Розвідка УНР у екзилі: агенти, резиденти, шифри, тайнопис…

Олександр СКРИПНИК,
дослідник історії спецслужб
Відновлення в історичній пам’яті подій і фактів, замовчуваних або фальсифікованих у минулому, підняття нових пластів маловідомої або ж зовсім невідомої інформації ще раз переконують нас у тому, що в історії ніколи не можна перегорнути останню сторінку.
Це слова з післямови до третього тому наукового п’ятитомного видання “Спеціальні служби України від найдавніших часів до сьогодення”, який нещодавно вийшов у світ і в роботі над яким мені довелося брати участь як співавтору нарівні з відомими дослідниками історії спецслужб докторами історичних наук Володимиром Сідаком і Тамарою Вронською. Цей том присвячено діяльності спецслужби Військового міністерства Державного Центру УНР в екзилі у 1926—1936 роках.

Це окрема сторінка нашої історії, борні, звитяги, драматичних колізій і протистоянь — призабута, досі не сповна досліджена, а для когось, можливо, й не зовсім зрозуміла. Водночас літописання цієї історії, витягування її з архівосховищ на світ Божий і донесення до широкого загалу — це важливий крок до пізнання, до пошуку відповіді на запитання, чому українці споконвічно під Московією, Польщею, в еміграції, за радянської влади, у підпіллі, криївках, тюрмах і таборах не мирилися зі своєю долею, не опускали рук, натомість за будьщо прагнули не втратити й захистити свою національну самоідентичність і вибороти чи відновити незалежність.
Задля цього в різні часи небайдужі до долі нації особистості формували розвідувальні мережі, які, скажімо, за Богдана Хмельницького здобували визнання у всій тогочасній Європі за неабияку ефективність, у період Української революції 1917—1921 років і в подальшому викликали подивування у представників польських і німецьких спецслужб добре налагодженою конспіративністю в роботі і розгалуженістю мереж — це стосувалося УВО (Української військової організації). А ще згадаймо, що досвід організації роботи розвідки та контррозвідки ОУН і УПА ретельно вивчали, прописували у навчальних посібниках і прагнули застосовувати в різні часи у певних умовах спецслужби багатьох країн світу.
Спецслужба Державного Центру УНР в екзилі стоїть у цьому ряду осібно. Це також унікальне явище в історії спецслужб світу. Навіть важко пригадати, кого б ще поставити в один ряд. У роки Другої світової війни уряди у вигнанні мали Польща, Франція, Югославія. Але вони не змогли навіть наближено створити щось подібне. А отже, ми можемо говорити про притаманні українській нації свої характерні особливості в такій специфічній царині людської діяльності як розвідка, про свій почерк, зрештою, про свою школу, яка ґрунтується на давніх традиціях українського воїнства.
Унікальною була й ситуація, в якій опинився уряд УНР у екзилі, тобто у вигнанні, а саме на території Польщі. Якщо відшукувати у минулій історії приклади польськоукраїнського порозуміння з різних питань, то це саме такий випадок. Польща як тодішній союзник у боротьбі проти спільного ворога — радянської Росії, мала зобов’язання перед урядом УНР допомогти йому повернутися до влади в окупованій Україні, і поляки всіляко сприяли діяльності уенерівської спецслужби. Зокрема без фінансування з боку польського Генштабу така робота просто не могла здійснюватися. Звісно, слід визнати, що Польща мала свої інтереси у цій співпраці, і про це у книжці говориться відверто — про певні тертя і протистояння. Адже у такій специфічній діяльності як розвідка і контррозвідка розкривати усі карти, хай би навіть партнерам по боротьбі, очільники уенерівської спецслужби не збиралися. Хоч було й чимало випадків спільного використання агентури, розвідувальних пунктів і переправ, а то й зманювання до роботи у польській розвідці українських фахівців на штатній основі.
Нова книжка дає змогу зрозуміти, як за класичною схемою формувалася структура уенерівської спецслужби. До речі, назви для підрозділів обрали суто українські. Розвідувальний отримав найменування “Наступ”, контррозвідувальний — “Оборона”, аналітичний і пропагандистський — “Студії” (дослідження). Крім центральних підрозділів була створена мережа розвідувальних пунктів у європейських країнах, котрі мали спільний кордон з СРСР, зокрема Україною. Основна розвідувальна робота УНР велась із території Польщі, але розвідпункти функціонували також у Румунії, Чехословаччині, Туреччині, за деякими відомостями, у Болгарії і навіть Персії та на Далекому Сході. Існував чіткий розподіл на розвідників, резидентів і кур’єрів. Для кожної категорії застосовувалася певна методика підготовки, створювалися оперативні легенди, встановлювалися правила конспірації.
У цій справі багато залежало від керівника. Слід віддати належне генералхорунжому Всеволоду Змієнку, який упродовж восьми років (1928—1936) незмінно керував уенерівською спецслужбою. Військовик із величезним досвідом організаційної роботи, він ще за доби Директорії УНР працював у Генеральному штабі, де мав безпосередній стосунок до військової розвідки. Тоді ж виклав основні концептуальні засади розвідки, її найголовніші завдання, вважаючи розвідвідділ мозковою клітиною штабу.
У Змієнка вся Україна була розподілена на регіони, кожен з яких мав спеціальний паспорт, куди заносилася розвідувальна інформація за багатьма категоріями. Це давало змогу бачити загальну картину в динаміці. Важливого значення він надавав конспірації в роботі. Так, кожній конкретній особі, на яку подавалися відомості секретного характеру, попередньо був присвоєний особистий порядковий номер (список містив 226 номерів). Саме цей номер служив у майбутньому листуванні замість прізвища.
Всеволод Змієнко мав особистий шифр для листування. У ньому окремі букви алфавіту позначалися шестизначними цифрами, а переважна більшість — чотиризначними. В архівних документах мені вдалося знайти зразок такого шифру за 1933 рік і водночас дешифрант до нього. Неодноразово згадується і про застосування тайнопису.
Уенерівська спецслужба намагалася системно підходити до організації контррозвідувальної діяльності. В її лавах були фахівці, які зналися на цьому. Водночас задля об’єктивності слід зауважити, що в цій роботі було чимало недоліків, чим користалися радянські спецслужби. Для порівняння, Служба безпеки Закордонних частин ОУН у подібному становищі діяла і за кордоном, і на теренах України набагато ефективніше й агресивніше.
Важливого значення надавалося об’єктивному інформуванню населення України про діяльність радянської влади і реальний стан справ у промисловості, сільському господарстві, різних галузях економіки, викриттю злочинів радянського правлячого режиму. Працівники уенерівської спецслужби виготовляли листівки та іншу пропагандистську літературу, яку нелегально переправляли до УСРР і поширювали серед української еміграції. До яких хитрощів і вигадок вдавалися при цьому!
Згідно з одним із архівних документів, генерал Змієнко своїм агентам рекомендував вкладати листівки у конверти і розсилати поштою на адреси кооперативних товариств, хатчиталень, сільрад і окремих осіб, викидати певну кількість листівок вночі під час руху потяга або залишати літературу в потязі разом зі старими радянськими газетами. Цікаво, що для переправлення літератури навіть використовували повітряні кулі, які запускали вночі за попутного вітру. А для того, щоб мати змогу якомога більшу кількість листівок переправити через кордон, їх нерідко друкували на тонкому цигарковому папері, зашивали в підкладку одягу, ховали в продукти харчування.
Головні напрями інформаційнопропагандистська робота та завдання спецслужби викладені у спеціальному розділі документа під загальною назвою “Справоздання”. Читаєш цей документ і усвідомлюєш, наскільки він актуальний сьогодні.
“…В сенсі пропаганди зовнішньої, — йдеться в ньому, — …паралізувати всі ворожі напади чужинців, головно москвинів і їх прихильників та їх агітації серед українців; б) поборювати виступи москалів і їх прихильників, особливо в цей небезпечний час посиленої совітської агітації й поширеного чужинецького совітофільства на міжнародному форумі. Ударної: а) розкривати нашим людям справжні імперіалістичні, егоїстичні і поневолюючі цілі москалів і їх підступні засоби щодо оплутування легкодухів; б) інформувати про ці москальські цілі і засоби чужинців і всугерувати їм відпір за обманних і насильницьких методів москалів; в) інформувати чужинців про українську справу… …Для того, щоб розвинути повно палку пропаганду во всю ширину і глибину, як того вимагає сама суть сучасної модерної пропаганди, психологічного бою на всіх фронтах… треба не тільки що посилити практиковані нами досі, доволі заслабі засоби і прийоми, а необхідно вповні використати всю теперішню вдосконалену і утончену пропагандистську техніку…”
Цитата свідчить про важливість та актуальність цієї наукової праці сьогодні. Адже і позитивний, і негативний досвід функціонування військової спецслужби ДЦ УНР у екзилі може стати в пригоді у нових умовах існування незалежної держави. Вона дає поштовх для розуміння того, що відбувається нині навколо України, природи російської агресивної політики і діяльності її спецслужб. І це ще один аргумент на підтвердження того, наскільки важливо знати й розуміти історію, вчитися на минулих помилках.
Нова книжка розкриває завісу невідомого і стосовно інших подій нашої історії. Адже розповіді ґрунтуються на розсекречених документах з архівів Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, матеріалах вітчизняних та закордонних архівів, і це надає їм особливої ваги й переконаності. Зокрема у третьому томі понад півсотні посилань лише на галузевий державний архів СЗР України. Це ті документи, які вперше вводяться у науковий обіг.
У книжці багато цікавої і пізнавальної інформації й про таке:
— Яку анкету для розвідників розробили у військовій спецслужбі УНР, щоб отримувати відомості про голод в Україні?
— Чи був у товаристві колишніх вояків УНР у Стамбулі агент НКВС?
— У яку гру з НКВС грав уенерівський розвідник Василь Недайкаша?
— Які загадки залишив по собі перший керівник уенерівської спецслужби в екзилі Микола Чеботарів?
— Що сталося з архівом Симона Петлюри після його смерті?
Пошуки відповідей на ці та інші запитання дадуть змогу пролити світло на різні аспекти багатогранної, заплутаної і драматичної діяльності представників національних спецслужб української еміграції — Івана Литвиненка, Василя Недайкаші, Якова Водяного, Василя Филоновича, Якова Гальчевського, Гната Порохівського, Петра Філоненка… Важливо, що завіса таємності над багатьма маловідомими фактами та подіями відкривається мовою документів та свідчень безпосередніх учасників подій. І це надає оповіді додаткової переконливості.
А ще дуже важливо, що з виходом цього п’ятитомного видання під егідою Національної академії наук України, Інституту історії України та Національної академії Служби безпеки України буде на науковому рівні і на джерельній базі вперше так всебічно і ґрунтовно виписана історія вітчизняних спецслужб на теренах нашої держави за часів далекої Княжої доби, Козацької республіки ХVІІ століття, Української революції 1917—1921 років, Державного Центру УНР у екзилі, діяльність розвідки і контррозвідки УВО, ОУН і УПА та функціонування національних спецслужб за часів новітньої історії України. Період діяльності радянських спецслужб на території України винесено за рамки цього дослідження, йому буде присвячено окреме видання, і це цілком логічно.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment