Микола ЦИМБАЛЮК
Недружня політика нашого західного сусіда, Угорщини, дедалі більше набирає рис реваншизму. Вибух пристрастей Будапешта навколо українського закону “Про освіту” (фактично — втручання у внутрішні справи нашої країни) нещодавно отримав продовження: уряд Угорщини увів посаду міністра, відповідального за розвиток Закарпатської області і затвердив програму розвитку дитячих садків у місцях компактного проживання угорців. Наше МЗС викликало тимчасово повіреного у справах Угорщини в Україні і вручило ноту з вимогою офіційного роз’яснення, чому суверенна частина Україна віднесена до компетенції їхньої влади.
Нестихаючі імперсько-реваншистські настрої угорського прем’єр-міністра Віктора Орбана, особливо остання подія, і млява реакція офіційного Києва спонукали представників української громадськості терміново скликати в Укрінформі прес-конференцію “Національна безпека: Хто прагне дестабілізації на Закарпатті?” Крім Товариства “Просвіта” в її роботі взяли участь Всеукраїнський форум “Українська альтернатива”, Політична партія “Патріот”, громадські об’єднання “Україні — помісну православну Церкву”, “Майдан” та представники творчої інтелігенції.
— Ще зовсім недавно, — сказав, відкриваючи прес-конференцію голова Товариства “Просвіта”, народний депутат Верховної Ради України І-VІ скликань Павло Мовчан, — ми проводили круглий стіл на тему хресного ходу з нагоди 1030-ліття хрещення Київської Русі і пов’язаного з ним питання української помісної православної Церкви. Завдяки нашим застереженням і вжитим владою заходам жодних провокацій з боку російських і промосковських сил не відбулося. Реально оцінюючи ситуацію в Україні й світі, ми неустанно наголошуємо, що питання національної безпеки сьогодні для нас є питанням номер один. Наші “друзі” не дають нам перепочинку ні на мить. Тому ми вітаємо заяви Президента України, в яких він стверджує, що наше сильне військо, українська державна мова і єдина православна Церква — надійні чинники незалежної України.
Повертаючись до агресивних дій Будапешта і загострення ситуації на Закарпатті, голова Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка наголосив, що просвітяни, українська громадськість добре усвідомлюють, що жодних міжнародно-правових зобов’язань та обмежень для агресора не існує… І в цьому ми переконалися на гіркому досвіді війни, яку веде ось уже п’ятий рік Росія проти України.
— Так само ми розуміємо, — продовжував він, — що зазіхання на територіальну цілісність України буде тривати доти, доки Українська держава не стане мілітарно, економічно і духовно потужною. Держава, сповнена власної національної гідності, яка не буде оббивати чужі пороги з простягнутою рукою.
І тут з ним не можна не погодитися. Бо імперський синдром — це природнє захворювання багатьох націй, яким перехворіли колись і британці, і французи, і голландці, і бельгійці, котрі мали ще в ХХ столітті свої численні колонії. Та це не стосується тих наших сусідів, які прагнуть застосувати історичні практики членування України. Навесні 2014 року, після анексії Росією Криму і початку російсько-української війни, в пресу просочилася інформація, що путінські емісари ведуть активні перемовини з західними промосковськими маріонетками щодо розподілу України. Диму без вогню не існує. Ми можемо лише здогадуватися, що план розділення України існує і може бути цілком реальним. Незалежна, сильна економічно і потужна мілітарно Україна нікого не влаштовує. Тож при потуранні окремих країн прагматичного Євросоюзу (підтвердженням чого є будівництво “Північного потоку-2”) Росія намагається на практиці реалізувати свою агресивну політику щодо України, про що свідчать випади Віктора Орбана. Як кажуть в Росії: “Свой свояка відіт іздалєка”.
Спроба Угорщини привласнити Закарпаття є чіткою ознакою змови Путіна-Орбана. Саме тому учасники прес-конференції у своїх виступах вимагали від Президента, як Головнокомандуючого ЗСУ, негайно розташувати в Закарпатті відповідні військові сили, щоб запобігти агресії Угорщини проти України. Такий варіант розвитку подій цілком є реальним, з огляду на практику ігнорування міжнародно-правових актів імперсько хворих голів як Москви, так і Будапешта. Але цим проблему Закарпаття, на жаль, не вирішити.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПУ, співголова Всеукраїнського форуму “Українська альтернатива”, який тривалий час посідав важливі посади в Чернівецькій області, чи не найкраще із присутніх учасників прес-конференції розуміється на проблемі роботи з національними меншинами, зокрема Буковини. Тому він одразу акцентував на тому, що порушена тема є не лише надзвичайно актуальною, а й дуже складною. Це стосується як української влади, всього нашого суспільства, так і Європи, де в міжнародній політиці вилізають старі виклики. Їхні витоки сягають глибин історії, і якщо сьогодні приводом стало мовне питання на рівні 7 статті Закону “Про освіту”, то виникло воно не сьогодні. Витоки політичні, геополітичні, духовні, гуманітарні значно глибші, і їх треба не лише розглядати системніше, але й відповідно діяти.
— Насамперед, — наголосив Георгій Філіпчук, — це мова. Проблема державної мови, рідної Церкви, — цих стрижневих основ, які утримують будь-яку державу, особливо таку як наша, що лише в 1991 році відновила свою втрачену незалежність, у нас досі не вирішена. На цьому грають наші недруги, які усвідомлюють, що мова і Церква захищає нас і дає перспективу розвитку держави і нації. Принагідно згадаймо давній історичний контекст.
Україна, українці, були затиснуті між двома імперіями. З одного боку — Австро-Угорщина, з іншого — Росія. З боку нашого північного сусіда вже понад кілька століть чиниться шалений спротив проти нашої національної ідентичності. Не буду говорити про проблеми Російської імперії, коли бездержавні українці намагалися втримати своє бездержавне національне “Я”. Ми втримали його і маємо сьогодні державу, яка сьогодні здатна на іншому щаблі, на іншому рівні вирішувати серйозно і потужно ці проблеми. Адже сьогодні, продекламувавши свою стару вимогу 2014 року, перша прес-конференція Товариства “Просвіта” після Майдану була присвячена тому, що Україна потребує іншої владної позиції у ставлення до українців поза межами материзни. Нині за межами України вже не 20 мільйонів, а, можливо, 30. Не бачити за межами рідної Вітчизни 30 мільйонів українців і вважати, що ми здатні сконсолідувати українську політичну націю й бути серйозним суб’єктом на міжнародній арені і в міжнародній політиці, не вдасться. Тому величезна хиба нинішньої ситуації, а, отже, нинішніх владних рішень, що ми всупереч Конституції України забули про державну національну програму “Закордонний українець”. Такої програми нема. Наші закордонні брати-українці кинуті на поталу випадку. Це фатальна ситуація. Цю програму не можна підміняти двома деклараціями, які були підписані одним прем’єром, а потім іншим. Це є моя перша позиція.
Інший аспект бачення успішної і поважаної в світі України — проблема Українського інституту. Ми пропонували створити його і назвати іменем нашого національного генія Тараса Шевченка. Так, як іспанці мають інститут Сервантеса, німці — Гете, поляки — Міцкевича, угорці — Петефі, росіяни — Пушкіна.
Всі цивілізовані країни, чи переважна їх більшість, мають інститути своєї так званої м’якої дипломатії, які доносять до закордонної світової спільноти свою правдиву історію. здобутки своєї культури. Так країна виходить на високий рівень спілкування з іншими народами, націями. Таким чином вона шляхом м’якої, гуманітарної дипломатії вирішує багато питань, утверджуючи своє національне і державницьке “Я”.
Що стосується найболючішого для нас питання — мови, то його не можна вирішити доти, доки в нашому інформаційному просторі пануватиме антиукраїнський дух. А ще аналогічна колабораціоністська позиція багатьох парламентських партій, відсутність закону “Про державну українську мову”… Це свідчить про кволість, невизначеність нинішньої, якщо можна так сказати, еліти щодо ухвалення таких важливих для Української держави суспільно важливих рішень…
Обгрунтовуючи значення мови для нації і небезпеку її для імперії, Георгій Філіпчук нагадав учасникам прес-конференції про харківські події 1951 року. Це була вже не царська Росія і не цісарська Австро-Угорщина, а ніби “вільний” Совєтський Союз. Тоді 800 студентів виступили з вимогою вести викладання, складання іспитів у вишах українською мовою. У відповідь Москва розгорнула повальні репресії проти студентів, а 34-х із них до дня Жовтневого перевороту розстріляла. Хто сьогодні згадує про це варварство Росії в українських школах, в нашій пресі, на телебаченні? Тим часом Погребінські, Охріменки, Карасьови їдуть до Москви, щоб підігравати Путіну у грі “політичний пінг-понг”. Хто говорить про те, що творили імперії, Австро-Угорська чи Російська, з українською нацією, поки вона була бездержавною?
Нині маємо свою державність, яка захищає від подібних харківській трагедій. Але з’явилися інші виклики і загрози. Оскільки Угорщина є не просто нашим сусідом, а членом ЄС, НАТО, яка мусила б дотримуватися цивілізованих міжнародних відносин, дивними видаються блокади України на шляху до Європейського співтовариства. Але все має свою давню історію.
Пригадаймо закони 1848-го, 1879-го, 1893-го і особливо закон графа Апоні, угорського міністра освіти, 5-разового номінанта Нобелівської премії, академічно освіченої людини, яка володіла шістьма мовами, але у ставленні до прав українців була непримиренною. Жорстокий закон, який був ухвалений з його подачі, забороняв не лише освіту українською, а просто розмовляти, мати вивіски рідною мовою тощо.
Натомість нині ми маємо не таку складу ситуацію в Закарпатті для угорців. Чи правильно вчинило наше Міністерство освіти? Закон України “Про освіту” — це лише намір запровадити хоча б якісь загальноприйняті дії на своїй суверенній території. Останні соціологічні дослідження засвідчили, що на Закарпатті, в Берегівському і Виноградівському районах, ніхто не притісняє в правах національні меншини, насамперед угорців. Наприклад, угорськомовні студенти, громадяни України, мають два виші на Закарпатті, які покликані готувати висококваліфіковані кадри для нашої держави. Але їхнє знання української мови просто катастрофічне: 41 % говорять дуже слабо, 12 % — просто нічого не розуміють! Отже, 63 % угорськомовної молоді не здатні спілкуватися українською. А це проблема суспільної адаптації, власної мотивації і найголовніше — проблема національної безпеки.
Обговорюючи проблему закарпатських угорців, мусимо визнати, що ми пожинаємо плоди відсутності в Україні чіткої національної політики.
Микола ГОЛОМША, доктор філософських наук, співголова Всеукраїнського форуму “Українська альтернатива” висловив спільну позицію учасників прес-конференції, що втручання Угорщини у внутрішнє життя України, яке є продовженням цинічного і грубого порушення Будапештом міжнародного права, триває. Після ухвалення Верховною Радою України Закону України “Про освіту” наша сусідка докладає максимум зусиль, аби блокувати європейські і євроатлантичні прагнення України.
Уряд Орбана, підкреслив він, цілеспрямовано і методично іде на загострення відносин між Угорщиною та Україною. У цьому простежується скоординованість дій уряду Угорщини з путінським режимом. Угорщина — одна з країн, впливаючи на які путінська Росія, як глобальний гібридний терорист, намагається втручатись в політику Євросоюзу таким чином, щоб розхитати його єдність. Особливо цинічною виглядає така позиція угорського уряду щодо України з огляду на те, що саме Будапешт у 1994 році був обраний ядерними державами місцем підписання Меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї.
Кроки угорської влади є продовженням політики Кремля щодо розхитування ситуації в нашій державі. Існує ймовірність розіграшу глобальним гібридним терористом “кримського сценарію” на Закарпатті, через використання про-путінськи налаштованих високопосадовців та політиків Угорщини.
Українська громадськість, підтримуючи позицію Міністерства зовнішніх справ України, яке висловило рішучий протест у зв’язку з низкою недружніх кроків офіційного Будапешта щодо України, заявляє про грубе порушення норм міжнародного права, Статуту ООН, які передбачають заборону втручання у внутрішні справи суверенних держав.
Українська влада не повинна на офіційному рівні обмежуватись дипломатичними нотами, а адекватно реагувати на всі ті брутальні випади з боку угорського уряду щодо втручання у справи суверенної та незалежної держави Україна, а також вжити системних заходів, щодо посилення захисту і непорушності кордону.
Різні аспекти цієї проблеми висловили і решта учасників прес-конференції “Національна безпека: Хто прагне дестабілізації на Закарпатті?”, зокрема голова громадського об’єднання “Україні — помісну православну Церкву” Петро Ющенко і активіст об’єднання “Майдан” Тарас Усенко, народний художник України Анатолій Гайдамака та ін.
За результатами роботи учасники прес-конференції ухвалили спільну заяву з приводу ситуації на Закарпатті.
