Білі автографи малої прози Миколи Томенка

Олеся ТОМЕНКО,
кандидат філологічних наук, доцент кафедри культури та соціально-гуманітарних дисциплін Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури
У видавництві “Щек” минулого року побачила світ книга малої прози Миколи Томенка “Білі автографи. Коріння блискавки”. Книга, яка складається із повісті-мозаїки “Білі автографи”, розділу малої прози “Коріння блискавки”, віршів у прозі, етюдів, образків, ескізів, замальовок, об’єднаних назвою “В галактиці душі твоєї” та етюдів повоєнного дитинства “Мати збирала насіння”.

Микола Томенко знаний в українській літературі як поет, публіцист, поетпісняр, дитячий письменник і драматург. Його “Трудова книжка матері” включена до вивчення в шкільній програмі Міністерством освіти України.
Проте мало хто знає, що Микола Томенко — чудовий прозаїк. Власне, ця книга розкриває ще одну грань таланту письменника. Образи і теми до болю прості, водночас житейськи мудрі і всеохопні. І читачі різного віку й різних поколінь знаходять тут свою, близьку саме їм штрихлінію, яка колись проходила і в їхньому житті. Або ж змушують замислитися над простими, до болю буденними речами, які письменником осмисленні і перетворені у філософські категорії. Його філософія не трансцендентна, а кардіоцентрична, це справжня філософія серця: серця відданого сина, серця, відкритого до людей, серця, яким письменник намагався зрозуміти і глибину природи, і глибину людської душі.
Мала проза — не простий жанр. Але саме в ньому розкривається майстерність слова, відшліфована думка, концентрація образу та стиль мислення. Василь Стефаник, Григір Тютюнник — майстри малої прози, які стали справжніми вчителями для Миколи Томенка. Але відмінність полягає в тому, що у “поета Миколи Томенка вона дуже поетична” (за влучним висловом Михайла Наєнка). Саме поетичний образ робить канву малої прози М. Томенка особливою та такою, що вирізняє її зпоміж інших творів сучасної української прози. Деякі з новел можна сміливо назвати поезією в прозі (“Над ставком туман”, “Кладочка”, “Мороз іде”, “Ви так далеко вже” та інші).
“Над моїм полем вечір, вечір… Ще так ніколи він не цвів. То ти бузок несла до хати, що я в росі тобі приніс… Далеко так десь небосхили через яри наші лягли… І той бузок, що на півнеба, в твоїх очах умить зацвів”. (“Над моїм полем — вечір”); або ж ескіз “Літо”: “Відбілілося, відгулялося, поміж соняхів заблукалося. Павутиною перерізано, і лежить тепер, як кавун в степу, і стіка в траву літо соками…”
Автор сам дає жанрове означення своїм творам, і це означення тісно переплітається із мистецькою термінологією: ескізи, етюди, образки, замальовки. Але якщо розглядати ці мистецькі твори як підґрунтя для подальшої завершеної картини, то прозові твори Миколи Томенка є абсолютно завершеними і такими, що піднімаються до філософських узагальнень, до ціннісних категорій усього людства…
Різні теми охоплює автор своїм надчутливим нервом. Від голодного і холодного дитинства, яке все ж було зігріте маминим теплом, від глибокого сирого погреба, в якому мусіли ховатися від фашистів, від загаток на каламутному потоці, в якому сиділи днями разом із друзями, від ворожого танка на сусідньому подвір’ї, в який хлопчача цікавість змусила залізти попри смертельну небезпеку, від крутої гори Бабин Пуп, з якої летіли на санчатах (“Бабин Пуп”), до нічного сторожування на баштані (“Вечорове поле”), чищення джерел в глибочезній криниці, з якої брало воду все село і які отруїв зайда (“Чистили джерела”), до черствості чиновників (“Мамина пенсія”), нахабства графоманів (“Я відгукнувся першим”), лицемірства колег (“Таранка для пивка”).
Палітра почуттів, які проходять перед читачем, дуже широка. Але камертоном, який задає лад всій книзі, є глибокий ліризм та моральноетичні поняття Добра, Совісті, Співчуття, Честі, Чесності, Скромності, Порядності, Справедливості і Любові. Ці категорії, закладені ще з дитинства, є тим об’єктивом, через який письменник фіксує таке непросте життя, психологію вчинків та приходить до філософських висновків. Можна стверджувати, що в прозі Микола Томенко виступає в трьох іпостасях: художника (можливо, навіть і кінохудожника), психолога і філософа.
Його тексти наповнені візуальними образами (колоссячко, що шелестить над головою маленького Миколки, який несе їсти матері у поле, снопи іскор від багаття, вибілені яблуні, що стоять “ніби у білих сарафанчиках”, зелені півники, що ростуть коло хати, золоті голови соняхів), звуковим ефектом (шелест жита, хлюпіт човна, гуркіт криги, тужливий крик журавлів, перекумкування жаб у копанці, лоскітливе кування зозулі), запахами (медові пахощі квітучої білої акації чи осіннього диму в городах), фізичним відчуттям хвищі, що б’є в обличчя або тепла лежанки, роси, яка “коле в п’яти”, або густої пелени туманів.
“…Ранок піднімався над високими тополями, а навздогін йому летіли золоті промінчики, і здавалося, що в кожному промінчику сидять якісь чарівні мідні дзвоники і так голосно видзвонюють над світом, що чути їх далекодалеко…” (“Запальничка”).
А найнеприйнятнішими для письменника є байдужість, ситість, тупість, обмеженість, через які “багато залів у серці нашого ермітажу пустіють… І якось страшно дивитись на голі стіни наших почуттів”. Тому авторові завжди шкода таких людей, хоча вони зажди присутні у нашому житті, їх не оминути, але і жити з ними поруч нелегко, адже вони слідують геть іншим принципам, ніж тим, які сповідував письменник. Для декого (як у новелі “Тісний одяг”) в житті все встелено килимами, бо “дбав лише про себе. Бачив лише себе. Хизувався собою і сам будував собі бронзовий пам’ятник. Що тобі той одяг із материнського сумління? Він затісний був на тебе, він тиснув тебе, і ти скинув його, аби не заважав вільно почувати себе в світі, що оточував тебе… Як це легко: ні за що не відповідати, ні перед ким не червоніти. Роби, що заманеться… А про якийсь там одяг, сумління.. Навіщо?”
Таких риторичних запитань Микола Томенко ставить дуже багато, і це спонукає до роздумів, до переосмислення власного шляху, до пошуку істини. Можливо, не всіх. Можливо, тільки тих, для кого, як і для автора, головне — “бути Людиною доти, поки ітимеш через усю швидкоплинну ріку життя” (“Через усе життя”).
Близький письменник у своїх витоках, першоджерелах до природи, рідної землі, до якої він повсякчас звертається і повертається. Ця близькість помітна в порівнянні з імпресіоністичним “Intermezzo” Михайла Коцюбинського. Його герой знаходить рівновагу на червневих нивах, під промінням сонця, у срібних нитях співу жайвора. “Я не можу розминутися з людиною”, — каже герой М. Коцюбинського. Так само не може розминутися з людиною і Микола Томенко.
Його людина — до болю проста. Це і тітка Марія, душа якої була “доброю і лагідною. Сама невеличка на зріст, висохла, як осінній сонях, легка, мов пір’їнка, усе з сапою не розлучалась… Вічно нагнута до землі, щось садила, прополювала, підгортала. Здається, її руки ніколи й не відпочивали…” (“Крокви”, с. 270). І брат Женя, який ні дня не спочивав, хоча одна нога була на дерев’янці, і дід Марко, який стеріг баштан, і дід Микита з бабою Килиною, і матрос Мавльоткін, і тато, який не вернувся з війни, і увесь всесвіт у слові МАТИ. Цей образ, оповитий неймовірним теплом і любов’ю, проходить через усю творчість поета. Його матір стала уособленням тисяч матерів України, долю яких поет виспіваввистраждав у головній своїй книзі — поемі народного болю “Трудова книжка матері”. Як зазначає академік М. Жулинський, “першими рядками в життєвій і творчій долі поета Миколи Томенка були і залишаються сліди від босих ніг на першому снігу, з яких не зводила своїх скорботних і радісних очей його Мати. Поета ці материнські очі кличуть до слова, обпікають застиглим навіки болем, “тривожать серце, ніби крик”, зобов’язують відповідальністю за пам’ять свого роду, за скроплену кров’ю, засіяну обелісками і хрестами батьківську землю, за пам’ять свого обпаленого війною полотняного покоління, від імені якого Микола Томенко залишає нам білі автографи драматичної долі України”. [Микола Жулинський “Білі автографи української долі” з передмови до “Трудової книжки матері”, К., “Фенікс”, 2008].
А скільки філософських питань ставить у своїй прозі письменник! І уважний читач знайде на них відповіді. Ми все кудись поспішаємо. І нам здається, що “час колись може сповільнити свій темп, і ми тоді досхочу наговоримося, нарадіємося, частіше ходитимемо в гості…” (новела “Прийди і запитай”). Колись, згодом, невдовзі, осьось. Але резюме невтішне — час, як і раніше, летітиме вперед. І годі сподіватися на його зупинку. Тому треба не спізнитися і відчути всю повноту життя тут і зараз.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment