Смерть у день янгола, на світанку

Василь Портяк
Відомий український письменник Василь Портяк, чий батько і родина брали участь у визвольній боротьбі УПА, написав блискучі оповідання і кіносценарії про своїх земляків. Нині на Фейсбуці Василь Портяк друкує вражаючі документальні начерки бойових епізодів і біографій повстанців. Пропонуємо Вашій увазі сторінки цих оповідей, які, вірогідно, стануть сторінками його майбутньої книжки.

24 червня
Їх було десять — гуцульських ґазд, замкнених у пристосованому під відділ НКВД будинку над Черемошем. Зайшло на третій день кривавої війни, тієї фази Другої світової, що її згодом сталіністи назвуть вітчизняною. По всіх великих тюрмах і райцентрівських чекістських підвалах Галичини, Західної Волині й Північної Буковини (далі буде й по східніших теренах) чекісти лихоманливо нищили ув’язнений люд. Але навіть цей поспіх не стримував їх від немислимої і безглуздої жорстокості. Відомо про розіп’ятих священиків, зґвалтованих монахинь. убитих в материнській утробі немовлят… Так було і в цьому будинку в селі Жаб’є (тепер смт. Верховина). Першим на муки взяли Онуфрія Манчука. Не потрапити в чекістські жорна після “визволення” в нього шансів не було. Навіть дивно, що його заарештували тільки в травні 41-го. Січовий стрілець, учасник боїв під Маківкою. Після повернення з війни — активний просвітянин, засновник кооперативного руху на Гуцульщині. Власним коштом на власному ґрунті побудував українську школу й заорендував будинок для другої, початкової, в час тотальної полонізації. Аматор-фольклорист, етнограф, самобутній письменник (уже в 90-х роках вийшла друком збірка його новел з гуцульського життя), автор статей у ряді галицьких журналів міжвоєнної пори. Таких “червона” влада не сприймала органічно. Тому, мабуть, і катували найжорстокіше. Все переповідати важко. Досить сказати, що вибрали очі і вбивали цвяхи в голову. Іншим дісталося не набагато менше. З усіх нещасних врятувався один — втиснувся у вузький закапелок поза грубкою. Настільки вузький, що сховатись там не здавалося ймовірним. Та ще кати свої “труди” так щедро окроплювали водярою, що під кінець зовсім осоловіли й не помітили брак одного в’язня в рахунку замучених. А як настала днина, покинули набитий трупами дім, повпадали, п’яні, в авто й подалися на Косів, на схід. Був день вшанування святого Онуфрія. Іменинникові, Онуфрієві Манчуку, рівно десять днів перед тим — 15 червня — виповнилося сорок два.

25 червня
За кров рідну, невинну
До публікації “ВИРОК ВИКОНАНО 24 ЧЕРВНЯ 1953 РОКУ” — про мученицьку смерть Онуфрія Манчука — Наталка Поклад додала коментар: “А ми дивуємось, де поділася наша торжествуюча сила і нескореність…” Гіркі роздуми, і багато в чому справедливі. Та все ж не зникли без сліду сила й нескореність з відходом цілих пластів, перемелених комуністичним терором. Разом з Онуфрієм Манчуком чекісти вбили 25 червня 41-го перед втечею з Карпат і мого односельця Івана Ілюка. Теж тяжко мучили. Манчук був, як відомо, знаний на всю Гуцульщину просвітитель, громадський діяч. Ілюк — звичайний ґазда, повернувшись зі світової війни, мирно займався господаркою, сам виводив у люди дітей (його жінка, доки воював, загуляла і втекла на Схід з москалями, але то окрема історія). З-поміж Онуфрієвих дітей вирізнявся Іван. Стрункий юнак романтичної вдачі, сором’язливий, як дівчина. Дуже любив батька і ним гордився. Син Івана Ілюка Митник (Дмитро) був трохи флегматик, безмежної фізичної сили і такої ж доброти чоловік. До Другої світової встиг одружитися, жили з Анною в злагоді, щоправда, дітей у них не було. Коли син побачив знівечене тіло Онуфрія, від потрясіння зомлів. Що коїлося в душі Митника, коли дивився на печені татові рани й загнані кілки під нігті, не знав тоді ніхто.
Іван Манчук-“Білогруд” та Дмитро Ілюк-“Кичера” стали безстрашними вояками УПА. Їхні імена/псевда згадуються майже в усіх “сводках” чекістів про бої з підрозділами УПА й резонансні акції СБ. Комендант боївки СБ “Білогруд” був наскільки відважний, настільки й безпощадний.
Кулеметник “Кичера” робив свою справу просто, як косив траву коло хати. А на постої, бувало, любовно погладжував свій мадярський “ручняк”, і коли стрільці захоплювались його “рахунком” в останньому бою, тихо відповідав: “То за дєдю” — за тата.
У щойно виданому альбомі “За Україну, за її волю…” — порівняльному фотолітописі національно-визвольної боротьби УПА й сьогоднішньої війни з тим самим ворогом, є й сторінка зі світлинами, на яких зображені кулеметники — упівці і теперішні. Серед них і “Кичера”. Ніщо не минає безслідно.

30 червня
Наші герої. Заведія
Днями я подавав дописи про мученицьку смерть культурного діяча й письменника з Гуцульщини Онуфрія Манчука, про його сина Івана-“Білогруда”.
“Білогруд” загинув 8 серпня 1951 року. Серед товаришів по зброї, які теж у тому бою наклали головами, був і Василь Небесійчук — “Заведія”. Василя добре знали в с. Ільці на Жаб’ївщині (тепер Верховинський район). Особливо через школу бальних танців, що була організована силами місцевого осередку “Просвіта”. В народі вона називалася “балєт”, а викладали там, судячи з розповідей, і народні танці. Юнак став першою “зіркою” того “балєту”, про його вправність розповідали ще десятиліттями. Як тільки, ще в час окупації німецької, в Карпатах організувалась Українська Національна Самооборона, що згодом реформувалась в УПА, Небесійчук вступив в ряди повстанців. Був ройовим, чотовим сотні УПА, розвідником, комендантом районного екзекутивного відділу Служби Безпеки (РЕВ СБ), референтом СБ Жаб’ївського районного проводу ОУН. Псевдо обрав (чи дали) не випадково — мав живий, непосидючий характер. Це слово у словниках тлумачиться згідно з Грінченковим “Словарем…” як “обманщик?”. Та недаремно Б. Грінченко поставив знак питання — блискучий знавець лексикології, він відчував, що єдине, очевидно, джерело, звідки тлумачення взято, сумнівне. Насправді ж слово походить від значення “заводити жарти, забави, витівки” й таке інше, навіть бешкети. Та в підпіллі, в армії і в СБ було вже не до забав. Ось лише кілька рядків з уцілілих звітів по Жаб’ївщині: “20/ІІІ.1947 р. Криворівня. — Звена РЕВ СБ під ком. др. “Заведії” зловили лейтенанта Кімейчука Федора з Жаб’я-Слупейка. За активність проти нашого руху його зліквідовано. 23/ІІІ.1947 р. Жаб’є-Ільця. — Заст. ком. РЕВ СБ др. “Заведія” і пор. УПА “Сірий” виконали атентат на дуже активного стрибка МГБ133 Сорюка Михайла с. Івана, ур. 1916 р. в Жаб’є-Слупейка. Сорюк вбитий, адміністративний працівник РО МВД Жмурко Петя тяжко ранений помер в шпиталі. 13.4.[19]47 р. Жаб’є-Ходак: внутр. війська в ч. 60 чол. робили перешуки лісів в Костричі. Тут наткнулись на РЕВ СБ, які відступили на верх. Др. “Заведія” і “Білогруд” відірвались від цілості і натрапили на другу групу більшовиків. Відстрілюючися, відійшли щасливо, вбивши стар. лейт., сержанта і одного бійця”. Таких повідомлень рясно за кожен рік. Аж до серпня 51-го. 8 серпня 1951 року біля гори Скупова зустрілися для наради старшини УПА Василь Небесійчук псевдо “Заведія”, Іван Манчук (“Білогруд”), Дмитро Витощук (“Діброва”), Танасій Яцьковський (“Жайворонок”) та Микола Шкарлупа (“Гонта”).
Енкаведисти отримали інформацію про час і місце зустрічі, у операції проти п’ятьох брали участь 1500 солдатів і офіцерів. Шансів у командирів не було. Хоча… “Гонті” все ж удалось вирватися з кільця, воював ще два роки. Решта загинули, відбиваючись до останнього патрона. Загинув і “Білогруд”. “Заведія” теж мав шанс — спритно виліз у густу смереку й зачаївся, але його мимовільно видала вівчарка “Тигра”, яка останніх пару років була з ним нерозлучна. Вона залишилась під смерекою… На пропозицію здатися з крони дерева пролунав вибух гранати.
На місці загибелі командирів стоїть хрест, у серпні 2013 року урочисто освячений.

24 червня
Вирок виконано
24 червня 1953 року
Дмитро Білінчук-“Хмара”. Він став легендою ще за життя. Ночуючи в спорожнілому батьківському домі (рідню совєти вивезли до Сибіру), був оточений німецькими жандармами, й на команду здаватись одним пострілом убив через вікно, на звук, коменданта поліції. Утік! Серед білого дня галопував конем через Косів, коли поліція й гестапо шукала за ним по цілому повіту. Очолена ним чота сотні УПА “Недобитого” вирішила справу при розгромі німецької залоги, що охороняла марганцеву копальню в Карпатах. А вже сотенним брав участь у боях з підрозділами НКВД, в рейді у Румунію. Після реорганізації УПА очолив Косівський районний Провід ОУН. Його підступно схопили у червні 1952 року. Вже понад місяць до того загинув молодший брат Василь, “Сибіряк” (мій тато). Слідство провадили в Станіславі (тепер Івано-Франківськ), потім у Києві. Місце страти (Лук’янівка? Підвал на Володимирській?) і місце заховання останків невідомі. Того ж дня розстріляний Василь Юсипчук (“Морозенко”, “Богдан”, “Олесь”), чотовий УПА, слідчий СБ, керівник Кутського районного Проводу ОУН. На жаль, світлину не знайшов. Вічна їм пам’ять!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment