Злочин зблокованих окупантів у селі Ремель на Волині

Михайло ЧОРНОПИСКИЙ,
кафедра української фольклористики імені академіка Філарета Колесси, Львівський національний університеті імені Івана Франка, Львів

Таких злочинів в Україні під час Другої світової війни — тисячі. Про один із них читаємо у збірнику “Ремель. Урок історії” (Львів: “Апріорі”, 2018. — 168 с.), виданому до 75ліття трагедії. Його упорядкував і підготував тексти Роман Горак, а ініціював народний артист України Святослав Максимчук — один із тих, хто пережив трагедію рідного села, розстріляного і спаленого німецькими окупантами за допомогою польських колаборантівшуцманів. Цей злочин есесівці вчинили на світанку 17 березня 1943 р. Вони оточили село щільним кільцем, а на розправу запустили поляківполіцаїв, які пішли до них на службу, коли українська допоміжна поліція зі зброєю організовано пішла воювати з окупантами до лав УПА.
Як пише дослідниця історії свого рідного села Ірина Кравчук у нарисі “Трагедія села Ремель”, у цьому українському селі під час польської окупації була польська школа і в ній учителювали учителіукраїнофоби, їх наставляли такі ж шкільні інспектори. “Вони запитували дітей, хто вони, який їхній знак і на якій землі вони живуть. Учні з першого класу повинні були відповідати, що вони малі поляки, знак їхній — орел білий, а живуть вони на польській землі. Вчителі примушували школярів говорити польською мовою та називати рідну українську землю польською” (с.43). У родинах насланих польських колоністів ще дошкільнят привчали називати українців “свинями”.
Сотні років польські загарбники прагнули викорінити українців із рідної землі, сотні років марили нею створити “велику Польщу” — від Чорного до Балтійського моря. Їхній хижацький апетит особливо загостився, коли 1920 року за допомогою західних союзників вони побороли ЗУНР, коли кличем “горе переможеним” запалили польську суспільність до сатанинської розправи над усім українським. Забороняли українські установи, організації, заклади, закривали школи, бібліотеки, палили українські книжки, забороняли парцельовану землю дідичів продавати українським селянам, закладали польські колонії з насланих переселенців… Кожен восьмий українець був арештований, де його немилосердно катували. Особливим об’єктом тортур були полонені й інтерновані українці. У Перемишлі у липні 1919 р. “перед полуднем о годині 10ій виганяли їх нагаями з келій, казали їм скакати, повзати на череві і то ще — для наруги! — в супроводі співу українських народних пісень. Хто цього робити не хотів або не міг, того били нагаями” — матеріялів такого “шляхетного” дикунства уряд ЗУНР подав світові у двох “Кривавих книгах”: “Крівава книга. Частина І. Матеріяли до польської інвазії на українські землі Східної Галичини 1918/1919 року. — Відень, 1919”; “Крівава книга. Частина ІІ. Українська Галичина під окупацією Польщі в рр. 1919—1920 — Відень, 1921”. Ці книги в одному блоці стереотипно перевидав Ярослав РадевичВинницький (Дрогобич: Видавнича фірма “Відродження”, 1994. — 280 с.).
Упорядник названого перевидання Ярослав РадевичВинницький у передмові “Чи стане минуле історією?” запитує: “Звідки та відсутність шляхетности, та брутальність, садистська жорстокість, грабіжницький цинізм, опис яких складає основну частину змісту “Кривавої книги”?” (с. 9). І дає чітку відповідь — це помста за шість безуспішних століть “зусиль зробити цю чужу землю своєю”, це “приступ люті хижака, який не в силі подолати своєї жертви” (там само). Автор передмови спостеріг ще одну особливість дикої хижости загарбників, яких українцям доводиться порівнювати. Як відомо, угорські у 1939 р. з не меншою дикістю розправлялися з героїчними оборонцями Карпатської України, московськобільшовицькі — з повсталою УНР, ОУНУПА. Катівські методи у всіх подібні, але “поляки, на відміну від німецьких фашистів і сталінських посіпак, не лише дозволяли, а й стимулювали масові знущання цивільного польського населення над полоненими, інтернованими й арештованими українцями. Виховувався інстинкт україноненависництва, а заодно почуття солідарности всіх поляків у ставленні до українців” (с. 10—11). Нині цю методу культивують московські фашисти…
Звісно, напоєні такою шовіністичною отрутою україноненависництва польські шуцмани були набагато жорстокіші, ніж далекі німецькі зайди. У ту “чорну середу” ремельці не сподівалися такої жахливої розправи — думали, що то лови рабів до Німеччини. Жахіття смерті їм відкрилося, коли душогуби “заходили в кожну хату і розстрілювали на місці або виводили надвір, заводили у хлів чи сарай і вбивали там. Тих, хто намагався втекти, — розстрілювали на місці. Стріляли, грабували, палили. Карателі не щадили нікого: ні старих, ні хворих, ні жінок, ні дітей. Одна за одною спалахували домівки. Вогонь безжально пожирав сухі дерев’яні стіни. Несамовито ревла худоба. Всюди був їдкий дим. Село палало свічкою.
Карателі не пошкодували і школярів. Їх усіх загнали в дерев’яний хлів, який підпалили. Звідти було чути дитячий крик та писк. В останні хвилини свого життя вони гукали своїх батьків: “Моя мамочко!”, “Мій таточку!” (с. 45). У зграї шуцманів були і напоєні імперською ідеологією великодержавництва московські україноненависники — власовці. Школярів живцем спалили, а проте директора школи Леоніда Вечора не тільки відпустили, а ще й дали охорону, щоб безпечно вивести із села, бо він був поляк, продемонструвавши цим самим, що акція була спрямована саме на знищення українців. Вбивали немовлят на руках матері. 15річна Уляна Трофимчук, матір якої убили над колискою, коли годувала дитину, з простреленим обличчям, простоволоса, окривавлена, вирвалася з хати постріляної родини, побігла селом і дала знати людям, що розстрілюють усіх поголовно, і цим самим врятувала багатьох людей, які почали тікати і ховатися де тільки можна. Але “на підвищеннях сиділи кулеметники і стріляли у людей, які втікали, — пише І. Кравчук. — На лузі лежало багато вбитих ремельців, а ті, яким вдалося перебігти луг і які хотіли втекти у сусіднє село, провалювалися під кригу на Горині” (с. 46).
У цій ситуації важко говорити про милосердя, але виявляється, що у місцевого шуцманаполяка озвірілість не мала меж. До обіду тої чорної середи Ремель догоряв, а карателі поїхали на обід до польської колонії Осада Креховецька (нині Новоукраїнка). Та наприкінці дня шуцмани з німецькими офіцерами робили тоді у селі перекур, і раптом почувши дитячий плач, “вони знайшли схованку і почали стріляти. З людей зробили криваве місиво. Загинуло у цій схованці 19 людей, залишилися живими дев’ятеро, з них четверо поранених. У сутінках ті, хто залишилися живими, по трупах вибралися з того пекла” (с. 50).
Село було знищене до тла. З більш як 500 мешканців тоді вратувалися 73 особи. Як пише авторка нарису, “вбивці були впевнені, що стерли з лиця землі ще одне село і що воно ніколи не підніметься з попелу. Пізніше за розпорядженням “крейсляндвірта” село Ремель було викреслене зі списків населених пунктів” (с. 51). “Карателі знали, що не всіх знищили того дня, — пише Ірина Кравчук, — тому жителям сусідніх сіл оголосили, що за переховування ремельців чекає смертна кара, а за те, що їх видадуть, — винагорода. Але не знайшлося зпоміж земляків нікого, хто пішов би проти совісті і видав мучеників. Через декілька днів люди із сусідніх сіл, зокрема з Козлина, викопали в центрі села братську могилу. Решту поховали на дворах та городах убитих” (с. 52).
Серед тих ремельців, яким пощастило залишитись живими, була і родина нині відомого народного артиста України Святослава Максимчука, що у той страшний день заховалася у відкритому погребі, до якого карателі, очевидно, вважали вже без потреби заглядати. Про це він розповів у спогадах, що були надруковані у “Слові “Просвіти” (№№ 10, 11 за 2018 р.).
Убивці ремельців проявили себе ще й грабіжникамимародерами. Вони в день розправи зібрали мешканців сусідньої Олександрії, щоб ті забрали для них із Ремля худобу, свині, гуси, кури, зерно і все інше, що не змогли прихопити під час самої акції.
Серед спогадів очевидців про жахіття вбивств вражає своїм цинізмом поведінки карателів епізод, про який розповіла Надія Павлюк. Її бабуся під час акції вийшла з хати з тістом на руках, бо саме тоді пекла хліб. Убивці наказали їй пекти хліб. Коли “баба Палажка винесла раз два боханці хліба і потім другий раз ще два гарячі боханці, а за третім разом тільки єдненького і сказала: “Нема, паночки, більше”, їй наказали іти до хати. “Баба Палажка тільки вступила на поріг, як у спину їй вистрелили і вона впала головою у сіни” (с. 87).
У збірнику “Ремель. Урок історії” багата яскравим фактажем розповідь “Живі спогади” Надії Павлюк (Семенюк), однієї з тих чотирьох, які дожили до теперішнього часу, записана у формі інтерв’ю із Святославом Максимчуком на кінокамеру заслуженим працівником культури України Бориславом Рибаком. Характерно: врятуравшись з Господньої ласки з вогню гітлерівськопольських карателів, цій жінці, як і тисячам інших, довелося пережити і московськобільшовицькі катівні, “де пальці між двері запихали … і повсякому мене катували” (с. 99). Її 6 лютого 1946 р. арешували “за ізмєну Родіни” і з номером “У 142” волочили по таборах Мордовії, Воркути, Сибіром і тундрою до 1954 року. На тих каторжних шляхах мільйони людей гинули у ярмі московських окупантівдушогубів, але з Господньої ласки цій українській жінці пощастило вижити у тому пеклі.
У названому збірнику поміщено поіменний список із прізвищами, іменами і по батькові всіх, які 17 березня 1943 р. були розстріляні й спалені у вогні. Поміщено там і поезіїпосвяти загиблим у жахливому злочині окупантів — Степана Бабія, Ольги Яворської, цикл поезій Роберта Третьякова, яскраві спогади дитинства Святослава Максимчука, нарис Якима Горака “Артист родом з Ремеля” та посвята Митцеві Роберта Третьякова “Аплодуйте акторам!”
Доля Ремеля — справді промовистий і багатосяжний урок трагічної історії, який мав би отямити нині марґіналів імперської шовіністичної антиукраїнської ідеології у Польщі, Москві чи Угорщині, які ганблять суспільність своїх країн перед світом, роблять виклик цивілізованому співжиттю народів у ХХІ столітті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment