т. ін.). З книги ми дізналися про різні обдаровання З. Ф. Пенюк. Зокрема вона була поліглотом. В її арсеналі були українська, російська, латинська, грецька, німецька, румунська, італійська, французька та польська мови. Саме вона знайомила українську малечу з кращими взірцями дитячої літератури Європи, співпрацюючи зі столичним видавництвом “Веселка”. Між іншим, ці переклади цікаві й сьогодні. Достатньо лише пригадати чудово передану історію хлопчика Йонела (“З ранцем і без ранця” Мірчі Синтімбряну), а історія “пригод Цвяшка” італійських авторів Габріели Парки і Марчело Арджілі свого часу привернула увагу багатьох не лише юних читачів.
Саме З. Ф. Пенюк була чи не єдиною людиною (принаймні від Києва до Чернівців), яка читала і розшифровувала німецьку готику і до послуг якої звертались і письменники, і науковці. Працюючи безпосередньо над перекладами готичного тексту, Зіновія Флоріанівна і сама виявляла характер дослідника, знавця культури, історії рідного краю, міста (скажімо, перекладаючи матеріали, пов’язані з пам’яткою культури і архітектури — Вірменським собором, автором якого був знаменитий Йозеф Главка). В її архіві зберігаються переклади творів румунських поетів, різних за своїми політичними орієнтирами, життєвими позиціями, але надзвичайно талановитих: Захаріє Станку, Віктор Тулбуре, Дойни Сележан, Георге Кошбук, Ніколае Теуту, Васіле Александрі. Ці переклади, наведені в книзісповіді Тамари Севернюк, свідчать і про художній смак Зіновії Флоріанівни, і про близькість їхніх думок і сподівань. У цих перекладах (а вони займають цілий розділ книги), як на мене, ближчими до внутрішнього світу З. Ф. Пенюк є поезії Дойни Сележан (стор. 248). За спогадами сучасників, З. Ф. Пенюк мала свій “сентимент” до французьких поетівсимволістів Бодлера, Маларме (прозові мініатюри Бодлера в її перекладі частково були опубліковані в газеті “Буковина”). І ще один фрагмент: авторка книгисповіді наводить приклад творчої співпраці художниці Наталії Ярмольчук, поетеси Тамари Севернюк і перекладачки її поезій з української німецькою Зіновії Пенюк у прекрасному оригінальному виданні художніх листівок про рідне місто. Можливо, прийде час і всі її переклади будуть опубліковані як данина поваги до буковинки, яка посправжньому була людиною талановитою, істинним патріотом рідного краю: і тоді, далекого 1940 року, коли могла виїхати з Буковини до Німеччини чи Австрії, але залишилася на рідній землі, і тоді, коли знайомила буковинців, а згодом і всю Україну, з вихідцями з Буковини, які уславили рідний край. Завдяки невтомній праці перекладача з італійської, румунської, німецької українська громада почула імена багатьох людей, вихідців з Буковини, які стали відомими як представники Німеччини, Румунії, Австрії та інших країн.
Тамара Севернюк написала книгу — своєрідну сповідь своєї вдячності, поваги… Написала її мовою серця:
“Сиджу за столом на балконі. На стінах картини — свідки твого життя. Навколо — книги, рукописи Твоїх неопублікованих перекладів, які хотіли б побачити світ….Тих, звідки лине музика. Пишу, ні, не пишу — розмовляю з часом, де ми разом, де зріле моє життя лише починається, де під Твоїми руками стосики білих аркушів шурхотять про щось своє, таємне, і чекає їхньої покори Твоя старенька друкарська машинка… Розчиняю вікно. П’янко пахнуть білі троянди і улюблений Твій жасмин. За рухом мого пера стежать Твої 90 літ. Ваші — 90, люба Зіновіє Флоріанівно…” (стор. 56).
Кожне слово просякнуте ніжністю, любов’ю, повагою і незмірною вдячністю до “Людини з Великої Літери”. І Зіновія Флоріанівна теж була вдячна Долі, яка привела в її оселю Тамару. Авторка наводить лист, який був адресований колезі Ганні ЛопушанськійБучко: “Минулого тижня, а навіть більше: 15.VII впала мені в хату Тамара. Для мене це було так несподівано, що замість радіти, або якось полюдськи зустріти її, я сказала: “Ну, знаєш!” Ми довго розмовляли про різне, мало — довго: нас зорі застали за розмовою… Було цікаво, приємно, я не спохватилася, коли місяць зник, а місячна голубінь перейшла в надранню сірість. Настав день… Потім минув цілий день з віршами, з ноктюрнами Шопена, з читанням уривків з “Гріга” Оржеховської, з читанням Олеся та Паустовського… Словом, то була дивна і чарівна казка, яка заставила забути про всіх і про все” (стор. 55).
Уривок з листа свідчить, що віддаючи, З. Ф. Пенюк і сама стала багатшою, радіючи успіхам і духовному зростанню близьких за духом людей. Можливо, саме ці хвилини були отими щасливими моментами, що внутрішньо захищали її від негараздів і неприємностей — незмінних супутників її життя, та про які мало хто знав. І авторка книгиспомину пише про це “мовою серця”: “Перегортаючи роки, як сторінки прочитаних книг, я сумую, страждаю, плачу від безсилля повернути втрачене, повторити неповторне, зупинити неспинне…, але дякую долі і благословляю життя — за людей, за зустрічі і прощання, за відкриття і печаль, за музику, на чиїх звуках зросло моє серце і покликалась рука до пера” (стор. 51—52).
Важко писати серцем… Але саме таке письмо притаманне її творчому потенціалу, про що яскраво свідчать усі її книги, а їх понад три десятки…І життя слова триває.
Авторка відчиняє віконце у світ і її власної художньої “майстерні”, щиросердно ділячись з читачем секретами народження своєї творчості, запрошуючи на ті “стежини”, які привели її, зокрема, і до композиторської родини… Читач стає свідком гармонійного злиття так званого творчого тріумвірату. Це розшифровані Зіновією Флоріанівною з аудіокасет німецькою мовою радіонариси письменника і журналіста Пельца фон Фелінау про останню годину життя великих творців музичного світу… Саме на одному з листочків цих розшифровок залишився і її останній запис: “Лютийберезень 2002 (переписаний з аудіокасети) “Хай би хтось переклав, бо я вже не можу. 23.V.2002” (стор. 49).
Допомогла виконати цей своєрідний заповітпрохання знаний у краї та за його межами архівіст Марія Дмитрівна Никирса. Есе ж Тамари про музику і композиторів межують з працею і Зіновії Флоріанівни, і Пельца фон Фелінау, що немало залежало ще й від відвідин нею отчих земель творців музичних шедеврів: Німеччини, Угорщини, Румунії, Австрії. Музика стала невід’ємною частиною всієї творчої системи поетеси.
У книзі “Щоб пам’ять почула слова” є поезії, пов’язані з іменем Зіновії Флоріанівни Пенюк; спогади її численних учнів, які пройшли “школу” Чернівецького університету, а потім стали відомими поетами, науковцями, відгуки її колег. Саме у спогадах людей, яких щаслива доля звела з пані Зіновією раз по раз постає велич її душі, віддзеркалюються грані її талантів, певною мірою і трагізм цієї справжньої рідкісної людської неординарності. Зворушливо було читати спогади колишніх студентів Зіновії Флоріанівни, яких вона не тільки навчала у студентській аудиторії, а й водила у гори, знайомила з історією рідного краю, була для них і “мамою”, і порадницею, і навчителем. Хоча в багатьох спогадах ідеться про сувору вимогливість Пенюк як викладача, але найбільше — про її людяність, аристократизм душі. Вона виховувала не виховуючи: інколи одна фраза, така буденна, на перший погляд (на кшталт: “декламуєте Овідія, сидячи, а свої поезії — стоячи”), запам’ятовується на все життя, стає орієнтиром, мірилом вихованості тощо.
Книга Тамари Севернюк — це і своєрідний “звіт” перед світлою пам’яттю Людини з Високої Літери: в ній закарбовані слова, яких Зіновія Флоріанівна при житті не чула ніколи. Про це йдеться у спомині її студентки, нині професора Чернівецького університету Надії Бабич. Саме вона підкреслила той борг, який мали перед світлою постаттю “Флоріанівни” ті, хто “забув” про її існування після виходу на “заслужений відпочинок”, забував привітати зі святом, з днем народження, запрошувати на університетські урочистості і т. ін. Та це все винятки. Пам’ять людська зберігає найцінніше і передає наступним поколінням.
Книга “Щоб пам’ять почула слова” композиційно побудована за законами Мистецтва Слова: в ній органічно переплітаються твори різних жанрів, родів і видів цього мистецтва: численні есе, спогади, нариси, суто поезія — і все це нерозривно пов’язано з іменем З. Ф. Пенюк. Вони віддзеркалювали різні грані її обдаровань, зокрема і “прихованого поета” (архів зберігає і власні поезії З. Ф. Пенюк).
Тамара Севернюк не оминає увагою і цю сторіночку життя свого Навчителя. Між тим, трагедійна струна цього життя невловимо, але чутно бринить, переплітаючись з долями тих, про кого найчастіше йшлося у цій хатині на вулиці Харківська, 20. Перо Тамари Севернюк теж частковово проходило Флоріанівську “школу”, торкаючись і особистого їхнього життя. Чи не найяскравіше це виявилося у нарисі, присвяченому геніальному композитору, буковинцю Чипріану Порумбеску. Цей нарис написаний серцем і душею, мабуть, не тільки тому, що йдеться про геніального музиканта, людину надзвичайної долі, а скоріше за все, тому, що привертає увагу саме трагічністю Долі митця. Невипадково, говорячи про Порумбеску, Т. Севернюк звертається і до класика румунської літератури Емінеску. Не оминає і сучасних румунських поетів, які свого часу були студентами З. Ф. Пенюк і які надсилали їй свої поетичні книги з ніжними автографами.
Цікаво, що в композиції книги майже кожний розділ починається або завершується поезією, пов’язаною з іменем З. Ф. Пенюк. “Тихий вечір. Місяць має. Цілий світ здається сонним. Тільки в нім тебе немає”, або “Тополі шелестять і світяться в імлі. Мов шепчуться якісь затаєні пророки…Тополі шелестять, про що?.. Нам знати не дано, а може, і не треба ”…
Мабуть, найважчим фрагментом при аналізі книгисповіді стала розмова саме про поезію авторки книги, бо посправжньому важко говорити про те, що написане “кров’ю серця”, але ж як важко, мабуть, саме так писати… Поезії Тамари Артемівни, присвячені світлій пам’яті Зіновії Пенюк, — це поетичний звіт, в якому переплелося минуле й сьогодення: поет звіряє кожен свій крок із життям тих, хто зустрівся на її життєвому шляху. Це і її подруги далеких гімназійних часів, студентських років. Ці друзі З. Ф. Пенюк, їхні листи пізніше стали невід’ємною частиною творчого життя самої авторки книги. Та в її книзі йдеться і про тих, хто свого часу замовчував, а інколи і принижував значення того, що робила викладач університету, перекладач, поліглот З. Ф. Пенюк.
“Щоб пам’ять почула слова” — книга спогадів не лише про одну дорогу Людину, якою була для Тамари Севернюк Зіновія Флоріанівна Пенюк. Це книга роздумів про людей і людську спільноту, про час, його болючі складнощі, про місто, край, близьких і рідних, про тих, хто волею Щастя став тобі Другом. Це книга, написана серцем, щирим, відкритим, мудрим, в якому живе і Велике, й Мале, незламне сумління і пекуча провина, що крає душу запізнілим каяттям. Саме ця книгасповідь ненав’язливо вчить спробувати жити так, щоб “залишитись краплею світла в темнім лоні рідної землі” і пам’ятати, що саме “Від чистого вогню народжується світло”. Саме так: від чистого вогню.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment