Фільм-попередження: не відкривайте цієї брами

Ольга ЖМУДОВСЬКА
В Україні відбулася прем’єра фільму “Брама” режисера Володимира Тихого, про який говорять як про перший український містичний трилер — хоча містики чи відвертої жорстокості у стрічці небагато. Зате багато приводів вжахнутися — не тому, що відбувається в житті баби Прісі, а в нашому житті.
Кінотвір створено вже після того, як на сцені київського “Молодого” театру п’єса Володимира Ар’є “Сталкери” завоювала славу і любов театралів. Актриси Ірма Вітовська і Віталіна Біблів, грою яких захоплювалися у театрі, і у “Брамі” грають ті ж ролі — але не варто очікувати, що стрічка детально повторює виставу. Збережено основну сюжетну лінію та ідею, та акценти дещо зміщено, а пророцтва-попередження зазвучали голосніше і зловісніше.
Як і у виставі, баба Пріся — споконвічна мешканка Полісся, вельми загадкового і малозрозумілого стороннім, особливого і водночас кровно спорідненого краю з усіма іншими частинами України. Після Чорнобильської аварії баба відмовилась покидати рідний дім — на відміну від дочки, яка з чоловіком і сином переселилася в Крим, але не знайшла там щастя, а лише згубила — і чоловіка, який спився, не прижившись серед чужих, і сина, який став розумово відсталим, зазнавши знущань від однолітків, що намагалися розбити хлопцеві голову, аби побачити “чорнобильський мозок”. Дочка із сином вертається у покинутий край до матері і намагається жити — у повній безнадії, без будь-яких перспектив, з величезною недовірою до світу поза межами її лісу. І з єдиним чоловіком — міліціонером, що опікується цією територією, якому може знадобитися її все ще жива жіноча плоть. І без жодної надії стати коханою, бо міліціонер одружений і з’являється в її домі лише тому, що “служба велить”, а ще сподівається: баба Пріся знайде таємні трави, і його дружина врешті завагітніє і народить нащадка. Врешті, у фіналі фільму виголошується, що це таки станеться після його смерті — і в цьому також таємна мітка-пророцтво. Бо байдужий до життя і смерті беззахисних і довірених йому людей, зігнутий невиправно у страху перед “начальством”, зосереджений лише на власній безпеці і вигоді, не годен продовжити рід.
Фільм, власне, як і п’єсу, просякнуто асоціативними аналогіями з історією України. Про історію давню лаконічно і точно розповідає часом баба Пріся, виховуючи тих небагатьох людей, які навколо неї, історія сучасна проглядається у сюжетних лініях “Брами”. Скажімо, історія загибелі бабиного онука — наче відтворення реальної історії убивства іншого українця (Олійника з Кіровоградщини) депутатом ВР у 2010 році, що розважався полюванням в оточенні керівників прокуратури і міліції. І бабині передчуття зла, що полює за її онуком, зображені у фільмі містично, насправді є лише голосом її здорового глузду і життєвого досвіду, що підказують: неправедні і несправедливі закони, за якими змушують жити народ, призводять лише до злочинів і загибелі.
Усі подальші вчинки баби Прісі пояснено впливом містичних сил, хоча насправді вони цілком реальні з точки зору людини, яка отримала право жити на своїй землі від Бога, а не від дільничного міліціонера чи якогось ще вищого начальника. Начальники почуваються “господарями життя” і не вірять, що за все доведеться платити. Вони й відкрили браму між добром і злом — і баба Пріся перетворилася на зброю Господню…
У фінальних кадрах Баба Пріся та її онук — ще маленький і поки ще здоровий, розумненький хлопчик, — опиняються у київському метро, як про те мріяв він усе своє коротке життя у поліських болотах. Катаються, роздивляються станції… Та люди навколо них — не з часів Чорнобильської аварії, а нинішні, сучасні. І хтозна, скільки бабиних прототипів нині їде поруч з нами — і чи нинішні українські владники тим часом не доламують браму між добром і злом, не думаючи, чим усе скінчиться.
Фільм Володимира Тихого — це одна з небагатьох стрічок, яка не диктує висновків і емоцій, а штовхає до роздумів. “Брама” — багатопластовий і складний твір, і людям, які вважають себе інтелектуалами, варто подивитися його в кінозалі. Ірма Вітовська на зустрічах з глядачами на цьому наголошує: “Ходіть на українські фільми — може, кіномитцям не все вдається, але ходіть — бо інакше не буде українського кіно ніколи, якщо ми всі не підтримаємо його зараз, в час його народження”.