Картина на всі часи «Запорожці пишуть листа турецькому султану»: захопливе минуле й повчальне сьогодення

Олександр СЛІПЧЕНКО,
Надзвичайний і Повноважний посол України

140 років тому, липневого дня 1878 року, компанія молодих художників, які проводили літо в абрамцевському маєтку мецената Сави Мамонтова, аж надто розгулялася. Хтось уголос прочитав збитошне послання запорожців турецькому султанові, що здавна ходило в численних версіях. Його сприйняли із захопленням, бо воно вповні відображало суспільні настрої після переможної війни з Османською імперією, яка щойно закінчилася. Присутній при тому 33річний Ілля Рєпін, уродженець української Слобожанщини, повернувшись до себе в студію, відразу накидав вугіллям ескіз сцени козацької творчості. Вона йому явилася наче якась “симфонія людського реготу”, що втілювала ворохобний дух козацької вольниці. Але ці слова з’являться потім, а тоді художник, ніби розгубившись перед складністю задуму, надовго покинув роботу над картиною…
Однак тема вже не полишала його. Два роки по тому маршрутом, складеним істориком Миколою Костомаровим, він вирушив у подорож Україною, вивчаючи історичний матеріал, роблячи десятки етюдів місцевих типажів. Первісний задум (“Ну й народ! Голова обертом іде від їхнього гамору й шарварку, веселий народ. Чортячий народ!”) дедалі глибшає, стає більш значущим: “Наше Запорожжя мене захоплює цією волею, цим піднесенням лицарського духу, ця жменька зухвальців… не тільки захищає всю Європу від східних хижаків, а погрожує навіть їхній сильній тоді цивілізації і від душі регоче над їхньою східною пихою”.
Минають роки, але картина не виходить за рамки численних ескізів. У цієї позірної загальмованості творчого процесу була, можливо, ще одна причина, яку помічаєш, зіставляючи дати, а також події в житті художника. Саме в цей час старший товариш Рєпіна, також уродженець Слобожанщини, Іван Крамськой закінчив свій знаменитий “Регіт” — картину, де юрба римських легіонерів регоче над Христом, який зіщулився в очікуванні страти.
За всієї несхожості сюжетів і персонажів не можна відскіпатися від думки, що Рєпіна могло стримувати відчуття якоїсь вторинності його роботи. По суті, і там, і в нього зовсім різні теми розкривалися схожим прийомом: зображенням чоловічої юрби, що регоче. Тому здається невипадковим, що перший ескіз “Запорожців” олією з’явився майже через 10 років, коли помер Крамськой…
Цей ескіз Рєпін подарував зовсім іще молодому землякові Дмитру Яворницькому. Вони щойно познайомилися, і відтоді обдарований археолог і етнограф, що був під підозрою в “південнослов’янському сепаратизмі”, стає другом і порадником художника у питаннях козацьких старожитностей. Він не тільки відкриває йому свої колекції предметів запорозького побуту, надихає на тривалу подорож на Кубань, де живуть нащадки переселених Катериною II січовиків, а й нерідко підшукує для нього живу натуру, що втілюється пензлем художника в образи персонажів величезного полотна. Тому й помістив його Рєпін, ніби на знак визнання заслуг, у самісінький центр усієї композиції в образі писаря, без якого, слід думати, не було б і самого листа.
Та чи існував він узагалі як правдивий історичний документ? Мабуть, справжню історичну вірогідність має лише адресат листа — султан Османської імперії Мехмед IV, і весь цей епізод з листуванням мав (або міг би мати) місце в 1675–1676 роках. Були й інші версії, а вже щодо тексту самого запорозького послання, то його варіацій узагалі не злічити, що відносить знаменитий лист скоріше до жанру народного міфу. Хоча текст первісного звернення султана до запорожців добре відомий і цілком достовірний. Можна сказати, що він сам і спровокував таку різку пародійну відповідь. Судіть самі: “Я, султан і владика Осяйної Порти, брат Сонця і Місяця, намісник Аллаха на Землі, володар царств — Македонського, Вавилонського, Єрусалимського, Великого й Малого Єгипту, цар над царями, володар над володарями, незрівнянний лицар, ніким не переможений воїн, володар дерева життя, невідступний хранитель гробу Ісуса Христа, попечитель самого Бога, надія й утішник мусульман, страшитель і великий захисник християн, велю вам, запорозькі козаки, здатися мені добровільно й без усякого опору і мене вашими нападами не змушувати бентежитися”.
Дошкульно, звичайно, отримувати такі накази. Надто від того, з ким багато разів і не без успіху мірявся силами. Але надто суворим, тим більше загрозливим, це послання все ж не назвеш.
За тієї войовничої доби лексика таких епістол не вирізнялася особливою вишуканістю. Той же султан, наприклад, прямо повідомляв імператорові Священної Римської (Германської) імперії Леопольду I Габсбургу, що стане його паном, а з імперією зробить “те, що йому заманеться” і залишить у ній пам’ять про свій “страхітливий меч”. Між іншим і тим, що “оголить груди його жінок для пащ собак та інших звірів”.
Порівняно із цими погрозами вимоги, висунуті запорожцям, не можна визнати особливо жорсткими й кривдними. Скоріше, султан тут пропонує своє заступництво. Тим більше, що не забуває показати й свої чесноти як хранителя гробу Ісуса Христа й захисника християн, тобто гарантує їм свободу віросповідання. Але на Січі такі аванси нікого не могли обдурити. Відповідь можна було легко передбачити. І народна творчість надала їй відповідної форми.
“Ти — шайтан турецький, проклятого чорта брат і товариш, і самого люципера секретар! Який ти в чорта лицар? Чорт викидає, а твоє військо пожирає. Не будеш ти годен синів християнських під собою мати; твого війська ми не боїмось, землею і водою будем битися з тобою. Вавілонський ти кухар, македонський колесник, єрусалимський броварник, олександрійський козолуп, Великого й Малого Єгипта свинар, вірменська свиня, татарський сагайдак, каменецький кат, подолянський злодіюка, самого гаспида внук і всього світу і відсвіту блазень, а нашого Бога дурень, свиняча морда, кобиляча с…а, різницький собака, нехрещений лоб, хай би взяв тебе чорт! Отак тобі козаки відказали, плюгавче! Невгоден єси матері вірних християн! Числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць у небі, год у книзі, а день такий у нас, як і у вас, поцілуй за те ось куди нас!.. Кошовий отаман Іван Сірко зо всім кошом запорозьким”.
Цей варіант листа далеко не найсильніший з погляду міцних висловів. Але його взяв сам Яворницький для його “Історії запорозьких козаків”. А хто може знати ліпше зміст листа, ніж сам “писар”?
Міфологічний характер послання наочно видно в порівнянні зі справжнім листом Сірка до кримського хана, написаним приблизно в той самий час. Причому відразу ж після переможного походу на Крим, коли, здавалося б, можна було й не дуже стидатися у висловах. Ось, наприклад, які формули політесу обрамляють його звернення до свого адресата: “Ясновельможнейший мосце хане крымский со многими ордами, близкий наш соседе!.. Желаем вашей ханской мосце доброго здоровья и счастливой жизни… доброжелательные приятели Иван Сирко, атаман кошевый со всем войска запорожского товариством”.
У самому тексті справжнього листа чітко відчуваються і легка іронія, і недвозначні погрози, однак вони вбрані в усталену тоді форму дипломатичних послань. Тож на Січі, за всієї її “нестандартності”, справді знали й уміли застосовувати правила міжнародного спілкування.
Це було особливо важливо у той складний час, коли запорожцям на тлі постійних сутичок з татарами й турками доводилося вирішувати непрості питання відносин із ворогуючими гетьманами Самойловичем і Дорошенком, а через них — із Москвою. Обидва писали туди доноси один на одного й обидва — на того, хто і в легенді, і в дійсності взяв на себе сміливість підписати цей листвиклик. Тому й особа отамана Сірка (на відміну від його політичних сучасників, що залишилися в історії досить туманними силуетами) в народній пам’яті позначена якоюсь особливою поліфонією якостей, повнокров’ям і свіжістю всієї його унікальної постаті. Про це ж свідчать і вдало знайдені Яворницьким слова, що чудово пояснюють, чому саме ця людина й нині залишається живим втіленням славної козацької республіки.
“І характером, і всіма своїми діями Сірко являв собою тип справжнього запорожця. Він був хоробрий, відважний, запальний, не завжди постійний, не завжди вірний своїм союзникам; він любив часом погуляти й сильно випити і в хмелю показати свій козацький запал; він схильний був на якусь мить захопитися новою думкою, новим починанням, щоб потім відмовитися від власного задуму й дійти зовсім протилежного рішення…”
“Нужда закон змінює”, — часто казав Сірко і, мабуть, діяв суголосно зі своїм улюбленим прислів’ям і народним уявленням про нього як про лицаряхарактерника. А тепер погляньте на них уважніше, вже озброївшись знанням історичних подробиць: на самого отамана (у сучасній реконструкції його вигляду), на його художній образ і на того, хто послужив Рєпіну щасливим його прототипом.
Це був генерал Михайло Драгомиров (із роду ДрагомирецькихМацкевичів) — видатний військовий теоретик, герой недавньої війни, командувач військ Київського військового округу (пізніше — і Київський генералгубернатор). Людина демократичних поглядів, дотепник, який не побоявся постати в образі козацького отамана. Так само упізнавані й інші прототипи центральних персонажів картини, хоча від деяких художник узяв лише усмішку або поособливому примружене око…
Час минав, і раптом Рєпін відставив уже майже закінчене полотно і почав працювати над іншим його варіантом. Нині ця картина зберігається в Харкові, по сусідству з рідним рєпінським Чугуєвим, і для необізнаного глядача може здатися лише копією всесвітньо відомого полотна. Але це інша, цілком самостійна робота, причому з помітно одмінним задумом. Важко сказати тепер, чому Рєпін вирішив трохи “засушити” картину: зі столу зникли карти й кварта з горілкою, пропала й кухва (діжка) з відчайдушним веселуном, писар постарів і надів окуляри, в юрбі з’явилися серйозні обличчя, а в обличчі славного отамана прорізалися “чортячі” риси. Ущільнилася, стала суворішою і вся композиція. Але так і не закінчивши картини, художник повернувся до першого варіанта.
Роком її завершення став 1891й. Рік, коли “писар” Яворницький, який щойно опублікував свою роботу “Вольності запорозьких козаків”, був позбавлений права викладати і мусив виїхати в Середню Азію. А картина почала тріумфальну ходу по виставках багатьох міст світу, аж поки її не зупинив імператор Олександр III, викупивши “Запорожців” за нечувану суму — 35 тисяч рублів (мало не 30 мільйонів у сучасних цінах). Його наступник Микола II передасть картину у закритий для “пересічної” публіки Російський музей, управляти яким міг лише член імператорського дому.
Але картина, її привабливий сюжет пішли в народ, стали легко всіма впізнаваним атрибутом масової культури, що дав життя численним наслідуванням і смисловим інтерпретаціям.
Не дивно, що перша сатирична інтерпретація рєпінського сюжету з’явилася саме в Україні, на місці, так би мовити, його первісної належності. Та й привід для цього був досить близький до історичного прецеденту. Тільки об’єктом осміяння замість турецького султана став Тимчасовий уряд. І карикатура, що з’явилася в листопадовому числі 1917 р. київського гумористичного журналу “Гедз”, виразно “підсумувала (за словами директора Історикомеморіального музею М. Грушевського С. Панькової) результати “холодної війни” Української Центральної Ради і Генерального Секретаріату з Тимчасовим урядом і особисто О. Керенським… Водночас продемонструвала ставлення до них тогочасного поступового українства та визначила сутність майбутнього ІІІ Універсалу”. Яким, як відомо, 22 листопада 1917 р. Центральна Рада проголосила утворення Української Народної Республіки.
Тут в образах козацької старшини зображено головних діючих осіб української політики того часу. “Отаман Сірко” — голова Генерального секретаріату (уряду) УНР В. Винниченко, очевидно, диктує звернені до пітерського адресата слова, близькі до тексту козацького оригіналу: “Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вчепився задубілими централістичними пальцями за “єдіную нєдєлімую” власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще силкується здискредитувати нас, ще пускається на провокації”. Невдовзі війна стала гарячою, але вже не з Керенським, а з більшовиками…
Важко сказати, чи був знайомий з київською карикатурою художник радянського “Червоного перцю”, який вирішив шість років по тому звернутися до рєпінської композиції для зображення всього синкліту їхніх вождів, які пишуть “Відповідь аглицькому Керзону”. Хворого Леніна там уже немає, в образі отамана Сірка фігурує Лев Троцький, а Сталін позначений як другорядний персонаж. Через півтора десятка років більшість “героїв” він викреслить з життя і політичного буття.
Рєпінська тема за кілька років знову виникла в сатиричному ключі у вигляді так і не здійсненого задуму Остапа Бендера, який не наважився зобразити “президента СРСР” Калініна в папасі й білій бурці, а наркома Чичеріна — голим по пояс. Тим більше, що “ідеологічно витримане” полотно він призначав для поширення в дитячих закладах. А приводом для його ідеї легкого заробітку послужила інша англійська нота, яка, підписана вже не Керзоном, а Чемберленом, але так само в ультимативній формі вимагала припинити антибританську підривну діяльність. Здійняту тоді хвилю радянської “відплатної” пропаганди, тонко висміяної героєм Ільфа і Петрова Остапом, можна порівняти лише з кремлівськими істериками наших днів.
Того ж таки 1927 р. рєпінські образи “оживив” у таких же, що й у “12 стільцях”, радянських побутових стереотипах карикатурист “Крокодила” у вигляді “Непманів, які пишуть декларацію фінінспектору”. Зображувати вождів у пародійних образах уже стало не тільки “неетично”, а й небезпечно.
Через десять років сміх і поготів зник: з’явилася картина “Старателі (в іншому варіанті — шахтарі) пишуть листа творцеві Великої Конституції”. На ній зосереджена мовчазна юрба спостерігає, як серйозний чоловік у кепці й плащі складає від їхнього імені листрапорт. Художникові не спало на думку, що суттю “Запорожців” був переможний сміх зухвальців, а не вірнопідданське звернення до начальника.
Минули роки, змінилися покоління, і старий сюжет повернувся на батьківщину у своєму первісному значенні, уже як засіб “народної дипломатії”. У трагічні дні серпня 2014 р. відому композицію було відтворено в інтернеті у вигляді яскравої фотографії “Кіборгів, які пишуть листа п…у”. І відразу, на замовлення явно згори, в Мережі безвісний російський блогер запропонував “пожабити цю фотку”. Відгуки надійшли — не дуже масові, але цілком очікуваного змісту, що відповідає всій примітивній антиукраїнській пропаганді.
Московські інтерпретатори рєпінської теми на цьому не зупинилися й розширили коло адресатів своєї войовничості. З’явилося полотно, на якому члени Держдуми повідомляють президентові США Обамі, “де вони бачили його санкції й “вічне наддержавство”.
На Трампа вже вирішили не розмінюватися і написали відразу всім “недругам Росії”. Саме на таке живописне звернення наштовхнуло московського художника Нестеренка його “творче відрядження” в Сирію, де в “далекому гарнізоні” він поспілкувався з військовими — судячи з героїв його полотна, з ПВК Вагнера. Далі буде…
Не знаю імені автора (на якого нещодавно натрапив у Мережі) своєрідного зіставлення двох, мабуть найзнаменитіших, картин Рєпіна саме в такому, як на ілюстрації, контексті, але видається, що думка його багато в чому виправдана.
Особливо тепер.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment