Олжею Богові не служать

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА,
заслужений працівник освіти України, старший викладач кафедри психолого-педагогічної та суспільно-гуманітарної освіти КЗВО “Одеська Академія неперервної освіти”, письменниця, лауреат літературної премії
ім. Василя Стуса

Закінчення. Початок у ч. 32 за 2018 рік

ІІ. Що слід знати кожному, щоб не піддаватись спокусі неправдомовців
Хоч мої побажання, висловлені в кінці мого “послання” до “стамбульських візитерів”, є цілком щирими, все ж не віриться мені, що служителі української за назвою, а російської за суттю Церкви прислухаються до них і припинять свою облудну агітацію проти надання нашій Церкві статусу Помісної.
Навпаки, зараз, коли це питання перебуває на стадії вирішення, провокаційно-агітаційна робота МП тільки посилюється.
З огляду на те, не можу стояти осторонь, “яко глухъ и не слыхъ и яко немъ не отверзаяй уст своихъ” і “яко человекъ не слыхъ и не имый воустехъ своихъ облҍчения”, як мовиться в Давидових псалмах, а вважаю своїм обов’язком української громадянки й вірної Церкви Київського Патріархату, безпідставно принижуваної неправдомовними хулителями, ще раз пояснити усім громадянам України (незалежно від їх національного походження, мови, віросповідання чи конфесійної належності) суть процесів, що відбуваються в нашому міжконфесійному житті, бо вони надто тісно пов’язані і з проблемами утвердження незалежності та розбудови Держави, і з проблемами самосвідомості народу, і з агресією Росії в Криму та на Донбасі, щоб їх можна було обходити мовчанням.
В чому полягає суть конфлікту між православними конфесіями МП та КП в Україні?
У 1991 році, коли була проголошена й визнана світовим співтовариством Суверенна Українська Держава, Українська Церква, заснована ще в Х ст. (988 р.) Володимиром Великим, прийняла соборне рішення про відділення від Московського Патріархату, як робили це майже всі Церкви країн, що здобували незалежність від імперських центрів.
Московський Патріархат, ігноруючи канонічне право, проголосив відокремлену від нього Церкву “неканонічною” й анафемував її, тобто прокляв і відлучив від Церкви майже 14 мільйонів (сьогодні це число сягає понад 16-ть мільйонів!) українських християн нібито за “розкол” і “порушення канонів”, а сам тим часом, залякуючи українських єпископів та ієреїв, провів на українській території ще один Собор, на якому створив ще одну, буцім “українську” й буцім “незалежну” від Москви Церкву Московського Патріархату. Про її підпорядкування Московському релігійному центру ніде згадувалося, вірян вітали зі створенням самостійної Української Церкви, на храмових вивісках хутенько написали: “Храм такий-то. Української Православної Церкви” — без вказівки на належність до Московського Патріархату.
Навіть я, повернувшись у 1994 році до Одеси, після майже 30-літнього фактичного “заслання”, почала ходити, як і в дні юності, до Успенського Собору як храму Української Церкви, доки не почула в проповідях знавіснілої агітації проти Київського Патріархату як “секти антихристів”, “слуг диявола”, “раскольников” і “відступників від віри Христової”. Тільки після цього я зрозуміла всю глибину московського ошуканства та з великими труднощами знайшла руїни давно заваленого храму при інфекційній лікарні, “щедрою” рукою “української” міської влади виділені в користування релігійній громаді Київського Патріархату.
Перед цими руїнами наша крихітна громадка по неділях служила молебні (часто під погрозливі крики “козачків”, підісланих із церков Московського Патріархату: “Долой, антихристы, из Одессы!” “Смерть бандеровцам!”), а в будні, стараннями церковного старости Морозюка (Царство йому Небесне!) та тодішнього священика о. Геннадія, відбудовувала притвор, у якому невдовзі ми й облаштували та освятили крихітну церквицю Різдва Христового. Про відбудову самого зруйнованого храму, ба, навіть про розчистку його від роками спресованих тон обвалених конструкцій і стін, в ті роки нічого було й думати! Ми ж бо були оголошені “канонічною”, “істинно православною” Московською Церквою “слугами диявола”, “антихристами”, “порушниками канонів” та інш. Нам боялись допомагати і влада — в Одесі, здебільшого, прокомуністична чи проросійська, і більш-менш заможні люди, які не хотіли накликати на себе гнів влади.
Ніхто ж бо тоді не міг допустити думки, що духовенство Московського Патріархату, виконуючи веління Кремля, нахабно обдурює й українську, і світову громадськість розмовами про канони і “чистоту істинного православ’я”, а насправді дбаючи про реалізацію “проекта Великой России”, тобто про відновлення імперії.
Насправді ж жодного порушення канонів з боку Церкви Київського патріархату не було, бо ще в апостольські часи (54 рік н.е.) на Соборі в Єрусалимі канонічною підставою для створення окремої самостійної Церкви було визнано національний фактор: кожен окремий народ може мати окрему Церкву з власним ієрархом на чолі (34-те Апостольське правило).
Шосте правило І Вселенського Собору (Нікея, 325 рік) сімнадцяте правило IV Вселенського Собору (Халкідон, 451 рік) канонічною підставою для унезалежнення Церкви визначає адміністративно-територіальний фактор: “Устрій церковних справ, — каже 17 правило Халкідонського Собору, — повинен відповідати політичним і громадським формам”, а це значить, що кожна окрема держава має право на свою окрему Церкву, а кожна окрема область — на свою єпархію.
У значно пізнішій Апофегмі (короткому викладі канонічних правил) Патріарха Фотія вказано, що “права, які торкаються церковних справ, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам” — тобто: змінились кордони чи політичний статус країни — змінюються кордони канонічних територій та статус Церкви.
Отже, відділення нашої Церкви від Московського Патріархату і створення в незалежній державі незалежної Церкви обумовлено цілим рядом канонічних підстав, зневажаючи які, Московський Патріархат сам є порушником канонів!
З маніпуляцій Московського Патріархату канонами можна було б лише голосно сміятися, якби вони не призводили до розбрату, а іноді й до кровопролить, як було в Одесі 2 травня 2014 р., а нині на Донбасі.
Так, наприклад, коли розвалилась Російська імперія, Грузія, як, до речі, й Україна, проголосила себе незалежною Державою. Вслід за цим у 1918 році й Грузинська Церква відділяється від Московського Патріархату. Що робить Московський Патріархат? Ясна річ, кидає на Грузинську Церкву анафему за “розкол” та “порушення канонів”.
Горді грузини тим не переймаються, вважаючи, що будь-які рішення Церкви чужої держави їх не стосуються, і спокійно трудяться, розбудовуючи свою Церкву. Порозстрілювати грузинське “самостійницьке” духовенство чи повідправляти його в гулаги, так, як зробила це в Україні з духовенством Української Автокефальної Церкви, Москва не зважилась. Грузинська церква спокійно молилась Богові, хоч і залишалась під московською анафемою.
Коли ж у 1943 році Москві в боротьбі з фашистами була необхідна підтримка інших держав, вона, безбожна й войовниче атеїстична, раптом починає робити “реверанси” в бік релігії. Одним із таких “реверансів” стало раптове визнання автономії Грузинської Церкви. У документі, виданому Московським Патріархатом, зазначається, що “за церковними правилами… церковні кордони повинні слідувати за державними”. При цьому Московський Патріархат посилається на ті ж правила Вселенських Соборів… які я вам щойно називала (17-те правило ІУ Вселенського Собору в Халкідоні та інш.).
Виходить, що, анафемуючи Грузинську Церкву у 1918 році, в Московському Патріархаті цих правил не знали? І щоб “вивчити” їх, московським ієрархам з академічною освітою знадобилось аж 35 років?! А нині що? Знову забули? То чом не тримають під рукою таку цінну “грубу” книжку, що називається “Деяния Святих Вселенских Соборов”? Чи не мають такої? То я можу позичити — у мене є! Бо негарно якось — так відверто свою канонічну безграмотність демонструвати та ще й анафемами направо й наліво розкидатися…
До речі, є в цій книжці дещо і про анафеми та відлучення від Церкви й заборони в служінні. Але перед тим, як процитувати це вельми цікаве правило, ще раз нагадую, що вихід нашої Церкви з-під Московської юрисдикції обґрунтований не менш як чотирма канонічними підставами і жодних підстав, які лежали б у релігійній чи канонічноправній площині, ні для анафемування, ні для відлучення від єдності зі світовим православ’ям, ні для заборони в служінні нашого духовенства не було.
“Взискующие градов земних” московські ієрархи зробили це лише для того, щоб тримати український народ у духовному полоні, бо, по-перше, таке завдання поставив Кремль, а по-друге, (хто б міг про таке подумати?!) в Україні Московський Патріархат має на півтисячі парафій більше, ніж у своїй “високодуховній”, “істинно православній” безмежній Росії! Якщо порахувати в територіальному співвідношенні, то в Україні 1 парафія Московського Патріархату припадає на кожні 50,5 км3, а в Росії, яка рветься у нас “високодуховний русскій мір” будувати, 1 парафія – на 1495 км2! Тут не тільки “анафема!” Тут “каравул!” закричиш… Але ієрархам “каравул” кричати було б значно краще, ніж відлучати від церковного єднання, забороняти в служінні чи анафемувати когось без канонічних на те підстав, бо з цього приводу теж існує досить суворе правило, прийняте у 431 р. в Ефесі на ІІІ Вселенському Соборі. Звучить воно так:
“Якщо буде виявлено, що хто-небудь заборонив когось у служінні чи відлучив від Церкви за упередженістю (тобто не на канонічних підставах — Г. М.), то повинен бути підданий тому ж покаранню, якому піддав іншого, і обернеться біль його на голову його, як на переступника заповіді Божої і апостольських настанов” (4.ІІІ Всел.)
Особисто я дуже не хотіла б, щоб Московська Церква була коли-небудь піддана тій же анафемі, якою анафемувала нашу, і щоб “біль наш упав на голову її”, бо завдала вона нам того болю аж занадто багато. А все ж радила б її ієрархам і рядовим священикам повивчати нарешті всі ті канони, щоб і самим не грішити, і не вводити в гріх свою паству, бо хоч і сказано, що Господь ДОВГОтерпеливий, та ніде не сказано, що ВІЧНОтерпеливий…
Думається, що й сказаного цілком досить, щоб зрозуміти, що канони порушує не Київський Патріархат, а саме Московська Церква, яка, всупереч євангельській науці (Матф. 6.24), завжди служила, й сьогодні намагається служити, двом панам: Богові й Кремлівській владі, але, як і завжди, перевагу віддає служінню владі й своєму користолюбству. Бо Богові неправдою не служать! А всі розмови про “розкольництво” чи “неканонічність”, “відступ від віри христової” — є олжею й облудою.
Але й це ще не все, та й не найголовніше. Всі наведені мною канони мали б істотне значення, якби Українська Церква (Київська Митрополія) була б хоч коли-небудь канонічно підпорядкована Московському Патріархату.
Але так воно не було й не є!

ІІІ. Московський Патріархат в Україні не має жодного квадратного сантиметра канонічних територій
…Коли обставини примусили Богдана Хмельницького укласти союз із Московією, Українська Церква відмовилася брати участь у Переяславські раді й присягати цареві, бо політичні союзи держав не означали союзу Церков і не впливали на їх статус чи підпорядкування.
Українська Церква, хоч і користувалася правом фактичної автономії, але юридично була канонічною частиною Царгородського (Константинопольського) Патріархату й, добре знаючи, “обвиклості Московські”, не тільки не допускала думки про розірвання майже 800-літньої єдності з Константинополем, а й взагалі до Богданового союзу з Московією ставилась негативно.
Після Богданової смерті Московія почала активно знищувати всі ознаки державності в Україні. У 1659 році обдурений, заляканий і засмиканий Юрко Хмельниченко змушений був підписати сфальшовані Переяславські статті. Україну заполонило російське військо й російська адміністрація. Обирати полковників, які традиційно очолювали адміністративні органи на місцях, було заборонено: замість них Москва призначала російських.
Безліч разів порушуючи канони, зокрема, правило друге Другого Вселенського та правило восьме Третього Вселенських Соборів, які забороняють будь-які дії будь-якої Церкви на чужій канонічній території, Московські патріархи без згоди Константинополя висвячують в Українських областях єпископів та призначають місцеблюстителів Київської Митрополичої кафедри при живому митрополиті, поставленому Константинопольським Патріархом.
Після призначення “місцеблюстителем” такого собі Ніженського протопопа Филимоновича, висвяченого Москвою на єпископа Мефодія, Константинопольський патріарх анафемує протопопа-перекинчика. Українське духовенство й козацтво вимагає прибрати анафемованого Филимоновича, який був до того ж московським шпигуном і донощиком в Україні. Оскільки Москві потрібний був саме Фимонович, в Царгород посилається царська грамота з проханням зняти анафему з неканонічно висвяченого протопопа та зі “щирим” каяттям за “порушення святих канонів, які забороняють будь-кого висвячувати не в своїй області”. Щоб виправдати свої неканонічні дії, Москва, грубо кажучи, оббріхує Київського Митрополита Діонісія Балабана, нібито він мав намір і вже “переконав козаків з’єднатись з папістами. А що вони, — пояснюють московські владоможці, — вже готові були відпасти, то ми, щоб не загинули вони своїми душами, … нагледіли цього мужа Мефодія (Филимоновича — Г. М.), що може наставити їх на істину, й наказали рукоположити його, щоб не заплутались вони в сітях диявольських. Ми розсудили, що краще порушити канон, що забороняє рукополагати в чужій області, але спасти многі душі. Якби ми не поспішили, а послали наперед спитати вас, то дуже легко вони могли б відпасти” (Митрополит Макарий “История Русской Церкви”, т. ХІІ, с. 572-574).
Процитована царська грамота датується 1663-м роком. Виявляється, вже й тоді Московська Церква піклувалась виключно про “чистоту православ’я” та про українські душі, щоб вони католиками не поставали. Точнісінько так і тепер: Патріарх Кирило та іже з ним “русскій мір” прагнуть учинити в Україні виключно “для сохранєнія” нашої духовності, щоб не загубили ми свої душі, втративши московську “чістоту православ’я”, а архімандрит Успенського монастиря в Одесі у мракобісній брошурі “Служители грядущого антихриста в Украине”, виданій і розповсюдженій по області з благословення Митрополита Агафангела, пише, що Патріарх Київський “желает уничтожить православие в Украине”, а після створення Української Помісної Церкви “гонения на православную Церковь усилятся и следующим требованием будет подчинение ее Риму”.
Але царську грамоту, писану в 1663 році, коли Москва ще сподівалась, що Київську Церкву можна буде якось виманити у Константинопольського Патріарха, я цитувала не для того, щоб показати, так би мовити, “спадкоємність риторики”. Вражає вміння, даруйте, брехати, не червоніючи, не соромлячись власної голої неправди, яке, мабуть, також передається спадково.
Царська “покаянна” грамота, в якій кілька разів визнано, що Київська митрополія — це “чужа область”, до якої Московський Патріархат не має жодного права, цікава тим, що у 1685 році Москва, яка вже отримала офіційну рішучу відмову Константинопольського Патріарха Якова щодо передачі Української Церкви Московському Патріархату, “ничтоже сумняшеся”, проводить у цій чужій області елекційний Собор, на якому, порушуючи канони, обирає для чужої Церкви свого Митрополита, і вже навіть не думає виправдовуватись перед Константинополем, а, з притаманними їй безсоромністю й нахабством, заявляє, що Україна — це її канонічна область, яка “изначала принятия православной веры” нібито належала Московському Патріархату.
А щоб читач зрозумів, чому я так “нешанобливо” висловилась про нахабство й безсоромність, мушу звернутись до історії.
Русь була охрещена у 998 році. Тоді ж була заснована й Київська Митрополія. Ні про Росію, ні про Москву в ті часи ще й ні слуху, ні духу не було. На території теперішньої центральної Росії в той час живуть угро-фінські племена: меря, мордва, весь, чудь та інші, які ще не знають антропоморфних (людиноподібних) богів, а поклоняються священним каменям і, ясна річ, не мають державності. Перше державне утворення — Суздальське князівство — буде засноване лише Юрієм Довгоруким, який офіційно числиться “основателем Российской государственности”, і який в ці угро-фінські землі прийшов десь у 1135 році, тобто за 147 років після хрещення Русі. Саме з ним пов’язана й перша згадка про Москву, але не як про населений пункт, а скоріше як про річку, бо історія твердить що у 1147 році десь у хащах на берегах Москви-ріки надибав той князь Юрій перевалочний пункт товарів купця Кучки, убив його, а свого сина Андрія (в Синопсисі він записаний під іменем Китай) оженив на Куччиній дочці Улиті. Саме з цією оказією й пов’язана перша згадка про Москву, бо запрошуючи Чернігівського князя Святослава на це весілля, він нібито передав через гінця: “Прийди до мене, брате, на Москов”. Невдовзі на цьому місці виникне сільце, яке й через багато років буде в літописах згадуватись як Кучкове.
Та й будівництво самої Москви російські історики відносять до 1156 року, приписуючи його тому ж Юрію Довгорукому. Московське князівство буде утворене ординським ханом Менглі-Теміром для сина Олександра Невського Данила аж у 1272 році, тобто через 284 роки після хрещення Русі. У цьому ж році, як твердить російський дослідник історії російських храмів О. Ратшин, юний Данило “построил среди бора… первую деревяную церковь Спаса-Преображения” (мова йде про відому церкву Спаса-на-Бору в Кремлі). “В то время, — додає дослідник, — место оное еще было покрыто бором и густым лесом”.
Якщо навіть уявити, що Патріархат, якому нібито підлягала Українська Церква, міг утворитися в місті, де “среди бора и густого леса” стоїть єдина дерев’яна церквиця, то й тоді це буде не “ізначала прінятия православія”, а майже через три століття після того, як православ’я утвердилося в Русі.
У Московії, до речі, воно ще й у ХVІІ столітті не було сталим, хоч Москва вже встигла оголосити себе “Третім Римом”. Там і в ХVІІ столітті язичники (і то не надто й далеко від Москви!) любісенько вбивали місіонерів, що пробували їх “во святое крещение приводити”. Не вірите? То проїдьтесь федеральним шосе Москва-Рязань, де на околиці м. Ямбірна стоїть пам’ятник з надписом “Место сие освящено кровью священномученика Мисаила, пролитой 1 (14) 04.1656 года при просвещении верой Христовой земель Рязанской и Мордовской” — це десь кілометрів 200 від Москви… Кілками його, бідного, ті язичники забили…
Високодостойному Митрополиту Агафангелу, який вперто твердить про “тысячелетнее крещение” Московії, цей пам’ятник має бути добре відомим, бо він сам родом із отих колишніх “мордовських земель”, але він прихожанам про це не розповідає, як не розповідає і про священномучеників-ченців Києво-Печерської лаври, забитих камінням в кінці ХІ — першій половині ХІІ ст. при спробі християнізувати землі майбутньої Росії, які нібито були охрещені ще в Х столітті Володимиром Великим. Він, як і підлеглі йому ієреї, говорять про “тысячелетнее крещение единой Руси”, приторочуючи до неї й тодішні угро-фінські землі разом з Москвою, також заселеною угро-фінами, хоч навіть у монографії, виданій у 2007 році Російською Академією Наук, на основі історичних джерел, стверджується, що ні в Х ст., ні в ХІІІ ст. ніхто цей угро-фінський край (Залісся, як звали його в Русі) Руссю не вважав.
“Русью именовалась, — чорним по білому написано в монографії, — территория среднего Поднепровья, а позднее — православные земли, входившие в состав Речи Посполитой (“Западные окраины Российской империи”, — М., 2007). На Московію, ж чи й на саму Москву, в часи хрещення Русі ще й не сіялося. А хрестити не тільки не народжене, але ще й не зачате “немовля”, мабуть, неможливо… Отже, ні “ізначала прінятія православ’я”, ні значно пізніше Московська Церква нікого не могла підпорядковувати, бо її не було. Існувала Київська Церква, якій були підпорядковані єпархії, створені в Суздальському, Тверському, Московському та інших князівствах землі Заліської. Бо коли десь наприкінці ХІ століття Києво-Печерські ченці почали християнізувати ці, як звали їх у Русі, Заліські землі, то новоохрещені парафії, та пізніші єпархії, ясна річ, підпорядковувалися Київській митрополії, яка, як ми пам’ятаємо, юридично була підпорядкована Константинопольському Патріархату.
Проте, у 1448 році зміцніла й добряче збагатіла “під ігом” Московія (див. Н. М. Карамзін “История государства Российского”, т. V, гл.4) самочинно відділяється від Київської митрополії й проголошує створення власної Московської Церкви, яку Константиннопольська Патріархія не визнала. “Неканонінчною”, “розкольницькою”, “самосвятською” Московська Церква залишалась майже півтора століття (141 рік), аж доки ув’язнений Борисом Годуновим у Чудовому монастирі Константинопольський Патріарх Ієремія ІІ підписав у 1589 році грамоту про надання цій Церкві (яка до тих пір не мала навіть канонічної митрополії)… Патріаршої гідності! (про цю “детективну” історію можна прочитати в книжечці Г. Могильницької “Літос або камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блудословія” — Бровари: Українська ідея”, 2004 — с. 20-21).
Тодішній “неканонічний” митрополит Іов від 1589 року став називатися “канонічним” патріархом Московським. В юрисдикцію цього новоствореного патріархату увійшли, ясна річ, тільки ті єпархії, що знаходились на території підвладній князям Московії. Жодна, навіть найменшенька православна парафія, що знаходилась в Україні, Білорусі, Литві чи Польщі, до Московського Патріархату не приєднувались і залишалася в юрисдикції Київської митрополії, що, як ми пам’ятаємо, офіційно підлягала Патріархії Константиннопольській.
Отже, відлік історії Московської (чи, як тепер слід казати, Російської) Церкви як канонічноправного адміністративно-церковного утворення, слід би починати з 1589 року. Московія завжди починала цей відлік із 1448 року — з часу самочинного проголошення її створення, і в 1948 році дуже помпезно відсвяткувала перед усім світом свій 500-літній ювілей.
Як сталось, що до 1988 року вона встигла “постаріти” не на 40 років, а на цілих 540, щоб разом із Києвом відзначати “свій” тисячолітній ювілей — це таємниця “Московської арифметики”: 500 + 40 = 1000! (?).
Але це інше, хоч також надзвичайно цікаве питання і яскравий приклад “правдомовства по-московському”.
А зараз ще один детективний сюжет, яких в історії Московської Церкви багато. Жаль тільки, що не маю змоги викласти його в усіх подробицях.
Отож, коли після смерті Хмельницького Московська влада вирішила поглинути знесилену у Визвольній війні Україну, на заваді їй стала Українська Церква, яка на основі канонічного права ніяк не хотіла розривати єдності з Константинополем і йти в Московську неволю та служити імперським інтересам. Як дуже дохідливо й відверто пояснює історик Російської Церкви М.В.Толстой, Москва добре розуміла, що “само соединение, совершенное Богданом, оставалось непрочним без единства церковного, которое только одно могло неразрывно связать русский Юг и великороссийский Север в единую обширную Россию”, бо, як повчав тодішній Глава Посольского прикази Ордин-Нащокін “Основой политического подчинения есть подчинение духовное”. Цю настанову Росія твердо пам’ятає й донині, тому й намагається будувати на Україні “русскіє міри” та, вибачте, махлює канонами, бо, як тоді, так і тепер, імперські інтереси стоять для неї вище всіх канонів, і навіть Заповідей Божих.
Після смерті Константинопольського Патріарха Якова, який кілька разів категорично відмовився передати Українську Церкву Московському Патріархату, Москва йде на відчайдушний з точки зору Заповідей, але звичний для неї крок: до щойно затвердженого турецькою владою Патріарха Діонісія ІV посилається делегація з чималим хабарем (“три сорока соболей и 200 московских червонцев”), за який він має зректися Київської митрополії.
“Святитель”, радо прийнявши хабар, видав грамоту про передачу підлеглої йому Київської Митрополії в управління (підкреслюю: не в підпорядкування, а лише в управління) Московському Патріархату. Це сталось у 1686 році. А за рік, у 1687 році збирається Собор Східних Патріархів, який скасовує цю “бізнесову оборудку” як “акт симонії” (це в них так по-культурному хабарництво називалося…), а самого Патріарха-хабарника “вивергає” з Патріаршого престолу.
Все! Після цього неканонічного “акту симонії” ніхто й ніколи не передавав Українську Церкву Московському Патріархату на канонічних засадах.
То скажіть на Милість Божу, чи можна порушити канон, роз’єднавши те, що ніколи канонічно не поєднувалось?!
Саме тому Вселенська Патріархія неодноразово заявляла, що канонічні території Московського Патріархату визнаються нею лише в межах 1589 року — часу, коли ні в Україну, ні в Білорусь, ні в Литву, ні в Польщу щойно створений Московський Патріархат і ногою не ступав.
А це значить, що Московський Патріархат в Україні не має жодного квадратного сантиметра канонічних територій!
Все, що він тут посідає, взяте силою імперської влади, яка залила Україну кров’ю борців за незалежну державу та незалежну Церкву, засіяла мільйонами трупів у часи голодомору, втрамбувала кістками українських політв’язнів безмежні простори Сибіру, Колими, береги Білого й Охотського морів, а нині тримається облудою, якій український громадянин, вихований на імперських “історичних” міфах, а не на правдивій історії, так легко піддається.
А тепер, щоб “не політизувати” проблему, а залишатися в площині канонічного права, сотні разів потоптаного Московськими ієрархіями саме з політичних міркувань, — ще один канон, прийнятий Третім Вселенським Собором в Ефесі ніби спеціально для Московського Патріархату, хоч у 431 році, коли відбувався Собор, ще ні Патріархатів, ні митрополій не було, а на означення Церкви, як окремої самоврядної адміністративно-церковної одиниці вживався термін єпархія.
Отже, читаємо: “Дотримуватись скрізь по єпархіях, щоб ніхто із Богом улюблених єпископів не поширював своєї влади на іншу єпархію, яка ніколи не належала ні йому, ні його попередникам. Якщо хтось простягнув свою владу і силою підпорядкував якусь єпархію собі — хай віддасть, щоб не порушувати правил святих отців. Святий і Вселенський Собор хоче, щоб кожна єпархія зберігала в чистоті й без обмежень права, що належать їй споконвіку, згідно зі здавна встановленим звичаєм”.
Це — канон! Восьме правило Третього Вселенського Собору, яке Московським Патріархатом (“охоронителем “істинного православія”)
нахабно й безбожно зневажається, як і ряд інших канонів, не вигідних для геополітики Росії.
Бо коли вже сталось так, що десь у ХУІІ ст. оті “Богом улюблені” московські володарі, світські й церковні, “поширили свою владу на чужу Церкву й силою підпорядкували її собі”, — то що вони мають зробити, відповідно до канонів, аби “не порушувати правил святих отців”?
Правильно! Мають віддати чуже, взяте силою, а не вводити в гріх свою паству, закликаючи її до протистояння, до непокори владі (і світській, і духовній), до битви за чуже, привласнене силою, що за людськими і Божими законами має бути віддане з покаянням і проханням про прощення.
…Я нікого не закликаю відходити від Московського Патріархату й переходити під Київський, більш ніж тисячолітній омофор — то справа кожної особи. Я просто хочу, щоб усі знали правду, яку більше трьох століть від нас приховували, та ще й зараз приховують. І коли московські “агафангели”, “лонгіни”, “онуфрії”, чи “митрофани” знову будуть “дуже канонічно” закликати українських громадян “не подчиняться никаким решениям Константинопольского Патриарха и биться за каждую святиню, за каждый храм”, щоб всі знали, що битись їх кличуть не за духовні цінності, не за “святое истинное православие” і не за спасіння їхніх душ чи за земне благополуччя, а за геополітичні інтере­си чужої держави-агресора, яка руйнує створене нашими і їхніми батьками й дідами, убиває наших і їхніх дітей, братів і сестер.
Святе й істинне православ’я не бреше! Не лицемірить! Не блудословить! Не нацьковує одних громадян Держави на інших! Не створює “Православних армій” та не освячує зброю для вбивства православного народу! Не зазіхає на чуже! Не переступає клятв, тим паче — даних на міжнародному рівні, перед усім світом! Не стяжає багатств земних, безмитно торгуючи горілкою і тютюном, як Московський Патріарх!
…Я не знаю, чи торкнеться це моє слово хоч однієї облудою задуреної душі…
Не знаю, чи видасть Святійший Варфоломій Українській Церкві Томос про помісність під Київським омофором. Якщо убоїться московської підступності більше, ніж гніву Божого, то може й не видати.
Але я твердо знаю, що все одно настане час, коли прозріння торкнеться усіх одурених душ і збудеться Слово Боже, сказане не через пророка: “За те, що пастирі Мої пасли самих себе, а про вівці Мої не дбали, покараю пастирів Моїх… і вирву овець Моїх із щелеп їх і не будуть харчем для них, а будуть безпечні на землі, й узнають, що Я — Господь, коли розірву скрепи ярма і звільню їх від рук гнобителів їх. І не будуть більше гинути з голоду на своїй землі й терпіти сором поміж народами, і узнають, що Я — Господь Бог — із ними” (Єз. 34. 9-10, 27, 29)
Так буде! Бо слова пророків завжди збуваються! Саме заради цього я живу, працюю й публікую ці матеріали. Спаси нас, Господи!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment